– Шановний Владико, хотілося б ще раз нагадати полтавцям, як необхідно поводитися, як готуватися до Пасхи, тому що Страсний тиждень – найважливіший.
– Передусім, Пасха – дуже важливий період у житті православних християн. Ми згадуємо й святкуємо найважливішу подію в історії роду людського – Воскресіння Христа з мертвих, що є перемогою життя над смертю, добра над злом. Своїм Воскресінням Христос указав шлях кожній людині, як досягти Царства Божого, – слідувати за Ним. З точки зору православного віровчення це є смислом і метою земного життя. А готуються по-різному. Хтось вважає, що головне на Пасху – розговітися, добре пообідати. Хтось намагається все-таки гідно до свята підготуватися – налаштуватися на молитовний лад, на покаяння, сповідатися в храмі, причаститися Святих Христових Таїн, бо Причастя – християнське Таїнство, встановлене у Великий Четвер на Таємній Вечері, коли Христос благословив хліб і сказав: “Прийміть, споживайте, це – Тіло Моє”. І подав чашу вина, сказавши: “Пийте з неї всі, бо це – Кров Моя Нового Завіту, що за вас і за багатьох проливається на відпущення гріхів”. Таким чином, споживаючи Тіло і Кров Христові, на які перетворюються хліб і вино, ми віримо, що з’єднуємося з Богом. А внаслідок цього змінюється людське єство, у людині удосконалюються християнські чесноти – любов, доброта, бажання допомагати ближнім. Тому святу Пасхи Господньої ми надаємо такого великого значення. Підготовка має тривати впродовж усього Великого посту. Але ж розуміти піст лише як невживання якихось продуктів означає, що ми дотримуємося дієти, а не постуємо. Піст – це не заборона їсти ковбасу чи пити молоко, це стан душі. У піст намагаються уникати розваг, не відвідувати розважальних закладів, вести більш зосереджене, стримане життя. У зв’язку з чим хочу подякувати міській владі, яка на прохання православного народу перенесла відзначення Дня сміху зі Страсного Четверга на наступний тиждень, коли ми всі будемо святкувати, радіти. Бо останні дні перед Великоднем – Великий Четвер, Страсна П’ятниця і Велика Субота – найскорботніші. У Великий Четвер за богослужінням ми згадуємо подію, коли Христос був зраджений, взятий під варту, а перед цим Він розділив із учнями Таємну Вечерю в Сіонській горниці в Єрусалимі й молився у Гефсиманському саду про весь рід людський. У Страсну П’ятницю Христос був розіп’ятий, вмер на хресті. Причому вмер мученицькою смертю на найганебнішому знарядді тортур, на якому страчували найбільших злодіїв. І це посилювало чашу страждань Сина Божого, Який приніс Себе в жертву за кожного з нас. У Страсну П’ятницю ми виносимо Плащаницю – це зображення Христа, Який лежить у гробі, вклоняємося перед нею. І вступаємо у Велику Суботу в очікуванні найголовнішого свята. По її завершенні опівночі двері храму відчиняються, й священик виголошує: “Христос Воскрес!” Ми віруємо, що з настанням свята Господь дарував іще один рік благості Божої. Віруємо, що з Воскресінням Христовим буде переможене зло, буде більше добра й любові, милосердя, люди відчуватимуть присутність Божої благодаті в своєму серці.

– До Пасхи зазвичай готуються не тільки особисто, але й громадами. Чи готова Полтава до свята?
– З моєї точки зору, Полтава гідно підготувалася до свята. В усіх наших православних храмах постійно звершувалися богослужіння. Місто світле, чисте, красиве, зручне. Місто, в якому хочеться жити. Як гарно підсвічені храми… Мені особливо подобається, як освітлюється Хрестовоздвиженський монастир. Освітлені вулиці, Корпусний парк. Громадським транспортом можна дістатися в будь-яку частину міста. Це дуже допомагає нашим парафіянам – люди можуть приїхати в храм на вранішню службу й спокійно повертаються додому з вечірньої, що раніше було проблематично. Тож щиро дякую міському керівництву на чолі з міським головою за таку допомогу. Приємно, що за два роки у місті встановлено багато дитячих майданчиків. Хай діти граються, а не бігають по підворіттях. Там, де будується собор, поряд із Серафимівською церквою, теж облаштований дитячий майданчик. А раніше люди боялися тут ходити – скрізь були пляшки, шприци й інший непотріб. Усе прикрашається. Полтава – дуже достойне місто, яке динамічно розвивається. Я в Полтаві живу дев’ятий рік. Спочатку було дещо складно звикнути, але тепер я його люблю і з радістю повертаюся сюди.
