4-й ранку. Командир частини Фірсов наказав збиратися. Серйозні обличчя командирів, тривожна обстановка не залишали сумнівів, що це – не навчальна тривога. До сьогодні Дмитро Федорович сумнівається в тому, що для вищого командування початок війни був несподіванкою, адже в їхній частині ще 5 червня була оголошена бойова тривога: наказали заправити танки пальним і зайняти позиції в лісі. Довго стояли там, а потім повернулися в частину. Однак машини до самого початку війни були у повній готовності.

Перше бойове хрещення танкісти прийняли 24 червня 1941-го біля кордону. Німців було багато, бій був запеклим і нерівним, тож мусили відступити на збірний пункт. 14-й танковий полк, у якому служив Дмитро Чугуївець, вів бої, відступаючи від кордону вглиб Молдавії. Протягом перших днів війни він зазнав великих втрат, адже на оснащенні були лише легкі танки БТ-7, які не могли протистояти німецькому натиску. В Котовську обезкровлений полк зібрали, техніку підремонтували, і знову – бої, бої… За сигналом ракети чи команди по рації рушали на ворога. Перші миттєвості хвилювання проходили, рухи танкістів відшліфовані до автоматизму. Танк слухався Дмитра Чугуївця. Хлопець відчував машину так, ніби вона була живим організмом. І як йому боліло, коли влучав снаряд і танк починав горіти! Таке траплялося тричі за війну. Першим постраждав БТ-7. Коли танк спалахнув, Дмитро цього навіть не відчув. Члени екіпажу повискакували, хтось штовхнув водія, мовляв, пора, але він не зрозумів, що трапилося, проїхав ще кілька метрів. А потім побачив язики полум'я і ледь встиг вибратися через десантний люк…

Залишився в пам'яті й перший бій, який закінчився відступом німців. Це було поблизу Котовська. В ліску влаштували засідку, і коли з'явилися німецькі танки, капітан Канавін дав команду: “Вогонь!” Прогримів залп. Кілька машин противника загорілося, решта повернула назад, а радянські танкісти ще довго дивилися на палаючі машини ворога. Пізніше бійці звикли і до палаючих німецьких машин, і до своїх перемог, а тоді той маленький тріумф вселяв віру в їхні серця, що ворог не настільки непереможний, як здавалося в перші дні.
На початку липня полк переформували. Екіпаж танкіста Дмитра Чугуївця отримав Т-34 і увійшов до складу окремого батальйону, який захищав Харків. Наближалася зима, а на фронті було надзвичайно спекотно, точилися запеклі бої. Місто кілька разів переходило з рук у руки, вдень і вночі вибухали снаряди, було чути стрілянину. В новенький танк Дмитра влучив снаряд, й він загорівся. Оскільки Харківський танковий завод на той момент уже евакуювали, нової машини отримати не вдалося. Тож Дмитро Чугуївець продовжив службу в 500-й окремій автороті. Довелося із танка пересісти на машину ГАЗ. Він підвозив снаряди на передову, забирав звідти поранених…

