– Там є мамонт, – хлопчик уже і сам готовий провести екскурсію. – Але він зовсім не страшний, так само, як і олень, і сова. А якщо хочете подивитися на лева, то йдіть у театр. Правда, він там не справжній, а як велика іграшка. Зате вміє розмовляти.
Іграшкові звірі, нафантазовані подорожі – Сашкові шість років, – його уявлення про те, що в цьому світі справжнє, а що – ні, іще росте. Разом із ним. Два роки тому таким же невідомим і загадковим, як сьогодні прерії чи джунглі, хлопчику здавалось і слово "сім'я". Але в одній із них на нього уже чекали – тут бабусі не вистачало онука, мамі – синочка, а дівчинці Юлі – маленького братика. Тобто… сильного чоловіка, надійного захисника та, власне, капітана сімейного корабля. Спочатку розмови про те, щоб взяти хлопчика з дитячого будинку, з'являлися у родині лише вряди-годи. Залітали на гостини, доки, нарешті, й оселилися, говорить Марина Дмитріївна. Хоча й надалі думку ще довго виношували – як дитину.
– Поговорили ми вдома всі разом та й вирішили, що не вистачає нам чоловіка. А де ж його взяти – хорошого і надійного? Можна й самим виховати. Ну, це, звісно, більше жарт, – зітхає жінка, – найперше, що ми хотіли, – допомогти якійсь покинутій дитині. Спочатку я сумнівалася, що усе це здійсниться, думала, що якщо у мене немає чоловіка (а я давненько уже розлучена), то мені не дозволять претендувати на створення прийомної сім'ї. Проте у службі у справах дітей мої сумніви швидко розвіяли. Десь із півроку я займалася всіма необхідними документами. І, до речі, розумію, що так воно і повинно бути, адже треба перевірити родину перед тим, як довірити їй дитину. Я закінчила також спеціальні курси для прийомних батьків. І вже аж після них, місяця через півтора, мені запропонували познайомитися з дітками, яких можна брати в сім'ю. Це було у Кременчуці. Пам'ятаю, дуже радили мені дівчаток. (Марина Дмитрівна гладить Сашка по голівці). А я кажу, що донька у мене вже є, хочу сина. І тоді завідувачка того закладу сказала, що є у них хлопчик, та ще й на мене схожий, і звати його Сашко. Привели. Я як глянула – кнопочка маніпусінька. Це зараз він підріс, а тоді у чотири роки видавався не старшим за дворічного.
 Щиро хотілося, щоб Сашко почав нове життя зі свята, обов'язково власного і неодмінно – у родинному колі. Марині Дмитрівні дуже кортіло встигнути забрати хлопчика з дитячого будинку до його дня народження. Але, звісно, обставини часто бувають сильніші за добрі наміри. Здається, затримка була за документами. Тобто додому мама привезла прийомного синочка так само, як колись після народження і рідну доньку, – через кілька днів.
– Він відразу почав називати мене мамою. А я якось навіть ніяковіла, – згадує жінка. – Не мама ж я йому. Це Сашку ще у сиротинці сказали, що по нього прийшла мама, – і все. Але я, звісно, не проти. Звикла і тепер інакше уже і не уявляю.
Приїхали додому, заходилася перевдягати. Як глянула, який він без одягу крихітний (!) – ніби аж кімната побільшала, – говорить Марина Дмитрівна.
Навіть не стримала сліз. Але так було лише першого дня. Вона ж взяла його не для того, щоб дивитись та плакати, – це доля тих, хто співчуває лише на словах. Проблеми із серцем, просто неймовірне відставання у рості й вазі, рахіт – за здоров'я хлопчика треба було боротися. Саме тут прислужився (додав терпіння та оптимізму) і власний фах. Марина Дмитрівна – медсестра, тож чого вже тільки не перебачила. Однак про те, щоб зосередитися винятково на фізичному стані дитини, годі було й думати: уже зовсім скоро Сашкова радість від того, що в нього тепер є сім'я, почала згасати на очах. Не день і не два маленький мандрівник почувався так, ніби заблукав. Одно запитував, де його вихователі та куди поділися всі інші дітки? Збоку він, мабуть, був схожий на деревце, яке пересадили в інший грунт і якому без того, щоб не перехворіти, аж ніяк не прижитись. Боляче було і йому, нелегко і тим, хто поруч.
– Бувало таке, що він і плакав. Просився, щоб відвезли назад, бо там, мовляв, йому буде краще. Не просто Сашкові було звикнути до все-таки нерідних людей. Нас – троє, а він – один. Моя донька, їй тоді було 12 років, здавалася йому вже дуже дорослою. Це було так, наче замість дітей, до яких він звик, поруч опинилися три тітки, та ще й щось від нього хочуть. Ну, ми вже, як могли, його заспокоювали. І згодом усе це минуло, а сьогодні, можна говорити, що вже й забулося.
