"Бути абияким лікарем не маю права…"
– Олександре Даниловичу, свій фах кожен обирає по-різному. Ви народились у сім'ї відомих лікарів, тож питання вибору професії перед Вами, напевно, не стояло?
– Мої батьки, лікарі вищої категорії, більше тридцяти років працювали у Великих Сорочинцях. Батько, Данило Антонович, – заслужений лікар України, хірург-віртуоз, на особистому рахунку якого – більше десяти тисяч хірургічних операцій. А мама, Парасковія Харитонівна, була акушером-гінекологом. У селі, принаймні серед старожилів, немає такої сім'ї, якій би вони не допомагали. Дивлячись, як вони рятували життя і здоров'я людей, я з дитинства мріяв не про космос чи сцену, як інші діти, а про найблагороднішу професію моїх батьків. Тож після школи вступив у тоді ще Полтавський медичний стоматологічний інститут за спеціальністю "лікувальна справа". Роки навчання стали першими сходинками на шляху освоєння професії лікаря, збагатили теорією та практикою в клініках Полтавщини. А ще гартували в громадських організаціях: у школі був секретарем комсомольської організації, потім – членом вузівського комітету комсомолу. Навіть зараз приємно згадати, як рішенням Миргородського райкому комсомолу нас визнали кращими і відрядили в Москву, де ми удостоїлися честі сфотографуватися біля Прапора Перемоги на честь 30-річчя Перемоги у Великій Вітчизняній війні. Згадую інститут із вдячністю ще й тому, що там зустрів і своє кохання на все життя – Аллу. Побралися після одержання дипломів. Інститут закінчив у 1983 році. А оскільки в інституті не було військової кафедри, того ж року мене призвали до армії.
– Це був небезпечний час, адже саме тривала війна в Афганістані…
– Я розпочинав службу у військах ППО, але віч-на-віч із війною таки довелося зустрітися. Якось супроводжував тяжкохворого товариша по службі у Київський окружний військовий госпіталь. Час був нічний, і санітари не встигали приймати поранених із Афганістану. Я був просто вражений побаченим, мимоволі згадалися схожі на легенди розповіді батька про військових медиків. Тож вже за кілька хвилин допомагав пораненим. Медична освіта і батькова наука далися взнаки. Напевно, тому й привернув до себе увагу. І подальша служба проходила вже в госпіталі за спеціальністю. По закінченні строкової служби я отримав позачергову кваліфікацію – лікар-хірург другої категорії з правом оперувати самостійно. Пізніше той армійський досвід допомагав у повсякденній роботі.
– Після служби в армії де працювали?
– Ось уже двадцять п'ять років я працюю на курорті "Миргород". Відтоді, як у 1985 році за розподіленням прибув у санаторій "Хорол" молодим лікарем-терапевтом. То були буремні часи початку перебудови, щодня сотні нових проблем народжувалися у великому колективі курорту. Я не міг залишатися байдужим до них, завжди мав принципову позицію, захищав права своїх колег. У 26 років мене обрали головою профкому об'єднання курорту "Миргород". Потім обирали на цю виборну посаду ще двічі. І я намагався виправдовувати таку високу довіру. А у 1998 році мене призначили головним лікарем санаторію "Хорол".
– Щоб працювати на цій посаді, треба бути не лише хорошим лікарем, а й умілим організатором. До речі, що для Вас означає поняття "хороший лікар"?
– Хороший лікар – той, який робить для хворого все можливе, а якщо не досягає успіху, не вагаючись, може порадити хворому звернутися й до більш досвідченого колеги. А посередній завжди боїться похитнути свій авторитет і все вирішує одноосібно. На доброго лікаря треба вчитися й вчитися. Диплом про закінчення медичного вузу далеко не завжди є доказом високого професіоналізму. Пам'ятаю, якось іще в інституті на екзамені щось не зовсім правильно почав відповідати. Професор несподівано запитав: "А ви не родич відомого хірурга Гавловського?" Тоді я зрозумів раз і назавжди, що бути абияким лікарем не маю права…
Курортні лікарі – особлива         когорта медиків
– Яке "господарство" ви отримали у спадок, ставши головним лікарем санаторію "Хорол"?
– На той час він належав до "планово-збиткових": був розкиданий по багатьох корпусах, які давно чекали ремонту, фінансування й обладнання надавалися за залишковим принципом. Звісно, це не додавало санаторію популярності, а лікарям і медичному персоналу – натхнення.
– Однак уже буквально за декілька років він став найпопулярнішим серед відпочиваючих. Як Вам це вдалося?
