– Миколо Олексійовичу, Ви сплачуєте селянам за оренду земельних паїв чи не за найвищою в Україні ставкою. Водночас чимало керівників набивають власні кишені й жаліються, як їм важко господарювати…
– Політику соціально відповідального господарювання з першого дня проводить наш засновник Юрій Лебедин, якому у 2006 році депутати довірили очолювати районну раду. І Юрій Якович, і я, як директор сільгосппідприємства, розуміємо, що сьогодні селянин певною мірою обділений. Бо земельний пай – єдине багатство, що в нього залишилося, а подекуди – і єдине джерело доходів. А що він матиме з тієї землі, якщо на пай платити два відсотки? Якби ми йшли за цією схемою, то, користуючись землею, маючи від неї реальні прибутки, ми б практично нічого не давали селянину. Це, я вважаю, велика несправедливість. Тому іншого шляху не можу собі уявити, бо й сам виріс у незаможній родині, знаю ціну селянській праці. Й хоча за освітою педагог, все життя відчував потяг до землі. Після навчання працював у школі, звідки мене й запросили на посаду головного інженера колишнього колгоспу. Тож у сільському господарстві я з 1985 року.
– Яким є сьогодні ТОВ “Елеватор “Чиста криниця”?
– Нині ми обробляємо понад 8 тисяч гектарів землі, маємо потужну матеріальну базу, оновлений машинно-тракторний парк – трактори “Джон Дір”, комбайни “Кейс”, інші імпортну техніку й обладнання. Лише минулоріч закупили техніки на 36 мільйонів гривень. Застосовуємо й останні розробки – супутникову систему, зокрема на обприскувачах, розкидачах добрив. Але поруч із новою імпортною працює й вітчизняна техніка. Маємо чималий автопарк, перевозимо урожай тільки своїми силами на власні елеватори, що дає значну економію. У господарстві – 360 працівників, які стабільно отримують заробітну плату – в середньому близько 2 тисяч гривень. Хоча доводиться утримувати зайві робочі місця, аби не залишити людей без роботи. Інтенсивні технології й високий професіоналізм наших спеціалістів дають можливість отримувати стабільно високі врожаї.
– Напевно, стабільна робота підприємства є запорукою добробуту не тільки власників паїв, а й усієї громади.
– Так повинно бути. Принаймні так є в розвинутих країнах, де податки більшою мірою залишаються на розвиток місцевих громад. Прикро, але у нас соціальні відрахування практично не залишаються в сільських радах. Усі фінансові потоки стікаються в центр, навіть податок на землю. Їх перерозподіляють на вищому рівні, й у село не повертається навіть 30 відсотків тих коштів. Виходить, ми вимушені дотувати тих, хто не працює, хто десь “прохазяйновує”. Така політика недалекоглядна. Необхідно, щоби податки максимально залишались на місцевому рівні. Бо зараз, наскільки б ефективно не працювало підприємство, які б податки не сплачувало, ці кошти практично минають сільраду. Взяти, наприклад, хоча б податок із тих коштів, що ми платимо людям на паї. З п'яти мільйонів гривень – це один мільйон податків. Великі гроші! Але вони в ці села не повернуться, хоча тут ой як потрібні! На жаль, у високих кабінетах цього не розуміють, вони далекі від цього.
– Напевно, тоді й не стояло б питання надання спонсорської допомоги, а сільський голова не ходив би до Вас “із простягнутою рукою”?..
– У тому й парадокс, що фактично сільгосппідприємство сьогодні створює робочі місця на селі, підтримує соціальну сферу, сплачує селянам орендну плату, а державі – податки, які вона мала б направляти на розвиток села, інфраструктуру, соціальні об'єкти. Натомість, сплативши один раз, маємо взяти на себе ще й соціальну сферу. Ми орендуємо земельні паї на території шести сільських рад району – це майже двадцять сіл! За рахунок господарства возимо дітей до школи, забезпечуємо харчуванням, реконструюємо й утримуємо дитячі садки, ФАПи, будинки культури, на умовах співфінансування беремо участь у прокладанні водогонів, проведенні вуличного освітлення, ремонтах тощо. Лише за минулий рік надали спонсорської допомоги на суму понад один мільйон гривень. Починаючи з цього року, в малозабезпечених трудовими ресурсами селах будемо допомагати в будівництві житла, щоби молодь поверталась у село. Тому можна без перебільшення сказати, що саме завдяки сільгосппідприємству, а не державі сьогодні виживають наші села.
– Тобто, на Вашу думку, крупнотоварне виробництво не лише ефективніше з економічної точки зору, а й соціально відповідальніше?
– Безумовно. Фермери, люди, які виходять зі своїми паями, ті, хто має землю в особистому підсобному господарстві, отримують доходи, а відповідальності – ніякої. Вони живуть самі по собі, працюють тільки на себе, а для села, для громади фактично нічого не роблять. При цьому користуються всіма благами, які створюємо в тому числі й ми, вкладаючи великі кошти, – і вуличним освітленням, і водою. Взяти хоча б іншу половину нашого району – там господарюють фермери, але села нікому не потрібні, рівень життя людей на порядок нижчий. У всі часи, які б не були сільгосппідприємства – бідніші чи багатші, вони завжди приділяли увагу соціальній сфері, забезпечували інфраструктуру села.
