ВлІтку школярів вивозили на колгоспні поля боротися з бур'янами. Чоловіки були на війні, й у прямому сенсі цього слова битва за урожай, за хліб для фронту і тилу лягала на плечі жінок і дітей.
– Ми вручну проривали пшеницю. Поле у безкрайніх степах за Волгою було просто
неосяжне, – каже Анатолій Кузьмич. – Спека, пилюка, спину ломить. Але не скиглили.
За ту важку роботу Анатолій Жук згодом отримав медаль "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні".
…Народився він 1929 року на Житомирщині. Батьки були вчителями. Розповідає, що в дитинстві трагічно загинув брат. Не переживши цього, ще до війни молодою померла мама. Тато переїхав працювати до свого рідного села Ворошилівка (Попівці) на Вінниччині, де жили рідні. Коли розпочалася війна, Толя закінчив
5-й клас.
– Пам'ятаю гарний сонячний день 22 червня 1941 року. Про те, що сталося лихо, ще ніхто не знав, радіо в селі не було, – говорить ветеран. – Ми з тіткою пішли на базар у сусіднє міс-
течко, і там почули з репродуктора страшну звістку…
 За кілька днів приїхав дядько, щоб забрати своїх батьків і всю родину. Він був військовим, служив у Лебедині на Сумщині. Поїхали в на-
прямку Києва. Та дорога стоїть у мене перед очима і досі. Поля пшениці, погоничі, які женуть худобу, і нескінченні колони людей, вантажівок, повозок. Дивився на все те з кузова машини, а серце завмирало: війна… Як же ми всі тепер будемо? Біля картопляного поля з високим зеленим бадиллям наздогнали нас ворожі літаки, скидали бомби на мирних людей. Ми всі поховалися в тому бадиллі. На ночівлю зупинилися в Києві. Всю ніч спалахи ракет освітлювали небо, й фашисти бомбили майже безперестанку.
Добралися до Сумщини, поселилися на хуторі Гарбари біля Лебедина. Скоро надійшла команда евакуюватися й звідти. Залізницею нас відправили на станцію Урбах Саратовської області. Там зустріли місцеві жителі з підводами і повезли в покинуте селище, де донедавна жили поволзькі німці. Мабуть, їх теж кудись вивезли, перед нами стояли порожні напівзруйновані глиняні хатки з вибитими вікнами. І ніде жодного деревця, рівний, наче стіл, степ. Будматеріал, щоб ремонтувати хати, взяти ніде. Батько подивився, зітхнув і домовився з візницею, щоб забрали нас усіх назад на станцію. Не ризикнув залишатися там жити з дітьми і старими людьми.
В Урбаху, біля самої залізниці, ми й жили усю війну. Батько відразу пішов у військкомат відмічатися, його забрали на коротке навчання. Згадується день, коли я побачив батька перед відправкою на фронт. Ми з хлопцями влаштували у дворі турнік і крутилися на ньому. А тут у двір зайшов тато у військовій формі. Ешелон стояв на станції, біля нашого двору, і він відпросився побачитись із сім'єю. Я побіг його проводжати, все хотів, щоб узяв мене з собою…
Від голоду врятували… фотографії
ВІд батька з війни хлопчик отримував листи. А потім лист прийшов із Тбілісі, з госпіталю. Тато, Кузьма Семенович, був поранений та контужений, і після тривалого лікування його комісували з другою групою інвалідності.
Коли Сумщину звільнили від ворога, родина повернулася в той самий хутір біля Лебедина. Але батько, бабуся, дідусь весь час хотіли на батьківщину. І відразу після визволення Вінниччини усі поїхали туди, опинилися зрештою вдома, в своїй уцілілій хаті. Анатолій ходив до школи в райцентрі Погребище.
– Але німців тоді ще недалеко відігнали. Хоча вже не бомбили, і ми змогли нарешті спокійно спати. Зате на щойно звільненій території було чимало диверсантів, колишніх поліцаїв, фашистських недобитків, котрі ховалися в лісі, у погребах, підземних ходах. Погребів у містечку було багато накопано, тому й звалося воно Погребище. До школи прийшов міліціонер і запропонував старшокласникам патрулювати з ним вулиці, обходити підозрілі місця. Ми патрулювали у парі з Борею Дащенком. Щоправда, небезпечні затримання міліціонери проводили самі, оберігали нас. Після 9-го класу військкомат дав направлення до військового училища. Хотіли направити в школу КДБ, але я туди не хотів, і батько не радив. Боря взагалі не збирався ставати військовим, він вірші писав. Я теж услід за ним захопився поезією і навіть склав вірш про місцевого героя Миколу Сьомака, який загинув у Погребищі, підбивши гранатами фашистський танк. Той танк потім кілька років на вулиці стояв. Прочитав свій вірш на конкурсі в кінотеатрі. На жаль, вже не пам'ятаю ні рядка. А тоді мені від райкому премію дали – 200 карбованців.
У Ленінградське училище ППО Анатолія прийняли, але невдовзі він покинув навчання через хворобу – сильно застудився. Цікаво, що хлопець зробив ще одну спробу почати військову освіту – через рік у Харкові. І знову, трохи провчившись, захворів. У 1946-му повернувся додому.