– Я добре розумів, що час вимагає принципово нових змін, що майбутнє курортної системи – за європейськими стандартами. А це значить, що зростатиме потреба в підвищенні комфортності проживання відпочиваючих, у розширенні спектра медичних послуг. У цьому напрямку й почав спрямовувати свою діяльність колектив санаторію. До речі, найважчим із усього було відродити у колективі віру в те, що санаторій можна зробити кращим на курорті. Нові починання не в усіх знаходили підтримку. Розпочали з реконструкції виробничих приміщень, їдалень, провели ремонти спальних корпусів санаторію, кімнат, підвищили їхню комфортність. І нам вдалося відійти від колишніх "казенних" стандартів, створити свій стиль. Але основним пріоритетом все-таки залишилась медицина – заміна діагностичного обладнання, впровадження нових технологій, лікувальних методик. Адже вчорашнім днем жити не можна. Тож закупили найсучасніше медичне обладнання, відкрили водолікарню, сауну, багато нових кабінетів. У санаторії з'явився аналог соляної шахти, матеріали для якої ми завозили аж із Солотвина, власне ванне відділення і багато чого іншого. Згодом санаторій "Хорол" отримав вищу акредитаційну категорію, а у 2003 році став лауреатом Всеукраїнського рейтингу "Кращі підприємства України".
– Стратегію модернізації та оновлення Ви продовжили й тоді, коли очолили у 2006 році закрите акціонерне товариство лікувально-оздоровчих закладів "Миргородкурорт".
– Безумовно. Адже не секрет, що нині на більшості курортів світу лікування обмежується спрощеним спектром процедур та загальнооздоровчих масажів. Переконався в цьому, побувавши в багатьох країнах: Австрії, Ізраїлі, Іспанії, Італії, Китаї, Німеччині, Франції, Японії та інших. Тож, враховуючи досягнення і недоліки світової курортології, перед собою і колективом санаторно-курортного комплексу я поставив стратегічну мету – довести комфорт і сервіс до рівня кращих європейських зразків, але поряд із цим – розвинути лікувально-діагностичну базу й підвищити ефективність оздоровлення. Для цього робимо все можливе. Про це свідчать десятки мільйонів гривень, витрачені за цей період на придбання обладнання кращих світових виробників та впровадження найновіших технологій діагностики і лікування, а також планомірна оптимізація використання можливостей курорту.
Як результат – прибутки товариства зросли з 168 тисяч гривень у 2005 році до більш ніж 4 мільйонів гривень у минулому. За цей період товариством перераховано більше 24 мільйонів гривень до Пенсійного фонду, сплачено понад 82 мільйони гривень податків до бюджетів усіх рівнів. У санаторно-курортному комплексі в кілька разів зросли обсяги робіт по капітальних ремонтах. У розвиток лікувально-діагностичної бази курорту інвестовано близько 40 мільйонів гривень власних коштів підприємства. За згаданий період відремонтовано на вищому європейському рівні понад 16000 квадратних метрів приміщень житлового фонду та сотні лікувальних кабінетів в усіх підрозділах оздоровниці, введено в дію відкритий та закритий лікувальні басейни та багато іншого. Зараз усі лікувальні підрозділи курорту мають вищу акредитаційну категорію. Лікувально-діагностичний центр ЗАТ "Миргородкурорт" оснащений найсучаснішою медичною діагностичною апаратурою, використовуємо останні досягнення медичної науки. Крім раніше існуючих відділень гастроентерологічного профілю, на базі наших санаторіїв відкри
то цілий ряд нових реабілітаційних відділень.
Лікуємо після гострих інфарктів, інсультів, операцій на шлунку і жовчному міхурі, людей із цукровим діабетом, із проблемами опорно-рухового апарату,  безпліддям, гіпертоніків, матерів із дітьми. Оздоровлюємо чорнобильців, учасників воєн, вагітних, онкохворих після перенесених оперативних втручань. У санаторії "Березовий гай" створено Всеукраїнський центр санаторно-курортної реабілітації дітей та підлітків, хворих на цукровий діабет. Словом, у нашій оздоровниці безнадійних немає.
Тому сьогодні "Миргородкурорт" – без перебільшення найкращий курорт України. Та й відомі світові здравниці не можуть похвалитися такою потужною і сучасною лікувально-діагностичною базою, яку має наш курорт.
– Наскільки відчутним для курорту був вплив економічної кризи останніх років?
