Зараз багато точиться балачок про розвиток туризму і складності цього процесу. Переконаний, що однією з перепон на шляху розбудови обласної туристичної інфраструктури є отака неузгодженість маршрутів – автобусних чи туристичних – до історичних місць. А Чернечий Яр – саме таке місце. Цей населений пункт відомий ще з XVII століття. Свого часу він був центром чернечо-затвірницького подвижництва. Там селилися черниці, звідки й назва села. У Чернечому Яру мешкав перший міністр народної освіти України Іван Стешенко, звідти родом і військовий льотчик, Герой Радянського Союзу Іван Даценко. На околицях села у 1964 році італійський режисер Джузеппе де Сантіса знімав свою двосерійну кіноепопею “Вони йшли на Схід”, а у 1970 році там був знятий фільм “Соняхи” із Софі Лорен та Марчело Мастроянні у головних ролях. Очевидці розповідали, що буцімто знаменита акторка, побачивши, які чудові краєвиди навколо села, від захоплення втратила мову. Лише одне слово й вимовила: “Рай!” А нинішні можновладці вирішили, що село не гідне навіть того, щоб до нього продавали квитки. Така собі “непротаксована” пам'ять.
Михайло ЖОРНИК,
пенсіонер.
м.Полтава.
Під хвилями водосховища
У  кожного з нас є своя мала батьківщина – місце, де ти з'явився на світ, зробив перші кроки у велике життя. Куди б потім не закинула доля, спогади про батьківське подвір'я, вкрите споришем, зігрівають душу. Завжди радісно і щемно повертатися у батьківську хату…
Але багатьох людей позбавили малої батьківщини, керуючись при цьому благородним гаслом “Усе – для блага людини”. Відбулося укрупнення господарств, зведення потужних тваринницьких комплексів. У центральних селах підвели електрику в кожну оселю, проклали газові магістралі. А решту дрібних і “неперспективних” поселень поховали під водами водосховищ… Не минула така сумна доля й кількох сіл Диканського району.
Не змогли змиритися з цим їхні колишні мешканці, так само, як не- сила їм було залишати й рідні місця. Дідові Микиті Жовніру пропонували облаштоване житло у райцентрі. Але він не погодився. Коли його обійстя щезло під водами Троянівського водосховища, він перейшов жити в сусідню покинуту хату, яку минуло затоплення. Кожного дня старий сидів над ставом і згадував, як там, у себе в садибі, він був справжнім господарем.
Так, користі від штучного моря було багато: і краса, і порибалити можна, до того ж на поливних землях значно підвищилися врожаї (для цього, власне, і створювали водосховище). Але водночас людей відірвали від рідних домівок, від насиджених місць, позбавили малої батьківщини, зробили переселенцями…
Села Плакидівка та Собещина повністю опинилися під водою. Вона поховала садиби Захара Онацька, Омелька Пащенка, Михайла Костюка та багатьох інших. Держава надала їм інше, комфортніше, житло. Але серця людей не мали спокою, їм часто снилося рідне село.
Мудрі предки облаштували Собещанський сільський цвинтар на високому пагорбі, й це вберегло його від затоплення. Тож у Поминальні дні туди з'їжджаються колишні мешканці затоплених сіл, щоб навести лад на могилках рідних і згадати милі серцю місця. На старому цвинтарі ще й досі ховають – тих, чиї родичі покояться над шумливими водами штучного водосховища, а їхні хати опинилися на його дні…
Роки спливають за водою, корінних жителів затоплених і зниклих сіл залишається все менше. Недавно передчасно пішов із життя Микола Яковенко. Він би міг розповісти, як через кладку сільського ставка добирався у Диканьку в школу, як вечорами ходив до дівчини. У його діда, який жив на краю неіснуючого нині села Яковенщини, був прекрасний садок. Росли в ньому сортові яблука й груші, навіть виноград родив. Так важко було все це кидати!.. Сад, посаджений на новому місці, ніколи не давав таких щедрих врожаїв, як старий дідівський…
Поминають померлих в Диканському районі так само, як і скрізь, – у перший понеділок після Великодня. Люди приїздять із райцентру, далеких і близьких сіл на рідні могилки. Приберуть їх, покладуть на них пасочки й крашанки, а потім сідають і починають згадувати добрим словом тих, хто вже пішов за вічну межу, а ще – зниклі села Яковенщину, Плакидівку, Собещину…
Надія ДРОБ'ЯЗКО.
смт Диканька.
П'ють пиво і “плюють” на закони
Нещодавно Верховна Рада ухвалила Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо обмеження споживання і продажу пива та слабоалкогольних напоїв”. Згідно з цим документом особам, яким не виповнилося 18 років, у закладах торгівлі не мають права продавати не тільки міцні спиртні напої, а й навіть пиво і будь-які інші слабоалкогольні напої. Те саме стосується і тютюнових виробів. До того ж у цьому законі зазначений перелік місць, де забороняється вживати спиртні напої. Серед них – громадські місця й дитячі майданчики. Згідно з нормами цього закону виявляти його порушників повинні представники правоохоронних органів, застосовуючи до них штрафні санкції. Але чи виконується це на практиці? Якось у полтавському ТРЦ “Київ” спостерігала таку картину: за столиками, що навколо ролердрому, сидять підлітки 13–14 років і спокійно, не ховаючись ні від кого, п'ють пиво. Те саме – й у сквері, що на вулиці Жовтневій. Чому ж на це не реагують правоохоронні органи, служба у справах дітей? Чому ніхто з них не цікавиться, звідки в дітей пиво й сигарети, заборонені для продажу неповнолітнім? Що це – чиновницька байдужість чи формальні закони, які діють лише на папері? Дуже прикро, що споювання української молоді триває…