***
Спогади про Ольгу Берггольц, її поезію воєнних років, яка підтримувала співвітчизників у найтяжчих випробуваннях, налаштували на відповідні спомини й почесних гостей вечора – тих, хто пережив війну, наближав Перемогу.
Анна Храмова під час блокади перебувала у Ленінграді. Вона розповіла, що, коли виникла необхідність замінити чоловіків у військах протиповітряної оборони на жінок-добровольців, сама була серед них.  
– Півтори тисячі дівчат везли зі станції Бологоє, коли ешелон обстріляли з повітря, – згадує Анна Терентіївна. – Деякі загинули ще в цивільному одязі…  
Дівчата з 98-го окремого батальйону протиповітряної оборони день і ніч вели спостереження. Вони мали зв’язок із радянськими винищувачами й кораблями, з військовими, в чиїх руках була далекобійна зброя, оперативно передаючи потрібну інформацію. Бачили все, що відбувалося на Ладозькому озері й навколо нього, бачили через потужні біноклі й те, що діялося в місті.  
– Ми з великим болем спостерігали, як люди везли бідончики з водою, падали та помирали від голоду прямо на вулицях, –  говорить Анна Храмова.
Коли для солдат привозили хліб, ці дівчата, які несли службу біля Ленінграда, їли одну юшку, а буханці відкладали, потім старшина забирав  дівчат у літак, і вони на парашутах скидали той хліб на територію міста.
– Наша Перемога – заслуга не тільки військових, а й усього народу, який працював і в тилу, наближаючи цей світлий день, – переконана жінка-ветеран.
Полтавець, генерал-майор авіації у відставці, військовий льотчик першого класу Дмитро Климаченков воював на Ленінградському фронті. Його літак був двічі підбитий ворогом і один раз – збитий (довелося стрибати з парашутом, після чого потрапив до партизанів на території Білорусії). За час війни Дмитро Климаченков здійснив 134 бойових вильоти.
Корпусу дальньої авіації, в якому він служив, було поставлене завдання вдарити по артилерійському угрупуванню ворога, розташованому за 25–30 кілометрів від Ленінграда.
– Наші наземні прожектори точно наводили світловий  промінь на ціль. І вороже угрупування було розбите, – згадує Дмитро Михайлович. – Після цього гітлерівці змушені були припинити артобстріл Ленінграда. А після зняття блокади з’явилася можливість вивести з війни союзника Німеччини – Фінляндію. Авіаційні корпуси нашої дальньої авіації робили до трьох вильотів за ніч… У результаті фіни вийшли з війни на боці Німеччини і повернули свої війська в протилежному напрямку. Так наша дальня авіація надавала допомогу Ленінграду під час блокади.  
Полковник у відставці, академік Максим Дудченко, який і сьогодні, у свої 90 років, читає лекції студентам УМСА, розповів:
– Мене прийняли в Ленінградську військово-медичну академію без екзаменів у рік початку Другої світової війни. Через два роки грянула й Велика Вітчизняна. Ленінград тоді вважався світовим культурним центром, пам’ятником держави, де кожен метр землі – історія.
Коли починалася блокада, Максим був курсантом. Навколо Ленінграда споруджувалися укріплення, вороги наближалися до міста, обстрілювали його з далекобійних гармат.
– По радіо тоді багато хто виступав, у тому числі й Ольга Берггольц, – каже Максим Андрійович. – Особливо запам’ятався один її вірш, написаний через два місяці після того, як Ленінград був оточений. Проникливі слова надихали нас на  боротьбу.
Разом з усім містом курсанти військово-медичної академії переживали тяжкий час постійних бомбардувань.  Дійшло до того, що отримували всього по 25 грамів хліба на добу, але вчилися. При повітряних тривогах і обстрілах бігли на свої пости – на дахи (скидати звідти бомби), у госпіталі. А потім – знову на заняття. Поки не надійшла команда: “Здати підручники – отримати карабіни!” І – в траншеї, на передній край.
– Нас, молодих, підтримували моряки-балтійці, – додає  ветеран-медик. – Врятували Ленінград і морози, завдяки яким з’явилася “дорога життя” через Ладозьке озеро.
***
Так вечір пам’яті, присвячений 100-річчю від дня народження поетеси Ольги Берггольц, перетворився на вечір спогадів про страшні сторінки Великої Вітчизняної війни, зокрема Ленінградської блокади.  Гості бібліотеки почули про це від безпосередніх свідків і учасників тих подій. Добре, що живуть серед нас ветерани Великої Вітчизняної, що вони приходять на такі от зустрічі, а ще – бувають у школах, вузах, зустрічаються з молоддю, розповідають про героїчний подвиг нашого народу в тяжкі лихоліття. Виховуючи у молодого покоління патріотизм, вони залишаються вартовими історичної пам’яті.