1943 року Федір Шаповал був поранений. Саме те перебування у госпіталі й дозволило йому кілька побачень із дружиною. Спраглий ковток надій, а далі знову прощання й дорога на передову. Легше його чекати стало Вусті Павлівні хіба тому, що почала працювати польова пошта. Полетіли звісточки, як зозулі, сповіщати, чиї роки ще рахувати, а чиї – вже ні. І новини були не тільки солдатські, життя не могла зупинити й війна: саме із листування Федір Шаповал дізнався, що невдовзі в нього народилася донечка Рая.
Удвічі більше стала тривожитися Вустя Павлівна, коли від чоловіка затримувались трикутники. Не хотіла й припускати, що й до їхньої хати листоноша може прийти зі страшною звісткою. Втім, хвилювалася через це вона, а “чорного” листа довелось отримати Федору Олексійовичу: дружина померла 1944 року під час епідемії тифу. Невідомо, коли він про це прочитав: перед боєм чи після. Але душевна рана була глибшою, ніж від свинцю. І хто знає, можливо, й сира землянка раптом стала солдату нашіптувати, що жінка тепер чекає його в землі…
Діти, одне дрібніше за іншого, залишились на піклуванні бабусі. У трикутнику, який Федір писав рідним
26 грудня 1944 року, до Вусті вітань уже немає: “ Здрастуйте, вельмишановні батьки, синочок, донечка. Повідомляю, що живий-здоровий, бажаю цього і вам. Я дуже вдячний за те, що ви написали, як там мої діточки…”
Листа ж, якого так боялася Вустя Павлівна, у родині все одно отримали – наприкінці війни, у квітні. Федір не дожив до Перемоги лише місяць. І жорстокість звістки була помножена ще й на те, що адресувалось повідомлення саме небіжчиці-дружині: “Ваш чоловік, рядовий Федір Олексійович Шаповал, вірний військовій присязі, виявивши героїчну мужність, загинув у квітні 1945 року. Похований із військовими почестями на території Словенії”.
Не хотілося вірити Тетяні Андріївні цьому короткому й скупому на подробиці листу. Не могла змиритися, що внуки залишились круглими сиротами. І через кілька днів листоноша й справді подала їй до рук фронтовий трикутник. Але дива не сталось, надія не зажевріла, а згасла вже остаточно. Почерк був незнайомий, а теплі рядки – наче постріли: “Привіт з фронту! Звісно, я вас не знаю, але все ж наважився написати. Федір Шаповал був моїм другом. Він багато розповідав про своє життя – і про те, як працював у пожежній охороні, і як пішов на війну. Федір не знаходив собі місця, коли отримав листа про смерть дружини. Дуже хвилювався, як же там без неї залишились діти. Я вирішив написати, щоб ви знали, що він загинув у бою, як герой. На цьому все. Писав листа його товариш, Олексій Васильович Колодяжний”.
За місяць до початку війни народився син, за місяць до її завершення загинув батько – не раз Валентин Федорович замислювався про цей приголомшливо несправедливий збіг. Коли збагнув уперше, навіть хотілося просто, як у математиці, відняти-додати й подарувати татові ті дні, яких у його долі не вистачило до переможного травня.
Втім, скільки не вдивлявся у старе фото своїх навіки молодих батьків, завжди відчував, що це не монолог. Фронтові трикутники, які колись надіслав рядовий Федір Олексійович Шаповал, сьогодні спонукають замислюватися і його правнуків, вони ж справді нетлінні листи у вічність.