Дивізію, до складу якої входила 500-та окрема авторота, перекинули в епіцентр бойових дій – Зміїв, Куп'янськ. Тут, під Харковом, через рік після початку війни радянські війська потрапили в саме пекло. Німці оточили їх з усіх боків, із літаків скидали листівки, в яких розхвалювали непереможну німецьку армію, її успіхи. Три дні ворожа авіація бомбила безперестанку: одні німецькі “ястребки” відлітали, їх змінювали інші бомбардувальники. І передова, й тил – все потрапило під шквальний вогонь, неможливо було навіть підняти голови. Чимало бійців загинуло в тому пеклі 22–24 червня 1942 року.
Нарешті вогонь припинився. Німці, мабуть, вирішили, що знищили всіх, і полетіли геть. Вцілілі радянські воїни, в тім числі й Дмитро Чугуївець, отримали шанс вибратися з ворожого оточення. Йти довелося довго. Всіх згуртував майор Пономарьов. Їм трапився дивом вцілілий Т-34. “Нам танк знадобиться. Чугуївець, подивіться бойову машину!” – скомандував майор. Дмитро спочатку боявся підходити до танка, адже він міг бути замінований, але потім усе ж наважився. Машина виявилася справною, пощастило знайти й пальне. Заправили баки, рушили далі. Танк допоміг їм вирватися з оточення. Тижнів зо два йшли, а потім розділилися. Майор Пономарьов наказав Чугуївцю: “Будь-що врятуй танк!” Виконуючи наказ, танкіст їхав переважно вночі, щоб не наткнутися на німців. Знайшов своїх майже біля Сталінграда, доповів про все, що трапилося під Харковом. Але йому спочатку не повірили, ледь не оголосили дезертиром. Врятував молодого танкіста незнайомий офіцер, який, найвірогідніше, знав Пономарьова. “Не чіпай героя!” – сказав штабісту…
Дмитро Чугуївець здав танк, а сам знайшов свою частину і продовжив у ній служити водієм. Згодом у їхню роту приїхали вербувальники. “Чи є серед вас танкісти? – запитали. – Два кроки вперед!”
Чугуївцю довірили танк Т-34 і відправили під Сталінград. Знову були важкі кровопролитні бої. Потім – Курська дуга в складі Степового фронту, де Дмитро втратив машину. Коли танк загорівся і танкіст вистрибував звідти, у нього на спині вже тлів одяг. Вибуховою хвилею його відкинуло у вирву й присипало землею, осколки зрикошетили ноги. До того ж він отримав контузію і потрапив до санчастини.
Підлікувавшись, Чугуївець воював у складі 3-го Українського фронту, 19-го танкового корпусу. З боями визволяли Павлоград, Новоукраїнку, інші міста й села рідної України. Згарища замість міст, квітучих сіл, витолочені поля зустрічали воїни-визволителі на своєму шляху. Серця обливалися кров'ю, коли чули страшні історії про фашистські звірства на окупованій території. Все це спонукало йти і йти вперед, відвойовувати у ворога рідну землю.
Дмитро Чугуївець пройшов із боями через всю Україну, потім потрапив на Кавказ, служив у Тбілісі. Там лікувався, адже далася взнаки контузія. Танкіст із радістю сприйняв звістку про Перемогу, адже в ній була частка і його нелегкої ратної служби.
Згодом Дмитро Федорович намагався розшукати майора Пономарьова, але так і не знайшов. Він і досі добрим словом згадує того офіцера, який вивів із оточення багатьох розгублених, кинутих напризволяще солдатів, врятувавши їм життя…
За бойову звитягу Дмитро Федорович Чугуївець  був нагороджений орденами Червоного Прапора і Червоної Зірки, медалями “За відвагу”, “За бойові заслуги”, “За оборону Кавказу”, “За перемогу над фашистською Німеччиною”. Він – Почесний ветеран району і Почесний житель Орданівки. У повоєнний час у рідному селі трудився механізатором, очолював майстерню. Про цього сумлінного, працьовитого чоловіка односельці говорять лише добрі слова. Зараз сивочолий ветеран живе з сином Олексієм і невісткою Галиною. Часто батька навідує донька Ніна, радують дідуся внуки Олег, В'ячеслав і Сергій. Дмитро Федорович, згадуючи війну, не хвалиться
своїми заслугами, не намагається привернути до себе увагу. Говорить: “Що було, те було, ми просто виконували свій обов'язок”.
Нинішньої осені Дмитро Федорович відзначатиме поважну дату – 90-річчя. Доля, пославши йому важкі випробування в молоді роки, дала погідну, зігріту сердечним теплом рідних людей життєву осінь.

Світлана ВОРОНЯНСЬКА
Журналіст