Сонячно… Навіть у мінливу погоду старий парк випромінює жагу до життя. З натугою дихають обважнілі бруньки… І від їх аромату (хоч медового, хоч із гірчинкою) однаково щемно. Бо ж у парку вершиться диво – квітень знову повертає його до молодості. Світлішає, майже м’якшає на велетенських стовбурах задубіла від лютих морозів кора. На дотик вона раптом нагадує навіть дівочу долоню…
Це весна призначає побачення, надихає на освідчення, дарує ключі від сердець. Ніби сама готова поділитися із закоханими взаємністю. Може ж, вистачить нарешті її на всіх?
Втім, найщирішими усмішками до сонечка сяють, звісно ж, дитячі обличчя. Чийсь малюк цими днями порадує і збентежить рідних першими самостійними кроками – “туп-туп” – та й, не втримавши рівновагу, міцно вхопить наш світ за зелений загривок трави. Втішати дитину підхопить на руки розхвильована мама: “Он дивися – у небі летять птахи!”
А десь зі свого дитинства долітає ніжне мамине: “Глянь, моя дитино, через всю Вкраїну, через нашу хату вже качки летять…”