Мені було 17 років, коли я навчався в Херсонському морському технікумі на факультеті судноводіння. Пам'ятаю, ми проходили практику на відомому на весь Радянський Союз чотирищогловому барку “Товариш”. Десь 10–12 червня 1941 року вийшли з Одеси у плавання за маршрутом Євпаторія–Ялта–Алушта–Новоросійськ –Сухумі–Поті–Батумі. Було нас тоді на судні 180 курсантів із трьох технікумів – херсонського, одеського й архангельського. У ніч із 20 на 21 червня барк підійшов до Новоросійської бухти. Ранком буксир підвів наш корабель до причалу, й ми пришвартувалися.
Вночі курсанти міцно спали після важкої роботи. Близько 4-ї години ранку крізь сон ми почули вибухи, постріли “зеніток”… Повахтенне шикування, підняття вимпела й прапора – все це відбувалося без зайвої метушні, діловито й швидко, хоча ми й зрозуміли, що щось трапилося. Згодом нічну вахту, в якій був і я, відпустили на берег. Трохи погулявши містом, зайшли у сквер, зупинилися біля гучномовця, де юрмилися люди. І почули повідомлення наркома закордонних справ СРСР В'ячеслава Молотова про напад фашистської Німеччини на Радянський Союз. Ми мерщій побігли на свій корабель й на загальних зборах особового складу висловили готовність захищати Батьківщину від ворога. Отже, війна!.. Прощавайте, юнацькі мрії стати штурманом далекого плавання…
У 1944 році мені виповнилося 20 років. Я став піхотинцем, гвардії старшим сержантом, командиром відділення полкової розвідки 289-го Вісленського полку 97-ї гвардійської Полтавської орденів Червоного Прапора, Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії 5-ї гвардійської армії, яка в середині серпня форсувала Віслу й зайняла Сандомирський плацдарм. Війська 1-го Українського фронту, в складі якого була й наша дивізія, протягом серпня– жовтня вели важкі бої, утримуючи й розширюючи плацдарм, адже то був вихідний рубіж для подальшого наступу в напрямку Німеччини.
Наш 289-й Вісленський полк зайняв оборонну позицію на північному заході від великого селища Курзовеньки та в районі селищ Котошув, Коритниця. “Нейтралка” – річка Гарна – відділяла наші передові траншеї від німецьких. В одному із соснових гаїв на березі річки розташувався й наш розвідувальний взвод. Ми вели цілодобове спостереження за передовою, виявляли замасковані мінометні батареї, робили вилазки на нейтральну смугу з метою виявлення передової охорони… Але основним нашим завданням було захоплення “язиків”. Так, після ретельної підготовки в одну із жовтневих ночей нам удалося дістатися непоміченими до мінометної батареї й захопити в полон вартового. Операцію вдалося здійснити без шуму й жодного пострілу. Доставивши “язика” у штаб полку, ми повернулися у свою “клуню” вже перед світанком й миттєво поснули.
Того ж дня в розташування взводу приїхав начальник розвідки полку капітан Чирва й наказав уночі взяти ще одного “язика”, причому на тій самій ділянці, де взяли першого попередньої ночі. Капітан пояснив, що дані, отримані від полонених німців, захоплених на інших ділянках, дуже суперечливі. Їх необхідно було перевірити. “Захопити “язика” будь-якою ціною!” – такий був наказ. Порадившись, ми з товаришами зупинили свою увагу на ділянці, що знаходилася лівіше від попередньої. Вона була дуже незручною: рівнинна місцина, поросла бур'яном, добре прострілювалася з кулемета, встановленого на невеличкому пагорбку між трьома берізками. Вирішили атакувати кулеметне “гніздо”. До річки йшли, майже не ховаючись, а коли перейшли її вбрід, лягли на землю й, сполучившись міцним шнурком для сигналізації, поповзли уперед. Коли до берізок лишалося якихось 10–12 метрів, правофланговий Микола Куць голосно чхнув. Що тут почалося! Кулемет застрекотів, немов ошалілий, раз у раз в небо почали злітати світлові ракети. Я кинув у бік ворожого кулеметника гранату і скомандував “уперед!” Кулемет замовк, але автоматники, які його прикривали, відкрили шквальний вогонь. Зав'язався бій. Я припав на коліно й дав коротку кулеметну чергу в напрямку, звідки донісся звук автоматної черги. І раптом на відстані 1–1,5 метра від мене вибухнула граната, засліпивши яскравим світлом і обсипавши десятками осколків. Я відчув нестерпний біль, але за інерцією рушив уперед, у напрямку траншеї. Стрибнувши в неї, втратив свідомість…
Опритомнів я вже у лікарняній палаті, обмотаний бинтами. Страшенно хотілося пити, але медсестра пояснила, що пити не можна, бо мені зробили складну операцію, видаливши багато осколків гранати, які серйозно пошкодили ребра, внутрішні органи. Капітан медичної служби (імені її я не запам'ятав) повідомила, що в діючу армію я вже повернутися не зможу. Як я переживав, що більше не побачу своїх бойових побратимів, не битиму ворога!..
У січні 1945 року мене санітарним поїздом перевезли в Житомир, у евакогоспіталь № 5462. У березні мене відправили у відпустку на 2 місяці. Але стан мого здоров'я погіршився, і я знову опинився на операційному столі. Там, у госпіталі, я й зустрів вистраждану й довгоочікувану Перемогу.