Маленьке містечко зустрічає подорожніх якраз біля церкви. Ніби зазирає з висоти її бань кожному в душу: з чим ти сюди приїхав? Але переважно у райцентрі маршрут у селян короткий і винятково у господарських потребах. Тож мало хто розривається: куди йому – в той бік, де від автостанції храм, чи у той, де гуде базар. Олені Володимирівні ще простіше – вона місцева. Зібрали разом із мамою кошики-сумки та й вирушили скуповуватись. І ніхто й не думав, що саме того звичайнісінького дня, схожого на вчорашній і позавчорашній (наче всі вони близнюки), життя молодої жінки почне ділитися навпіл. Себе – розлучену, себе – яка не може мати дітей, вона залишила по інший бік. Ще й не просто без жалю, а з полегшенням відштовхнула. Нехай той човен пливе по життю вже без її вболівань. Але… хто все те бачив? До авто-станції прибували автобуси, неподалік церкви чиїсь хлопчик та дівчинка не могли натішитися сміливості голубів: птахи їли крихти із їхніх рук. А наші жінки були на базарі. Щоправда, ніхто вже не переймався доцільністю того, що купував. Олена Володимирівна слухала докладні поради від знайомої, яка озвучувала її власні до цієї миті іще тільки мрії про дівчинку-донечку із дитячого будинку. Ошелешена мама від такого способу перетворитися на бабусю лише стинала плечима. От тобі й жарти про те, що дітей іноді таки знаходять у капусті або купують на базарі. Відмовляти ще намагалася. Та й хіба тільки вона? У маленькому містечку все на рахунку в чужих людей. Байдуже, що своє час би випрати, – полощуть сусідське.
– Навіть моя рідна мама, – згадує Олена Володимирівна, – не хотіла розуміти. Оте її " навіщо воно тобі треба?" мене уже просто переслідувало. Так само не шкодували для мене відмовлянь і сусіди, і колеги по роботі. Інших тем для розмов наче не стало: це ж яких батьків ті покинуті діти!
І  зараз, коли від тих подій не спиняє ходу вже третій рік, Олена Володимирівна пам'ятає, наскільки самотніми були голоси подруг, які, колишучи в колясочках свою малечу, погоджувались, що будь-чию дитину треба виховувати. А прогавиш – біди наробить і власна кров: прикладів у житті вдосталь. Маленька, повненька, із замріяним поглядом донечка вже не зникала з-перед очей Олени Володимирівни. Вона була певна, що більше не втрачатиме рік за роком, ніби на вітер, а буде віддавати їх дитині, щоб та спиналась на ноги. Доки владнала все з необхідними документами, було від чого втомитися, зізнається. Останньою сходинкою стали спеціальні курси. І саме тоді стався і несподіваний поворот: тільки-но вона уявляла біля себе схожу на ляльку донечку, звідкись з'являвся і починав її відтісняти маленький у смішній кепочці і штанцях пустун. І скільки жінка не намагалася їх помирити – усе було марно. Доводилось пригортати до себе обох.
– Після курсів мені було уже все одно – хлопчик чи дівчинка, – сміється жінка. – Не можна, до речі, сказати, що це тренер нас спеціально переконувала, ми просто поступово навчались, навчались. На початку я написала в анкеті, що хочу дівчинку. А тренер каже: "Що ж, ви тут усі хочете дівчаток із блакитними очима та з великими бантами. Де ж вам таких набрати? Та й чому всі налаштовані саме на дівчинку, чому не на хлопчика?" І я не могла відповісти на це запитання. Але згодом, під кінець уже, я написала, що можу взяти хлопчика, можу дівчинку, можу й обох.
ХвилюваласЯ неймовірно, особливо тоді, коли дізналася, що сім'я, з якою разом були на курсах, поїхала у притулок до Кременчука знайомитися з дитиною перша. "Чому вони, а не я?"– снувало у голові по-дитячому ревниве картання.
Однак увечері з'ясувалось, що було воно зовсім не випадковим. Дівчинка тим людям не сподобалась. "А вона ж їм і співала, й танцювала, – зітхала співробітниця зі служби у справах дітей, – пострижена, правда. Педикульоз був". "Може, подивишся?" – запропонували Олені Володимирівні. Вона заперечила – ні, жодних оглядин: я її забираю. Автомобіль, бензин – дорогу забезпечили за рахунок райдерж-адміністрації. Їй залишалося тільки дочекатися, коли звільниться водій, та й вирушати. У ліцеї, де вона працює, ніби й день був буденний – конспекти, пари. А по спині – "сироти" вимірювали довжину отого очікування.