Безумовно, є проблеми з полтавськими дорогами, але вони існують і в Європі. Знаю про це, бо через обов’язки мені доводиться бувати в багатьох європейських містах. Проблеми виникли навіть у Німеччині. Стан автобанів після цієї зими залишає бажати кращого. Дуже погані дороги і в області – Київ–Харків, з Полтави на Кременчук. Але засмучуватися не треба, дивитимемося в майбутнє з оптимізмом, віритимемо, що ми все це переживемо, збудуємо, все зробимо. Оптимізм взагалі укріплює душу, зміцнює віру. Настає весна, тепло, всі наші негаразди минуть, розтануть зі снігом, настане благословенний час весни, літа, час роботи, відпочинку й роздумів.
– Владико, Ви відзначили динамічний розвиток Полтави. А чи достатньо при цьому в нашому місті храмів? Бо й Православ’я оживає, люди звертаються до Бога і йдуть у храми не тільки у найбільші свята. Чи планується будівництво нових?
– Головне будівництво, як ви знаєте, – це спорудження кафедрального собору на Алмазному. Бо Полтава – єдине в Україні кафедральне місто, де немає достойного кафедрального собору. В інших містах або збереглися собори періоду царської імперії, або збудовані нові, як у Луганську, Запоріжжі, Донецьку. В нас роботи просуваються не так швидко, як хотілося б, але сподіваюся, що збудуємо. Людина не може – Бог допоможе. Ще один храм будуватиметься в районі вулиць Сінної і Пушкіна. А чи потрібні ще? Колись у Полтаві було 37 храмів. Тепер немає і двадцяти. В міру необхідності, мабуть, будуватимуться. У мою бутність збудовано на Боженка невеликий Усіхсвятський храм, тепер люди там не вміщаються. Щонеділі дві служби звершуються у Вознесенському храмі на Пушкарівці. Свято-Серафимівський храм на Алмазному не вміщає бажаючих не тільки у великі свята й неділі, а буває, й у будні. У церкві Іоанна Воїна на Браїлках теж сформувалася велика повноцінна парафія. Важливо сказати, що в нові храми приходять люди, які не ходили в інші. Нові храми наповнюються новим народом Божим. Це й завдяки діяльності та проповідям священства, діяльності засобів масової інформації – газет, телебачення, радіо, через які говоримо про Церкву, про Бога, про церковні традиції, необхідність їх відродження. Наша газета “Відомості Полтавської єпархії” видається вже девятий рік. Спільними зусиллями відновлюємо те, що втратили. Переважна більшість полтавців – хрещені у Православ’ї і позиціонують себе як православні. Можливо, люди не так часто ходять у храм, як би нам хотілося, але в будь-якому разі знають свої традиції. Важливо, що відродження починається з дітей. Полтавці приходять у храми з дітьми до Причастя, на служби. І діти сприймають храм не як щось там відірване, відокремлене від життя, а як природний, необхідний атрибут.
– З якою метою збудовано дзвіницю Спаської церкви?
– Це була давня ідея. Було б добре надати центру Полтави, стародавнім вулицям того вигляду, що вони мали до революцій і руйнацій. А дзвіниця Спаської церкви була зруйнована. Перша спроба відбудови виявилася невдалою, у цій будівлі тепер буде створено музей зруйнованих храмів Полтави. А зі спорудженням другої дзвіниці, що з’явилася при підтримці міського голови, ми завершили-таки комплекс Спаської церкви. Цей куточок Полтави нагадує нам про нашу історію.

– Вл
адико, як Ви оцінюєте хоровий духовний спів у наших храмах, адже це невід’ємна частина богослужіння?
– У нас спів став значно кращим. Хоча полтавський спів був зазвичай традиційним, були потужні хори з “народними” голосами, особливо в післявоєнний період у 1940–1960-х роках. Тепер співають переважно з нот, а не на слух, і від того спів більш класичний. З’явилися чоловічі хори, квартети, квінтети. В усіх храмах співає молодь. До речі, цього року ми вперше організували Різдвяний концерт для полтавців, у міському Будинку культури зібрався повний зал, людям сподобалося. Тепер 8 квітня о 18-й годині у Палаці “Листопад” ми вперше проведемо Пасхальний концерт, для участі в якому запросили і церковні колективи, і світські – буде до 150 учасників. Запрошення роздаємо безплатно в усіх храмах. Думаю, це – подія в культурному житті міста. В Полтаві треба більше уваги приділяти культурі, традиції, вірі, бо Полтава – специфічний край, це серце України, це визначне місто в ментальності народу.
– Високопреосвященніший Владико, кілька днів тому Ви брали участь у презентації
17-томного видання творів Гоголя. Які Ваші враження?
– Задум видати усі твори Гоголя без купюр і без радянської редакції виник на міжнародній конференції до 200-річчя Гоголя, яку проводив у березні минулого року в Київському національному університеті ім. Т.Г.Шевченка очолюваний мною місіонерський відділ Священного Синоду Української Православної Церкви. Знайшли благодійника в Україні – добру людину, знайшли гоголезнавців у Росії, це, зокрема, професор Воропаєв, насельник Сретенського монастиря ієромонах Симеон (Томачинський) – вони підготували матеріали, і Божою милістю книги побачили світ. На жаль, не в повному обсязі, ще не видано два томи, вони з’являться протягом місяця-двох. Наша єпархія теж отримала книги. Коли видання буде доукомплектоване, презентуємо його в Полтаві, подаруємо обласній бібліотеці.