– Виходить, що вирішення соціальних питань, а отже – і якість життя селян, напряму пов'язані із землею, із тим, у чиїх руках вона буде.
– Моя позиція тут однозначна: для села найкращою є колективна форма господарювання. З діда-прадіда селяни спрягалися волами, плугом, конем, щоб гуртом обробити землю. Нині ми жалкуємо, що свого часу розвалили великі агроформування, зруйнували цілісні господарські комплекси. Хотіли роздробити, думали, що всі українці раптом стануть фермерами. На зорі реформ, на початку 1990-х, державні акти першим фермерам взагалі видавалися на довічне користування. Це безперспективна політика, яка, зрештою, привела до того, що ми маємо сьогодні. Я був у Словаччині, так там люди землю не взяли, мовляв, нехай обробляє той, хто вміє. Думаю, треба було зберегти великоформатні господарства, які потім могли б об'єднати навколо себе менші, нерентабельні. У нас в обробітку нині більше 8 тисяч гектарів, і ми успішно господарюємо, зберегли чотири філіали. У кожному селі є ФАП, школа, певні умови для людей. Якби господарство було роздроблене, воно б не спромоглося утримувати сільську інфраструктуру.
Перегинами реформування, на мою думку, є й практика виділення окремих земельних паїв серед великих рільних масивів. Нічого поганого немає в тому, що людина хоче обробляти свою землю самостійно, але не тоді, коли пай у 3–4 гектари їй виділяють посередині стогектарного поля, створюючи штучне черезсмужжя. Необхідно, щоб для людей, які хочуть самостійно господарювати, були передбачені окремі масиви.
– Сьогодні можна сказати, що тваринницька галузь практично не має розвитку…
– І це не вина селян. У нашому господарстві теж поки що немає тваринництва. Однак питання не в тому, що ми не хочемо його розвивати, скоріше навпаки. Легше тим, у кого збереглася матеріальна база – свинарники, комплекси, технології. Та й ці господарства подекуди працюють собі на збиток. Нам же доведеться починати все це з нуля. Тобто вкладати конкретні, чималі гроші, при цьому не маючи жодних гарантій. Хіба можна працювати собі на збиток, прокредитувавши таке будівництво, технології?! Бо ж сільське господарство України сьогодні не може дати такі прибутки, які б дозволили побудувати матеріальну базу. Якби держава дбала про тваринництво, то не завозилося б м'ясо сумнівної якості з-за кордону, а у своїх селян не купувалося б за копійки. А яка закупівельна ціна молока? Отже, без стабільної програми розвиток тваринництва неможливий. Необхідна довгострокова програма розвитку сільського господарства, розрахована хоча б на десять років. Вона б дала змогу залучати інвесторів, заключати довгострокові контракти, сільгоспвиробники мали б упевненість, і ціни на їхню продукцію були б вищими. Але, крім того, й земля повинна використовуватися ефективніше і з більшою віддачею.
– Ви вважаєте, що у нашої з
емлі ще є потенціал?
– Дивлячись чим його досягати. Скажімо, щоб отримати урожайність пшениці по 60 центнерів з гектара, умовно треба внести три центнери добрив. А якщо по 70 центнерів з гектара – додатково треба внести ще один центнер. А це вже невигідно. Тобто є критична точка. На сьогоднішній день виробництво зерна в нашому сільгосппідприємстві – у межах оптимального для наших земель. Завдяки прогресивним технологіям ми маємо стабільно хороші врожаї. Там, де немає технологій, там немає й належної віддачі. Але якщо гнатися за прибутком, то вже за кілька років земля буде виснажена. Ми дбаємо про землю, щоб вона залишалася родючою.
– Дехто говорить, що продаж землі – це панацея для села. Інші виступають проти. Яка Ваша думка?
– Земля має бути в руках добрих господарів, а якщо продавати землю невідомо кому, то я категорично проти. Я більше схильний до створення державного Земельного банку, який би сконцентрував землю в державі. Головна мета реформування аграрного сектора – змінити колективну власність на землю і майно на приватну, знайти таким чином більш ефективного власника. Бо чомусь вважається, що ефективний власник – це приватний власник. Я сам виріс на землі й багато років віддав сільському господарству, тому впевнений: приватна власність – не панацея, і ринок землі – не найголовніше у справі поліпшення агровиробництва. Успіхи в сільському господарстві менш за все залежать від форм власності на землю, а переважно – від рівня державної підтримки, від професійного менеджменту. Бо сьогодні сільгоспвиробник не знає, що буде завтра, він не впевнений у майбутньому. Схочуть – залишать тебе на пільговому оподаткуванні, схочуть – ні. Заплатиш такі податки, що не вистачить не те, щоб розрахуватися за оренду паїв, а й щоб вижити. І як можна на щось розраховувати, щось обіцяти людям? Треба, щоб на державному рівні розроблялися довгострокові прогнози, які б враховували тенденції світового аграрного ринку: що сіяти цього року, наступного, яка буде ціна, наскільки це буде вигідно… Хотілося б, щоб була стабільна політика держави щодо села. Дайте нормальні кредити, стабільні ціни на пальне та добрива, дотації – і наше село почне дихати і розвиватися. Адже передові країни активно дотують свій аграрний сектор. Поверніть державні закупівлі, щоб підтримати селянина, бо це основа політики села. Поки цього не буде, будемо мати проблеми.