– Він спочатку називав мене не Юлею, а тіткою Юлею, – згадує і собі донька Марини Дмитрівни. – А я ж йому пояснювала, що на сестричку так казати не треба. Я відразу почала вчити Сашка, як правильно застеляти ліжко, як одягатись. А зараз допомагаю вже й готувати уроки. Він у нас малювати любить. Правда, часто просить, щоб контури виконала я, а розфарбовує уже сам. Так що малюю тепер і трактори. Та й гратися з ним уже звикла усілякою такою технікою.
Юлині ляльки тепер відпочивають. Їх змінили автомобільчики, кораблики, літачки. Проте іноді Сашко знаходить привід позітхати і біля них – також несправжні ж ! У свою чергу мама твердо обіцяє, що сумувати через це доведеться уже недовго.
– Трактори – це якась його слабкість, – зізнається мама. – Сусід у нас є із таким транспортом, так він, як побачив його вперше, очей не міг відвести. Я навіть пішла до свого дядька, у нього також така техніка в господарстві вже завелась, просила, щоб покатав малого. То сказав, що влітку – неодмінно. Так що, Сашо, жди. Зрозуміло, що хлопчик чує це вже не вперше, але все одно не втомлюється аж підстрибувати від нетерпіння.
Це все ті бажання, втілення яких можна чекати уже з легким серцем, без тривоги. Коли дитина нарешті зіп'ялась на ноги. Тепер Сашко важить, як і годиться, на свій вік, і в минулому уже рахіт, і під лікарським контролем кардіологічні проблеми. До речі, якраз усе це і поглинає левову частку коштів, що виплачують на прийомну дитину. За два роки і Марині Дмитрівні, і Сашкові довелось надолужити багато з того, що має бути у стосунках між матір'ю та дитиною. Вона все-таки досхочу і наносилася його на руках, і нагодувалася з ложечки.
– Він же не вмів їсти за столом. Хоча в сиротинці, коли я приїжджала, бачила, що начебто і снідали вони там усі, й обідали. Але за нашим столом він їсти не вмів. І ми зробили таку помилку – почали годувати його з ложечки. Так йому це так сподобалось, що він взагалі перестав їсти сам. Тож згодом довелося привчати: оце виделочка, тримай її так. А це – ложка, її – так. Цукерки він їв просто з неймовірною жадібністю, а треба ж було думати і про те, щоб не розболівся животик. Втім, із часом і це минулось. Із чим іще й досі борюся, так це із його впертістю. Частенько робить усе не так, як я скажу, а по-своєму. Це залишилося з дитячого будинку. Там же ніхто його не жалів, і дітям доводилося жаліти себе самим. Розумієте? – жінка знову гладить малого по голівці.
– Любили самі себе, жаліли самі себе. Не було тих людей, які б це робили для нього. От він і зараз іще про інших наче аж забуває: я і тільки я. А потім раптом таки схаменеться, що й мама в нього є, і бабуся, і Юля. Але я впевнена, що з роками минуться і ці непорозуміння. Вже йому сподобалося скаржитися мені, на шию кинеться: "Візьми мене, мамо, на ручки". Це улюблене місце. Спочатку я його з них і не спускала.
Але не встиг мамин захисник зіскочити з ручок і піти до школи, як повноваження оберігати його, принаймні на перервах, перейшли до сестрички. Хлопчик він все-таки дрібненький. Тож від сильніших однокласників іноді перепадає, ну, звісно, лише тоді, коли прогавить забіяк його пильна Юля.
– Я завжди стараюся заступатись. Ось недавно дивлюся – у коридорі якийсь хлопчик кинувся до нього із кулаками, так я з ним швидко впоралася: і накричала, і у куток поставила. – Правда, голос у Юлі такий не грізний,  ніби відчувши це моє зауваження, дівчинка додала: &ndash
; Ну, а потім ми всі помирилися.
Із Сашком і Марині Дмитрівні, і бабусі годі й пригадувати, якою у його віці була Юля. Це все одно, що порівнювати непорівнюване. Тож якщо вони за це і беруться, то тільки для того, щоб порадіти хлопчиковій енергії. Юлині й донині білосніжні бантики-гольфики  сьогодні – у далеких шухлядах, за Сашком же такого посагу точно не залишиться.
– Мені навіть смішно про це говорити, – продовжує жінка. – Коли Юля була маленькою, я платтячко їй надіну, вона вийде у двір, рівненько постоїть, трохи пограється, обтруситься і така ж чистенька й додому прийде. Акуратніша за всіх була. А щоб у шкоду яку влізла, то цього не можна було і помислити. А хлопчик – він же зовсім інший.  Вийшов і порачкував по піску. Влітку пісок і в шортиках, і в трусиках. Заходе до квартири – витрушуємось, перевдягаємось. Тобто клопоту з ним більше. Але переросте він і це. Із дітками дуже дружить, товариський. Спочатку, правда, були у дворі й такі, що відштовхували. Думаю, їх, може, й ненавмисно, але все-таки налаштовували батьки. Проте зараз і це уже позаду.
