У 1652 році, коли за вироком військової польсько-козацької комісії було страчено першого миргородського полковника Матвія Гладкого, полковницький пернач перейшов до Григорія Лісницького. Передували тому драматичні події, які вилилися у протистояння між Хмельницьким і Гладким. Полковник, на противагу гетьману, провокував козаків до непослуху, не сприймав політики Хмельницького. Все це завершилося міжусобицею і судом…
Очоливши Миргородський полк, Григорій Лісницький щиро допомагав Богдану Хмельницькому в його нелегких державних справах. У свою чергу і гетьман на нього покладав великі надії. Недарма, коли влітку 1657 року запорожці ходили в похід на татар, хворий Хмельницький “посылал наказным гетманом в свое место Грицка (Лесницкаго) и дал ему бунчук и булаву”. Але відбулись непередбачені зміни. Спливав липень 1657 року. І в цю пору перестало битись серце Богдана Хмельницького. Перед смертю гетьман попросив Лісницького і військового осавула Коваленка бути надійними опікунами й наставниками його сина, шістнадцятилітнього Юрася. Козацькі старшини запевнили батька Хмеля, що гетьманську булаву вони вручать Юрію. А поки що:
“…Будемо ми старих людей біля
його держати,
Будуть вони його научати,
Будемо його добре поважати,
Тебе, батька, нашого гетьмана,
споминати!”
Після смерті Богдана Хмельницького (доки Юрій досягне повноліття) гетьманська булава перейшла до Івана Виговського. Але втримати її було дуже важко. Спокушала вона не одного полковника, не одного зі старшин козацьких. Почались інтриги, поповзли чутки, що Виговський братається зі шляхтою. В такий важкий період Григорій Лісницький стає на бік Виговського, допомагає йому утвердитися на гетьманстві. Миргородський полк на Лівобережжі був одним із провідних, його позиція багато важила для зміцнення гетьманської влади. Тому Виговський наполіг, щоб Лісницький і надалі керував полком. Він виконував важливу дипломатичну місію при дворі московського царя, представляючи інтереси гетьмана Виговського, проти політики якого виступав полтавський полковник Мартин Пушкар. І це протистояння завершилося трагічною розв’язкою. Знову пішов на брата брат. У бою поблизу Полтави загинув полковник Пушкар, було розгромлене його військо. Але й гетьман Виговський не переміг, бо у братовбивчій війні немає переможців.
Іван Виговський одержав славну перемогу під Конотопом, однак війну програв. Уклав Гадяцьку угоду, згідно з якою Козаччина розриває союз із московським царем, який поправ Переяславський союз, і набуває статусу автономного князівства. Ця угода залишилася тільки декларацією… Підступи внутрішніх і зовнішніх ворогів, власні прорахунки призвели до того, що Іван Виговський не лише втратив булаву, а й був страчений у Польщі.
Така ж доля спіткала й Григорія Лісницького. Його скинули з миргородського полковництва. Щоправда, деякий час він був генеральним суддею, але у вирі старшинських чвар закотилася зоря Григорія Лісницького.
У Миргороді ж лишилась удовицею Олена й осиротілими троє синів Лісницького – Данило, Дмитро та Іван. Згодом вона вдруге виходить заміж за Степана Куницького, котрий служив у гетьмана Петра Дорошенка. У 1672 році Олена Лісницька-Куницька з синами виїздить на Правобережжя, де Данило Лісницький швидко робить кар’єру в оточенні гетьмана. А незабаром він повертається в Миргородський полк. За заслуги на військовому поприщі гетьман Іван Самойлович повертає Данилу батьківське містечко Шишаки, а на додачу – ще два села: Матяшівку і Мелюшки. Гетьман Іван Мазепа своїм універсалом у 1678 році підтвердив його право на володіння Матяшівкою і Мелюшками. А через два роки повернув йому і Шишаки “яко особе у войску запорожском заслужоной”.
Про долю його двох братів – Дмитра та Івана – нічого не відомо. Правда, в акті 1693 року згадується, що вдова Лісницького, порадившись із своїми синами Данилом, Дмитром, Іваном, половину лісу, що належав їм в урочищі Товстому, віддала, згідно з побажанням небіжчика, Мгарському монастирю “в вечность”.
Дійшли до наших днів відомості про те, що Данило Лісницький помер у 1695 році, полишивши по собі двох синів – Григорія і Романа. Гетьман Іван Мазепа підтвердив за вдовою і дітьми право на володіння Шишаками і Матяшівкою. Цього разу вже без села Мелюшки. За часів козацтва маєтності гетьмани роздавали, як правило, не навічно, а конкретній особі за вірну службу і військові заслуги.
У період правління Мазепи Григорій Лісницький – миргородський сотник – породичався з Полуботками, одружившись на Марфі Полуботківні. Його брат Роман був значковим товаришем. Та коли Іван Мазепа підняв булаву за визволення України від імперського поневолення, онуки колишнього миргородського полковника, сподвижника гетьмана Івана Виговського Григорія Лісницького, не пішли за Мазепою. Вони вірно служили ставленику жорстокого царя Петра І Скоропадському. А за це він у 1709 році закріпив за Григорієм і Романом Лісницькими право на володіння Шишаками, Матяшівкою та всіма батьківськими водяними млинами на Пслі…
Аналізуючи події далекого XVII століття, утверджуєшся у вірності висловлювання Пантелеймона Куліша про те, що історію неможливо змінити, а треба мати мужність її знати, бо лише тоді можна змінити нинішню сувору дійсність.