– Звісно, кризу відчули всі галузі, й курортна система – не виняток. Дається взнаки й напружена ситуація в плані підтримки органів соціального страхування. Однак, які б економічні катаклізми нас не торкнулися, той потенціал, який нам вдалося накопичити, дозволяє курорту не просто, як кажуть нині, "виживати", а повноцінно функціонувати та ще й розвиватися. Вдалося організувати ефективну команду менеджерів, які добре розуміють перспективи курорту. Його розбудова стала можливою здебільшого завдяки нашим кадрам – всі служби працюють із душею, з повною віддачею. Якщо говорити про лікарів, то курортні лікарі – це особлива когорта медиків. Ця робота вимагає віртуозної діагностики, особливого вміння спілкуватися з хворими, переключати їх з бурхливих буднів на ефективний відпочинок. Будь-що треба вміти залишати свої проблеми вдома, бути привітним. А ще – постійно вчитися самому і допомагати набувати досвіду своїм колегам. Серед майже сотні наших лікарів п'ятеро мають почесне звання "Заслужений лікар  України", сімнадцять – вищу, шістдесят – першу кваліфікаційну категорію. Звання "Заслужений працівник охорони здоров'я України" удостоєні десять медичних сестер. Досягнення нашого колективу неодноразово відзначалися на державному рівні. ЗАТ "Миргородкурорт" отримало перемогу в Національних рейтингах "Лідер товарів і послуг України", "Лідер ХХІ століття",  Гран-прі в загальнонаціональному конкурсі "Вища проба", отримало нагороду "Золотий знак якості товарів і послуг України", відзнаку "Кращий лікувально-оздоровчий заклад 2008 року за наслідками опитування журналістів "Український туризм очима української преси", міжнародну нагороду "Лаври слави", знак відповідності "Висока конкурентоспроможність" та інше.
Патріот України і Миргорода
– Олександре Даниловичу, виборці вже втретє обрали Вас депутатом Миргородської міської ради. З якими проблемами звертаються до Вас люди, і чи вдається надавати їм реальну допомогу?
– Я – патріот України, патріот свого міста, тому зацікавлений, аби миргородці жили краще, комфортніше. Не повинен хтось жити дуже добре, а всі решта – дуже погано. Адже наші діти вчаться в тих самих школах, ходять у ті самі дитячі садочки, їздимо по тих самих дорогах. Тому я перший раз і пішов у депутати міської ради, бо мені не давали спокою ці питання. Нині я – заступник голови комісії міської ради з питань охорони здоров'я, материнства і дитинства. Моє кредо – говорити людям правду, пропонувати тільки реальні речі, які можна зробити. У своєму напруженому графіку роботи, який уже давно не вміщається у звичайний робочий час, я завжди знаходжу можливість поспілкуватися з виборцями, багатьох із них добре знаю особисто. А про те, що у людей сьогодні проблем чимало, мені відомо не з чуток – у визначені дні й години прийому в моїй приймальні завжди людно. Напевно, ще й тому, що я не посилаюся на причини, чому не можна, а шукаю можливості реального вирішення проблем людини. Та й як керівник одного з містоутворюючих підприємств я відчуваю особливу відповідальність. Бо кожна третя гривня заробітної плати миргородських учителів, лікарів, інших бюджетників та пенсій заробляється на курорті, тож напряму залежить і від ефективності нашої роботи. Саме тому від кожного я вимагаю суворо дотримуватися фінансової дисципліни, вчасно розраховуватись із бюджетом, Пенсійним та іншими фондами.
– На які принципи Ви спираєтеся у своїй професійній діяльності й у житті?
– Моє життя підпорядковане роботі. У ньому практично немає місця ні вільному часу, ні особистим інтересам. Тому й живу за єдиним принципом – працювати, допомагати людям, не бути байдужим до їхніх проблем. Я давно визначив для себе ці пріоритети і, повірте, жодного разу не пошкодував. А відпочиваєш – коли бачиш чудові результати своєї справи. Це додає сил на нові звершення.
– Чи вважаєте Ви себе щасливою людиною?
– Я щасливий, бо мене любить моя сім'я, з якою мені дуже пощастило. Маю люблячу, турботливу дружину, Аллу Борисівну, з якою вже відсвяткували срібне весілля. Нині вона очолює гінекологічне відділення бальнеогрязелікарні курорту, і сьогодні багато людей не тільки з України їдуть на курорт, щоб потрапити на прийом саме до неї. Ще маю двох прекрасних синів – Євгена і Дмитра.
Я дуже вдячний сім'ї за підтримку й розуміння. Адже робота займає практично весь мій час, і, на жаль, на спілкування з родиною його залишається мало. Але і дружина, й сини мене розуміють, тим паче, що старший син продовжив нашу лікарську династію, з відзнакою закінчив Українську медичну стоматологічну академію і працює в Полтавському обласному онкологічному диспансері. До речі, нинішній рік ювілейний не лише для мене, а й для всієї родини. Сину Євгену виповнюється 25 років, а молодшому Дмитрові – 20.
Я щасливий, бо допомагаю землякам і займаюся улюбленою справою – лікую людей.