– Тоді був голод, і, щоб прогодувати велику сім'ю, ми з батьком поїхали на Західну Україну. Там йшли дощі, видався непоганий урожай, можна було трохи заробити. Після госпіталю батько вивчився на фотографа, тому ходили по селах перезнімати фотознімки, робили порт-рети. Замовлень вистачало, платили люди продуктами. Привезли харчі додому і цим врятували всіх, – каже Анатолій Жук.
Потім навчався у Козятинському технікумі, служив у армії. Там хлопець захопився спортом. Вступив до Ленінградського військового інституту фізкультури і спорту, після закінчення якого був керівником спортпідготовки в різних авіаційних підрозділах.
Спортивний гарт
захисників Вітчизни
АнатолІй Кузьмич із гордістю показує пожовклі газети, грамоти, подяки тих часів. Газета Прикарпатського військового округу "Слава Родины" інформувала, що полк, де служив Анатолій Жук (в м. Стрий Львівської області), завоював перший приз Головнокомандуючого Військово-Повітряними силами СРСР за кращі показники в загальноармійському огляді спортивної роботи в 1960 році й перехідний приз ЦК ВЛКСМ.
Дуже дорога річ для ветерана – іменний командирський годинник із гравіруванням від Головнокомандуючого за перше місце в Союзі. У головному виданні Радянської Армії – газеті "Красная звезда" – є інформація про нагородження грамотами командування ВПС СРСР організаторів спортивно-масової роботи у військах, у тому числі офіцера Жука. В газеті авіаторів "На боевом курсе" він друкував свої дописи про військових спортсменів, розповідав про самостійно розроблені комплекси спеціальних вправ, які допомагають льотчикам не втомлюватись під час тривалих польотів. Ці вправи були впроваджені в практику. Анатолій Кузьмич підготував кандидатську дисертацію й отримав виклик на захист, але у зв'язку з підвищеною боєготовністю військ покидати частину тоді не міг. Спеціалізувався з гімнастики, легкої атлетики, плавання, має високі розряди з багатьох видів спорту, суддівські посвідчення з плавання та волейболу, є кандидатом у майстри спорту СРСР з офіцерського багатоборства. В Чехословаччині підготував команду, яка посіла перше місце в змаганнях серед Центральної групи радянських військ і отримала приз газети "Советский солдат". У 1970-х роках Анатолій Жук керував фізпідготовкою цілої армії в Будапешті (Угорщина).
Цікава історія, як він потрапив до Полтави:
– Після служби в Стрию, в авіаполку, мої успіхи у підготовці спортсменів помітили, і Герой Радянського Союзу Петро Юрченко, іменем якого тепер названа центральна вулиця авіамістечка, запросив мене в 1966 році на посаду начальника фізпідготовки і спорту Полтавської авіадивізії, – пригадує ветеран. – А дізнався про те, що моє переведення вже затверджене, від начальника штабу. Він мене викликав і каже: "Вітаю з Полтавою". Авіамістечко тоді відбудовувалось, я взявся за створення спортивної інфраструктури. При мені збудований стадіон "Авіатор" із трибунами. Їздив у Київ, на військову спортивну арену, вивчав там усе, міряв, фотографував. Будували разом із солдатами. В нашому авіамістечку тоді вже діяв пре-красний басейн, проводилися представницькі змагання з плавання. Боляче зараз дивитися і на рештки того басейну, і на понівечені трибуни стадіону…
Він
вийшов у відставку в званні підполковника. Полтавський міськвійськ-комат направив на роботу керівником військової підготовки 27-ї школи. Армії Анатолій Жук віддав 31 рік свого життя, школі – 28. Був воєнруком, учителем фізкультури, зараз – викладач предмета "Захист Вітчизни". Пишається тим, як гарно пошанували його з нагоди 80-річчя.
Дружини, вірної подруги Вікторії Іванівни, вже 8 років немає на цьому світі. Тішать батька і дідуся дві доньки (одна – лікар у Полтаві, друга – режисер у Москві) та внуки.
Анатолій Жук – ветеран і учасник Великої Вітчизняної війни, ветеран військової служби та Збройних сил, ветеран праці, відмінник фізичної культури СРСР, відмінник освіти України, відмінник ТСОУ, член президії Октябрської районної в м. Полтаві ради ветеранів. Нагороджений медалями "За бойові заслуги", "За бездоганну службу в Збройних силах СРСР" трьох ступенів, двома медалями Маршала Жукова, має інші численні нагороди. А найголовніше для нього – вихованці, яких привчав до занять спортом, вів до спортивних вершин. Все життя він сам дружить із фізкультурою, має військову виправку і виглядає молодшим за свої літа. Власні фізкультурні вправи продемонстрував і в "Зорі Полтавщини".
– Більше 30 років передплачую вашу газету, – говорить Анатолій Жук. – Газета подобається перш за все тим, що відстоює справедливість, втручається в різні життєві ситуації за листами і проханнями читачів, допомагає вирішувати проблеми й потім пише про це. Цікаві зорянські додатки, більше такого ніде не можна знайти. Близькі мені теми ветеранів, соціального захисту, армії, спорту, виховання молоді. Про все це теж пише моя улюблена газета "Зоря Полтавщини".