– Я ж якраз на роботі, у мене чотири пари, – Олена Володимирівна, здається, знову починає відчувати те саме хвилювання. На мить навіть замовкає і закриває очі. – Сумки були уже зібрані. Дитину я ще не бачила, а уже їду забирати. Яке там вибирати, її треба тільки забирати. І тут мені нарешті зателефонували, що можна вже виїжджати. Дорогою було начебто спокійно. Але коли в'їхали в Кременчук… – Вона і зараз, розповідаючи, починає заламувати руки. – Зайшли у притулок, і завідувачка сказала, що зараз її погукають. Я так розгубилася. У мене в сумках і цукерки були, й іграшка була. Але коли дитина вибігла, я про все це забула. Вона була зовсім лисенька, але з такою неймовірною усмішкою, така щаслива. І як заторохтіла, що її сестричку уже забрали у таких білих-білих чобітках! А коли її вже будуть перевдягати? Я схопила дитину на руки, потім згадала про цукерки, дістала і їх, і того зайця. Я була налякана, мабуть, більше, ніж вона. Тоді ж треба було підписати ще документи, а я її з рук не спускаю. З нею і йду підписувати. Моя ж уже дитина, не віддам.
Зупинились дорогою у Полтаві – збирали осудливі погляди перехожих: шуба, черевики на чотирирічній дитині були мало сказати "великуваті". Та й сама дівчинка, чим далі їхали, тим ставала розгубленішою. Куди й поділась грайлива усмішка. Її зовсім недавно забрали до притулку із сім'ї пияків. Олена Володимирівна не сумнівалась, відчувала, що їй Алінка по-
справжньому рада, але дорогою несподівано зрозуміла, що дитина очікувала їхати разом із новою мамою у своє рідне село. Дівчинка захворіла просто на очах. Недосвідчену маму лякало все – млявість, кашель. Але яким терпінням треба було запастися іще надалі! Бантики Олені Володимирівні тільки снилися.
– Найскладніше мені було навчити її їсти і купатися. Нас на тренінгах для прийомних батьків і попереджували, що так воно й буде. Але все одно я тоді трішки ще сумнівалась: ну як це дитина не вміє купатися, як це вона їсть тільки хліб? Про таке слухаєш і в душі усміхаєшся: не може цього бути! Однак я з цим справді зіткнулася, тому що, крім супика та хлібця з цибулею, дитина нічого не хотіла. І, до речі, оця її дивна канапка ще ж і могла ховатися під подушкою. Коли вона навчилася їсти ковбаску, то ковбаска повинна була бути одночасно і в ротику, і в обох рученятах. Те, що ложку тримати вже нічим, то не біда, головне, щоб ніхто не відняв ковбасу. Ще гірше було з купанням. Я накупила їй таких гарних качечок, мочалочок, але коли ввімкнула душ і дитина побачила оцей струмінь води, вона з істерикою вилетіла з ванни.
ВтІм, звісно, сьогодні про це погано пам'ятає вже й сама Алінка. Колись, можливо, забуде й зовсім. Хоча навіть і в усьому такому були свої приємні дрібнички – наприклад, як ліпили з хліба кораблики та пускали у борщик, щоб увесь-увесь він, до дна, плив дівчинці до ротика. Для Олени Володимирівни, кухаря за освітою, це – не просто побажання, це – принцип. У перші дні Аліна добре зв'язала мамині руки – ходила, без перебільшення, слід у слід. Мама прати (машинки тоді ще не було) – і дитина старалася, як могла. Але забавки забавками, не забарився і момент психологічного притирання.
