У ложу до Ахметова не впустили

І справді, ніхто в Донецьку так бідно не одягається. Навіть навпаки – центр міста переповнений модниками і модницями. Автодороги “кишать” престижними іномарками, що час від часу створюють затори. Ну, а готель “Донбас-Палас” і стадіон “Донбас-арена” надають місту сучасного вигляду.

Туристам пропонують ознайомитися з унікальними характеристиками і особливостями арени, а також музеєм ФК “Шахтар”. А от до президентської ложі Рината Ахметова журналістів не впустили, натомість дозволили сфотографуватися біля її дверей.

Культурною перлиною промислового краю є Донецький обласний академічний український музично-драматичний театр, яким керує гендиректор Наталія Волкова. Не так давно театру було надано статус Національного.

Символ міста

У 2001 році директор Українського ковальського підприємства “Гефест” Віктор Бурдук запропонував владі створити в скверику позаду Донецького міськвиконкому постійно діючу експозицію авторських робіт місцевих ковалів. Міська рада підтримала, і таким чином легко та невимушено народився “Парк кованих фігур”, тепер – одна з найвідоміших цікавинок донбаської столиці. Тоді, на початку своєї історії, разом із викованою трояндою (символ сучасного Донецька) було встановлено 10 перших вишуканих металевих скульптур. Кожного нового року парк розширював кордони, розвиваючись у форматі тематичних алей, які променями розходилися від перших “старожилів”. Тепер тут можна прогулятися алеєю знаків зодіаку, казок, арок; посидіти в альтанках “Древо життя”, “Дракон” або на лавочці закоханих чи посварених; сфотографуватися, випити запашної віденської кави з навколишніх затишних кав'ярень. На добру пам'ять про це незабутнє, щире місто, яке має харизму й уміє залишати теплий слід в серцях гостей, притягувати до себе магнітом і тримати притягнутих у власному ореолі простої людської дружби, нівелюючи культурно-політичні розбіжності та нестикання.

Артемівське ЖКГ переходить у приватні руки

Артемівськ, відомий на всю країну однойменним заводом шампанських вин “Artyomovsk Winery”, вразив журналістів одночасно своїми розбитими окраїнами і сміливими рішеннями місцевої влади з модернізації житлово-комунального господарства. Артемівський міський голова Олексій Рева, який керує містом майже 20 років, не побоявся віддати у приватні руки місцеву тепломережу.

– Ми перші в Україні, хто передав таке підприємство в довгострокову оренду інвесторам, – говорить пан Рева. – Причому я не один рік умовляв бізнесменів інвестувати кошти в ЖКГ. Чи стало від цього гірше? Ні. Але й очікуваного результату поки що не отримали. Адже якісні послуги повинні коштувати добрих грошей. Втім, тарифи у будинках, де реалізовують проект “Теплий дім”, таки виросли. Але і якість послуг суттєво покращилась.

Нині готуються передати у приватну власність і місцевий водоканал. Але перед цим на підприємстві добре попрацює французька консалтингова фірма, яка проведе технічний і фінансовий аудит. І тільки тоді відбудеться міжнародний конкурс серед інвесторів, які захочуть укласти договір про передачу в концесію водоканалу.

На цьому свіжі ідеї у сфері артемівського ЖКГ не вичерпуються. Невдовзі відбудеться презентація спільного з німцями проекту роздільного збирання, утилізації і переробки твердих побутових відходів. Його вартість складає близько мільйона євро. Схожий проект розглядають і в самому Донецьку. Там приватні інвестори готові вкласти 240 мільйонів євро у будівництво підприємства, яке б займалося переробкою сміття, отримуючи з нього газ і електроенергію.

Також в Артемівську збираються споруджувати льодовий палац. Для цього вже виділили земельну ділянку.

Вино пили під землею

Щоб відвідати знаменитого хмільного напою Артемівського заводу шампанських вин “Artyomovsk Winery”, журналістам довелося спуститися в штольню. Увесь цикл виробництва розташований під землею в спеціальному мікрокліматі, бо умови у підземних тунелях на глибині понад 72 метри ідеально підходять для виробництва ігристих вин за оригінальною французькою технологією. Температура і вологість складають від +12°С до +14°С, що є ідеальним для отримання потрібної ігристості напою. Загальна площа підземних штолень складає більше 25 гектарів, де одночасно зберігаються 30 мільйонів пляшок шампанського. Сировину місцеві винороби закуповують у Криму. Тому на пляшках із артемівським красується надпис “Кримське” чи “Кримарт”.

