Про подвиг бранців табору смерті розповідається в документальній повісті М. Дев’ятаєва, що друкувалася в кількох видавництвах України й Росії.

…З  перших днів війни льотчик Михайло Дев’ятаєв був на фронті, супроводжував бомбардувальники. В кінці вересня 1941 року його полк стояв біля Лебедина. Німці були вже в Києві, радянські війська відступали до Харкова. 23 вересня 1941 року Дев’ятаєв одержав завдання скинути пакет у районі оточення радянських військ біля Пирятина. Скинувши вантаж у призначеному місці, поруч із дорогою Лохвиця–Гадяч, літаки ланки Дев’ятаєва потрапили під вогонь “мессершміттів”. Дев’ятаєв був поранений, втратив багато крові, ледве долетів до Лебедина.

Після лікування медики не дозволили Дев’ятаєву літати на бойових літаках, і Михайло сів за штурвал санітарної машини. Одного разу навесні 1944 року, посадивши свій санітарний літак на аеродромі поблизу П’ятихаток, побачив бойові винищувачі, й серце защеміло від туги.

 І тут його хтось погукав:

– Старший лейтенанте! Звідки ти звалився, “Мордвін”? (“Мордвін” – це був позивний Дев’ятаєва в повітряних боях). Михайло здивувався і дуже зрадів, коли побачив Володю Боброва, який у госпіталі Лебедина, здавши свою кров, врятував Дев’ятаєву життя після поранення. Вони міцно обнялися. Дізнавшись про заборону медиків, друг пообіцяв допомогти:

– Підемо разом до командира з’єднання Олександра Покришкіна, він зуміє умовити медицину. Разом закінчимо війну на винищувачах!

 І Дев’ятаєв одержав направлення в грізну для ворога дивізію тричі Героя Радянського Союзу О.І.Покришкіна.

Сонце сідало за горизонт, коли 13 липня 1944 року, після напруженого бойового вильоту в районі Львова, Дев’ятаєв із бойовими побратимами йшов до автомашини, яка мала везти льотчиків з аеродрому в село. Раптом Михайло почув гучний голос Боброва:

– “Мордвін”, летимо! “Юнкерси”!

– У моєму пробоїна, Володю! – відповів Дев’ятаєв.

– Бери Сашкового “туза”!

Дев’ятаєв побіг до літака, на якому був намальований піковий туз. Після злету літаки Боброва наздогнали німецьких бомбардувальників. Зав’язався бій. Вороги спішно скидали свій смертоносний вантаж і самі падали, підбиті нашими “яструбками”. Та “юнкерси” рідко йшли на бомбування без прикриття… З-за хмар раптово вислизнула зграя “мессершміттів”, і вся четвірка кинулася на “туза” Дев’ятаєва. Машина загорілася.

– “Мордвін”, стрибай! Стрибай, я наказую! – почувся в навушниках голос Боброва.

Дев’ятаєв вистрибнув із літака, при приземленні пошкодив ногу, знепритомнів і отямився вже в полоні. Після кількох безрезультатних для німців допитів його кинули в один, потім – у другий, третій табори для військовополонених. Після втечі та затримання Михайла було відправлено на острів смерті Узедом, з якого неможливо було втекти. Але і там його не полишала думка про втечу на захопленому німецькому літаку. Підпільники з попереднього табору допомогли Дев’ятаєву одержати документи на ім'я Степана Нікітенка і приховати факт, що він льотчик. Дев’ятаєв познайомився з надійними товаришами, які допомагали спостерігати за ворожими літаками. Згодом їм вдалося згуртуватися в одну команду і бути дуже близько до машин. Одним із товаришів Дев’ятаєва став полтавець Михайло Ємець.

До війни Михайло Ємець працював у партійних органах Полтавської області, потім був комісаром партизанського загону. В бою його тяжко поранило. Гітлерівці знайшли комісара в копиці соломи. Після кількох невдалих спроб втекти його запроторили в табір Заксенхаузен, а звідти – на острів Узедом.

Незадовго до втечі за бійку з провокатором Дев’ятаєву був винесений негласний вирок “десять днів”: кримінальні злочинці могли бити приреченого скільки хотіли, і якщо їм не вдавалося вбити жертву за дев’ять днів, на десятий це робив німець. Вичікувати сприятливого моменту для втечі вже не було часу. Коли команду повели на роботу з маскування літаків, все було зроблено за планом: у безпечному місці двоє нібито затіяли бійку, відвернули увагу конвоїра. Петро Кутергін безшумно ліквідував його ножем, один із втікачів переодягнувся в форму конвоїра і “повів” команду до літака. Запустити двигун відразу Дев’ятаєву не вдалося, з нього були зняті акумулятори. Хлопці швидко привезли важкі акумулятори на візку і запуск двигуна вдався!

Ось як описав подальші події очевидець втечі француз Боб Пюжоль у своїй книзі “Саксо”: “Вранці 8 лютого 1945 р. на апельплаці поруч із нами вишикувалась команда з 10 чоловік. Ми добре знали їх. Команда займалась камуфляжем літаків на території аеродрому Пенемюнде. Ми разом ішли до аеродрому. Потім ця команда (в неї входили лише росіяни) направилась до літаків. Близько 13-ї години ми звернули увагу на “Хейнкель-111”, який, підстрибуючи по злітній полосі, з великими труднощами злетів. Це нас здивувало, але далі почалося щось страшне: одних вели на допит, інші падали вбитими. При польоті над морем до втікачів наближався німецький літак, але він ще не знав, що там втікачі. При перельоті лінії фронту довелося максимально знизити висоту, щоб не попасти під вогонь своїх же зеніток. Пальне закінчувалося, і довелося “сідати” прямо на засніжене поле. Шасі зламалося, в розлом літака стрімко сунувся сніг…”

Втікачі вилізли з літака, почули голоси своїх. Коли підійшли солдати, в’язні, що вирвалися з пекла, плакали від радості. Знесилених, їх взяли на руки й понесли.

– Звідки? – запитували. – З Горького. – Сюди, хлопці! Ось наш, горьковський! – А ти? – Полтава. – Земляче, що ж вони з тобо
ю, гади, зробили!

Минуло кілька тижнів. Якось у кінці березня до палати, де лікувалися Дев’ятаєв, Кривоногов і Ємець, увійшов гурт солдатів, споряджених до походу. Відрапортував Соколов:

– Товаришу командир екіпажу! Група учасників втечі в кількості семи чоловік відбуває на фронт.

Першим перестав надсилати Дев’ятаєву свої “трикутнички” безстрашний Володя Соколов. Смертельно поранений при форсуванні Одера, пішов на дно чужої ріки. Під Берліном полягли в бою Урбанович, Кутергін, Сердюков, Немченко. На Далекому Сході самурайська куля обірвала життя Івана Олійника. З тієї сімки повернувся додому, в Ростовську область, тільки Федір Адамов. Після лікування повернулися до рідних країв Дев’ятаєв, Іван Кривоногов та Михайло Ємець. На грудях Дев’ятаєва засяяла Золота Зірка Героя Радянського Союзу. В квітні 1957 року, коли в центральних газетах були опубліковані матеріали про подвиг втікачів, на звернення Дев’ятаєва відгукнувся Михайло Олексійович Ємець, колгоспний бригадир з Полтавщини. Він побував у гостях у Дев’ятаєва на Волзі.

Федір НАУМКО.

м. Суми.