– Вона якраз перехворіла, кілька днів ми не могли збити їй дуже високу температуру, а тут нарешті полегшало. Вона навіть повеселішала. Я вже аж зітхнула з полегшенням, а вона раптом  заявляє, що їй у нас не подобається, не потрібна їй така мама і щоб відвезла її туди, де взяла. Я так плакала! Мені було так прикро, що на всі мої старання вона оце так відповіла. Тут уже на допомогу кинулась моя мама. Каже: не зважай, дитина зараз випробовує тебе: хто кого. Але я стриматись уже не могла. Зателефонувала у службу в справах дітей і поск
аржилась. Це був перший і, думаю, останній раз… – На якусь мить жінка замислилась і зітхнула. – Зі служби до нас приїхали відразу, хоча я, відверто кажучи, і не хотіла, щоб вони приїжджали. Думала, по телефону щось і порадять. Вони ж відразу до Алінки: як у тебе справи? А та як розусміхалася, взагалі ж гостей любить. Почала їм співати, передніх зубів немає, трішечки заїкається – така смішна. Вони її питають: "Ти навіщо маму образила? Маму ображати не можна". А вона, виявляється, вже й забула, чого там мені наговорила. Та як розплачеться. Як же я тоді злякалася! Думаю, а не дай Бог її у мене заберуть? Все, вже ніколи в житті я не буду скаржитись, нічого не буду. А вона, ви б бачили, як оте цуценя, як кошенятко, уткнулася в мене, розридалася. І тоді вже і я кажу: та усе у нас добре.
Отак і зживалися. Але це, так би мовити, домашня історія. Зачинив двері – і виправдовуйся уже сам собі. Незабаром же віддали Алінку до садочка (тут пішли на поступки – взяли, незважаючи на черги і переповнені групи). Проблем у мами побільшало: будь-яка дрібничка в такій сім'ї на видноті. Проте дрібничками Аліна якраз і не балувала. Це зараз вона серед офіційних лідерів у групі, а тоді була справжньою забіякою та ще й нечистою на руку.
– Вона з усіма билась, я одно вмовляла, що так не можна, що ти ж дівчинка. То хлопчику в ніс серветку засунула, то робила "кропивку", то щипалася. Отакі от, як для дитини, доволі жорстокі речі. Хоча, звісно, вона така не одна. І, можливо, якби це була моя рідна дитина, то я так болісно на все і не реагувала б. А так вихователька сказала – і я вже переживаю. Мене ж як прийомну маму контролюють наші соціальні служби. І я дуже стараюся бути людиною обов'язковою, відповідальною. А тут такі неприємності. Вона ще ж і крала постійно. Вивертали їй кишені, примушували повертати. І це ж не своя дитина, яку в такій ситуації хтось може не стриматися і вдарити. Мені доводилося тільки переконувати, вмовляти. Попоплакала вона. Але переплаче і – до мене у гаманець, взяла гроші й заховала собі під подушку. Те ж саме в садочку: все намагалася іграшки додому позабирати. Я просто не могла зрозуміти: ну, чого тобі не вистачає, у тебе є таке ж.
Через рік Олені Володимирівні на-
бридло спостерігати, як донька журиться, що було їх колись шестеро вдома, а тепер лишилась вона сама. Жінка вже жалкувала, що не взяла відразу ж після Алінки і її молодшого братика, той з дистрофією якраз лежав у лікарні. Але тоді вона була впевнена, що не впорається.
– Не відбулось… І я часто чула, як Алінка, граючись із ляльками, ніби говорила зі своїм братиком: ти не слухався, Сергійку, от тебе й не взяли, а я слухняна і мене забрали. А ще, бувало, підійде до мене і як розплачеться. Ну, ні з того
ні з сього. Допитуюсь, що таке, відповідає, що сумує за братиками і сестричками. От про батьків вона не згадувала ні разу. А малечу забути не могла.
По братика для Алінки мама поїхала до інтернату. І знову заперечувала мама – у нас не гуртожиток! І знову все склалося з першого погляду.
– Я його тільки побачила, все, кажу, забираю. У нього такі щоки! – Олена Володимирівна притуляє до своїх щік кулачки. – Носик у веснянках і родимка, ну, точно, як у мене. Повненький, кругленький.
Перше запитання до дітлахів я вирішила сформулювати хитро: ви братик і сестричка чи ви братик і братик? Подіяло вмить, вони просто вибухнули:
– Братик і сестричка!
– А хто з вас слухняніший, мабуть, Сашко?
Хлопчик аж зітхнув:
– Та ні, не дуже.
Проте незручної паузи це зізнання не створило. Алінка почала розказувати, що вчиться читати і у неї виходить краще, ніж у Сашка. Хлопчик кинув на сестру критичний погляд і запевнив, що із письмом же усе якраз навпаки. А далі Алінка заспівала ще й улюблену пісеньку.
