Коли почалася війна, жити стало особливо скрутно. “Мама працювала на м’ясокомбінаті бухгалтером, а на другу зміну йшла в цех, працювала робітницею до півночі. Їм давали шматочок чорного хліба і два шматочки ліверної ковбаси. Ми з братом сиділи й ждали, щоб поїсти. А вона, звичайно, сама не з’їсть, а принесе дітям”, – розповідає Олександр Петрович.
У шістнадцять років хлопця взяли працювати на цей же м’ясокомбінат: спочатку – учнем, потім фрезерувальником, токарем. Відслужив три роки у Військово-Повітряних силах авіаційним механіком. А через три місяці після звільнення в запас одружився на Катерині з Полтави, яка приїхала в Улан-Уде після закінчення технікуму, зустріла тут своє кохання й вірно чекала його три роки.
У 1958-му молодята приїхали на гостини до батьків у Полтаву та так і залишилися тут. Роботи в місті не було, пригадує ветеран. “Я насилу влаштувався на Полтавський машинобудівний завод – на той час молоде підприємство, засноване в 1951 році”. Воно стало другим після сибірського м’ясокомбінату й останнім місцем роботи чоловіка. Не звик, каже, кочувати з місця на місце. Але в межах заводу роботу іноді змінював: працював токарем, фрезерувальником, зубофрезерувальником. Коли закінчив м’ясо-молочний технікум за фахом механіка, вмовили 25-річного молодого спеціаліста прийняти механоскладальний цех. Хоча числився старшим майстром, та насправді виконував обов’язки начальника цеху. “Навантаження було таке, що я у тридцять років посивів”, – говорить Олександр Петрович. Був він старшим майстром й інструментального цеху, тривалий час – механічного, а останні двадцять два роки знову трудиться фрезерувальником і зубофрезерувальником ремонтно-механічної дільниці.
“Майже ніколи не помиляється наш Петрович, – із пошаною розповідає про ветерана виробництва головний механік – начальник ремонтно-механічної дільниці підприємства Руслан Мирських. – А робота непроста, вимагає точності. Ми обслуговуємо обладнання заводу. Іноді приносять поламану деталь якогось верстата, креслень до якої немає. А Петрович і без креслень полагодить.
Та Олександр Петрович не бачить своєї заслуги в цьому. Каже: “Просто чесно пропрацював свій вік. Коли вчився на токаря й фрезерувальника, був у мене хороший наставник. Навряд чи ще живий, учасник війни, 1922-го року народження. І він мені якось сказав: “Ніколи не роби нічого гірше, ніж умієш”. Я на все життя це запам’ятав”.