Ні у школі, ні у дворі Сашку не буває самотньо. І здається, що навіть цієї хвилини йому вже кортить побешкетувати: і пограти у піжмурки, і кинутися навтьоки – спробуйте, доженіть!
– У мене стільки друзів, – малий аж іскриться, – і Едик, і Сергійко, Андрій, Настя, Вадим! Але від Юлі вони усі менші. І я з ними граюсь. А мамі я допомагаю. Вона хворіла, так я їй чашечку із чайком носив. – Рука Марини Дмитріївни знову тягнеться до  дитячої голівки, але уже не на мить. Далі вони вже так і сидять.
Це так удома. А поза рідними стінами – живуть інші люди. Й іноді їм заважають спати і чужі діти.
– А чого тут лукавити? Не розуміли нас. Деякі навіть радили: віддай його назад, бо інакше виросте та й приб'є тебе. Але я так думаю: за що б це Сашко міг мені мститися? Хоча боюся, як воно там надалі і з перехідним віком буде, і з усім іншим. Але хто не боїться за всі ці зміни навіть з рідними дітьми? Деякі, пам'ятаю, майже дорікали: у тебе ж своя дитина є, навіщо тобі чужа? Але згодом і це ущухло. Знаєте, як і зазвичай: є новина – і гуде-гуде-гуде село, а потім потихеньку вже і до неї всі звикають. Ну, колись нас життя всіх розсудить: хто помилявся, а хто правий.
Так, на жаль, чи, ймовірніше, все-таки на щастя, майбутнього нікому не видно. Але очевидно й інше: сподіватися від дорослого Сашка можна буде і всього того, чому навчать його зараз.
– Учу його бути подільчивим, – продовжує Марина Дмитрівна. – Купили цукерки: оце – Сашкові, оце – бабусі, так само Юлі й мамі. Бо спочатку він не розумів, як воно так, що не все йому.
– Що таке у вашій сім'ї покарання?
– Ставлю його в куток, – жінка сказала це так рішуче, але за мить перезирнулася із Сашком і уточнила вже зі сміхом, – тільки у нас це куток не у прямому сенсі – посеред кімнати.
Але чи довго так можна встояти? Напевно, рівно стільки, скільки у мами вистачить терпіння. А вона ж за Сашком, звісно, засумувала. Особливо, якщо майже добу не бачила. Родина мешкає у селі, а працює Марина Дмитрівна у Полтаві. Та ще й на півтори ставки. Тож невдовзі Сашко вільний, і все стає на свої місця – власне, навпаки, все в квартирі втрачає своє місце. Хочете, щоб хлопчик угамувався? Я уже знаю, як це зробити: попросити, щоб розповів улюбленого віршика. Це про Муху, яка прикупила собі самовар. Розуміє Сашко сенс такої покупки, бо (відкриємо секрет) і сам чемпіон із чаювання. Воно ж і не дивно: без солодощів таких напоїв на стіл не подають. До того ж, виявилося, самовар – то для Сашка фантазія настільки особиста, що, наприклад, у подарунок мамі він би його і не запропонував.
– А якби в тебе була та монетка, що б ти купив мамі? – і я чую, як малий вже шепоче на вушко їй: "А що ти хочеш?"
Мама тільки сміється, мовляв, розгубилась. Але насправді бажання є. І, звісно ж, не дивно, що не для себе воно, а для дітей. І, на жаль, так само не дивно для нашого сьогодення, що фінансів на нього не вистачає. Тож, якби хто допоміг, сім'я була б щиро вдячна.
– Квартира у нас двокімнатна, і в одній із кімнат, площа це дозволяє, можна було б поставити перегородку, щоб стало їх дві: одна – для Юлі, інша – Сашка. Він про  це як почув, аж застрибав!
– До мене буде приходити друг Стасик, і ми будемо гратися у Синдбада.
Отаке от сумбурне пояснення. Синдбад-мореплавець кличе хлопчика у далекі мандри. І не має значення, що тільки у фантазіях та снах. Головне, що йому тепер є куди з них вертатися. У тиху гавань звичайнісінької квартири, де мама накриває на стіл і розпитує, як справи у школі. Якщо з уроками не на "відмінно", Сашко розповідає про перерви.
– Коли я приходжу до школи, у нас маленька перерва, а коли ми уже поїмо, тоді велика. Після неї іще маленька, а потім я іду додому, а мені ще хотілось.
– Повчитись?
– Угу, – і я йому вірю.
І так з дня у день. Маленький Сашко росте, а разом із ним – і його уявлення про те, що у цьому світі найсправжніше. А це, звісно, почуття тих людей, для яких він став і онуком, і сином, і братиком.