Якби дозволили, дівчинка виспівувала б цілодобово. Така в неї вдача. Але треба подякувати садочку, говорить Олена Володимирівна, що підкорегували її репертуар. Раніше в ньому була винятково любовна лірика. Та й взагалі виходити заміж – її улюблений план на майбутнє. Доволі відлюдькувата на початку, слідом за привченим в інтернаті до колективу Сашком вона навчилась товаришувати з дітьми. І симпатіям тепер немає меж. Єдине, що мама змусила вже й зараз затямити: спочатку – інститут, потім – весілля. Отак міркували та й доміркувалися. Накликала мала в хату щастя. У ще недавно самотньої жінки сім'я склалася, як конструктор, сміється Олена Володимирівна.
– Забирати дітей із санаторію ми поїхали уже вдвох. Я вивела їх на ганок і по-дорослому так питаю: ви мене любите? – "Любимо". – Ви хочете, щоб мама була щаслива? – " Хочемо". – Тоді оце тато Сергій, ми будемо з ним одружуватися. Приймайте. Аліна була в захваті: "Мамо, яка в тебе буде сукня? Яка зачіска?"
Ми купили їй дитячу косметику і вона експериментувала на мені весільний макіяж. А от Сашко до тата спочатку ставився навіть із ревнощами. Побачить, що він біля мене: "Відійди, я біля неї буду".
Але надалі перемололися на борошно для маминих пиріжків і дитячі ревнощі.
– Тепер вечорами чую, як Сашко серйозно нагадує: тату, ходімо ж поговоримо. І починають щось там про велосипеди-мопеди. Мама – це мама. Він до мене підійде, притулиться, обцілує, але це 5–10 хвилин, – і побіг. До тата. Гепає щось там молотком, дуже йому подобалось допомагати, як Сергій ящики на розсаду збивав.
Ну, а той, хто працює, той, звісно ж, сповідує і кухарський принцип Олени Володимирівни за столом. Сашко тут – добрий приклад для сестрички. І рівнятися їй доводиться. Адже дух змагання в родині вітають. Хто перший спустошить тарілку, тому першому і цукерки чи дозвіл бігти гуляти або хапати велосипеда. З останнім, до речі, зараз скрутно. Тато, Сергій Григорович, поїхав на заробітки, тож пильнувати на вулиці за обома у час городніх робіт мамі не під силу. Частіше доводиться їм бавитися тепер у дворі або біля неї на кухні.
Матеріальна можливість не відмовляти дітям у тому, що і корисніше, і якісніше, у родині є. Державні виплати на прийомних дітей це дозволяють, говорить мама.
– Я відверто скажу, що якби не допомога держави, то чи мали б мої діти те, що мають? Звісно, ні. Не у кожній сім'ї зараз дозволяють собі робити дітям такі покупки, які робимо ми. Я навіть думаю, що можна вже і відкладати на майбутнє – на навчання.
Для тих, хто уже рахує гроші, відповідь у Олени Володимирівни готова: я домовлюся, беріть прийомних дітей і собі. Але майте на увазі: ні сину, ні доньці вона сьогодні не може навіть помислити дозволити тих пустощів, у яких минуло її дитинство. Які там халабуди в кущах! Їхні недоліки – як під мікроскопом.  Те ж, що Алінка, наприклад, у свої неповні 5, як з'ясувалось, вміла полоти, як доросла (життя навчило), цікаво не кожному.
А ще Олена Володимирівна ледве змирилась, що виняткових здібностей син у підготовці до школи не виявляє. Навпаки, все дається йому дуже складно. Наплакалася, спустилася на землю і погодилась, що бути професором на ній – не головне. Алінку вона називає майбутнім директором. Лідерство у дівчинці аж кипить. Але, як би там не склалося надалі, про уже зроблене Олена Володимирівна не шкодує.
… Від автостанції від'їжджають автобуси… Люди натовпом поспішають із сумками на базар. І, буває, як з'ясувалося, не тільки за тим, чого не вистачає у гардеробі чи на столі. Птахи… крихти… чиїсь хлопчик і дівчинка… А раптом – нічиї (?) і це саме без них не складається ваш сімейний конструктор?