А щоб поласувати кондитерськими виробами донецької фабрики “Конті”, журналістам було достатньо пройтись між лініями виробництва – їх 54. Потужність – близько 22 тисяч тонн на місяць. Асортимент надзвичайно широкий: десерти, шоколад, тарталетки, м'який бісквіт, цукерки, карамель, крекери, печиво, вафлі, драже, горіхи в шоколаді, мармелад…

Греки зі Старобешевого

У далекій і сонячній Греції добре знають, що на карті нашої країни розташований Старобешевський район Донецької області. Саме тут компактно проживає найбільша в Україні грецька община чисельністю 15 тисяч осіб, яка з кожним роком зміцнює відносини зі своєю історичною Батьківщиною. У Приазов'ї вони поселилися ще в 1778 році, коли добровільно-примусово були виселені з Криму. Ними ж був заснований і Маріуполь. Тому їх і називають “маріупольськими” або “приазовськими”.

У радянські часи ставлення до етнічної групи було не з кращих. Максимум, чого міг досягти наполегливою працею грек, – це стати головою колгоспу. Правда, винятком із правила є перша жінка-трактористка Паша Ангеліна. Знаменита учасниця стаханівського руху в роки перших п'ятирічок, двічі Герой Соціалістичної Праці вберегла свій народ від сталінських репресій. Саме
вона змогла переконати вождя народів у тому, що маріупольські греки не мають нічого спільного з тією Грецією, яка увійшла в коаліцію з фашистською Німеччиною. У селищі Старобешеве – на малій батьківщині Параски Микитівни – пам'ятають про видатну землячку. У місцевому музеї дбайливо зберігають її речі, записники і фотографії.

Нині сучасне Старобешеве намагається зміцнити свої відносини з Грецією. У чотирьох школах працюють спецкласи, обладнані за кошти Греції. 500 дітей цього району вже вивчають грецьку мову в місцевих школах. Причому більшість із них оволодіває мовою своїх предків не тільки факультативно, але і вивчає її як предмет, із занесенням оцінки в атестат.

Свята обитель

У Донбасі багато неповторного, вічного. Звичайно, найперший – Свято-Успенський Святогірський монастир на крутому вигині величного Сіверського Донця, який розділяє собою святиню з містом Святогірськ у північній частині області. Сама обитель – один із найстародавніших духовних центрів нашої Батьківщини.

Архімандрит Іоїль своєю грамотою 1679 року засвідчив, що “через постійні набіги і руїну від ворогів записаних даних, ким і коли засновано обитель, на жаль, не збереглося”. Проте опосередковані факти говорять про дуже давню та складну історію цього куточка України. Сама назва – Святогір'я – посеред нагайських степів на кордоні з татарським світом вказує на давню духовну славу монастиря. Літописи XVI–XVII століть майорять повідомленнями про нашестя то кримців, то нагайців, а то й, як прийнято сьогодні називати, великих бандформувань степових розбійників без визначеного місця проживання. Чернеча обитель часто розорялася, братія забивалася на смерть різноманітними зайдами-не христями з протилежного берега Донця…

Остання грандіозна руїна після жовтневого перевороту 1917 року ледь не призвела до остаточного знищення знакового місця. Проте “Бог шельму позначає”, а тому про колишніх господарів життя і смерті сьогодні нагадує лише колосальний монумент комуністу Артему, який хижо навис над лаврськими церквами з найвищої гори Святих гір, таким чином нагадуючи людям, мовляв, не забувайте про абсолютне зло, воно тут, поряд, готове кожної миті звалитися вам на голови. Натомість своїх страстотерпців-молільників братія почитає святими людьми, розносячи за них молитви у небо, випрошуючи заступництва та духовної сили. Особливе місце серед місцевих достойників по праву належить преподобному Іоанну Затворнику, який провів 17 років у одній із печерських келій крейдової скали, таким чином відродивши подвижницьку практику стародавніх києво-печерських затворників. З 1992 року, як і передбачалося сивобородими старцями минулого, обитель знову ожила, розплющила очі й скинула із себе сплюндровані ризи майже столітнього забуття…

Підготувала Ірина МИХЛИК Журфонд НСЖУ.