Наша справа – сіяти, про сходи знає один Господь
– Полтавські педагоги виявили інтерес до Церкви, до предмета “Основи християнської етики в українській культурі”. Тож співробітництво налагоджено?
– Співробітництво налагоджується. Такий інтерес, слава Богу, з'явився. І не тільки в Полтаві, а й по всій Україні, тепер питання зрушиться, цей курс викладатиметься. Як саме – це вже питання міністерства. Ми повинні цей курс читати, повинні говорити дітям про наші національні, культурні, релігійні традиції, бо в нас ростуть діти без коріння. Причому цей предмет буде не віровчительний, а культурологічний. І одразу хотів би відповісти усім, хто не сповідує Православ’я, – католикам, мусульманам, іудеям, представникам інших віросповідань: ніхто нікому релігійної точки зору не нав’язуватиме. А от щоб діти могли знати про ту землю, де вони живуть, традиції народу, який їх виховав і який є тут основоположним, – думаю, це корисно. У Києві в 140 школах такий курс був запроваджений як експериментальний для дітей тих батьків, які хотіли, щоб їхні діти вивчали його. Цікаво, що бажання виявили представники не тільки української і російської національностей, а й тих, хто традиційно не належить до християнства. Предмет мав хороші відгуки. У будь-якій країні вивчають традиції корінного народу: католицьку – в Польщі, іудейську – в Ізраїлі, мусульманську – в арабському світі. І ніхто нікого не дискримінує. Чим більше людина знає, тим краще. Ми ж хочемо, щоб наші діти виросли людьми достойними, освіченими. Щоб в Ермітажі, Луврі чи Дрезденській галереї біблійні сюжети не були для них незнайомими, щоб вони розуміли, про що мова. А яке буде співробітництво з педагогами в подальшому, побачимо. Принаймні Церква докладає всіх зусиль, щоб співпраця була плідною, допомагає педагогам, які в цьому зацікавлені.
– Дітей приносять і приводять у церкву батьки. А як сама Церква йде до дітей?
– Нам до дітей важко йти, бо спрацьовує стереотип Радянського Союзу. Церкву в школу досі не пускали. Ми намагаємося робити все, що в наших силах, але наскільки нам дозволяють чинне законодавство, переконання педагогів, адміністрації шкіл. Ми можемо лише періодично відвідувати дитячі садки, школи, читати лекції в бібліотеках. Влітку працюватимуть два православних табори. Ми намагаємося розповісти дітям, як ми віримо, чому і для чого. А як дитина на це реагує?.. Вона може це прийняти або не прийняти – її ніхто не примушує. Наша справа – сіяти, а які будуть сходи, знає тільки один Господь.
Чи вірити у чудеса?
– У народі є таке поняття, як намолений храм. Воно має підгрунтя?
– Коли люди, припустимо, звертаються з молитвами до Бога, Богородиці чи святого перед певною іконою, то вона справді стає намоленою і з часом починає віддавати благодатну силу. Так само й храм. У новий заходиш, ніби в звичайну новобудову. Чогось там не вистачає… А минає час, і відчувається своя атмосфера, благодатна обстановка. У нас намолені Спаська церква, Хрестовоздвиженський монастир, Свято-Макаріївська церква, яка хоч і молодша, та стільки пережила жаху, крові й горя… Взагалі намоленість важко визначити, бо не можна її зважити, поміряти, її можна тільки відчути серцем. А це – особисте. Так само, як совість. Що таке совість? Це голос Божий у душі людини. Якщо людина в собі відчуває, що зробила щось негарне, хай навіть вголос не визнає цього, то це Господь говорить, і людина Його чує. Совість є у всіх, її всі чують. Але хтось дослухається, хтось – ні.
– Останнім часом у найнесподіваніших місцях з’являються зображення, схожі на святі образи. Як Ви до цього ставитеся?
– У селі Соколова Балка Новосанжарського району на підлозі якогось генделика хрест з’явився… Ці речі треба ретельно вивчати. А головне – уникати спекуляцій. Бо з’являються ділки від релігії, які намагаються на цьому заробити ідеологічний, часто політичний капітал або започаткувати бізнес-проект. До цього треба ставитися дуже обережно. І доки Церква не дасть свого авторитетного висновку, не треба цьому приділяти занадто великого значення, їхати туди, щоб цілувати гілки, землю…
– А щоб дійти висновку, чудо це чи ні, має пройти не день, не місяць…
– Не день і не місяць. Має бути створена церковна комісія, до якої можна залучити фахівців у певних галузях. Був такий випадок. Київському Свято-Введенському монастирю стара монахиня подарувала давню ікону Богородиці “Зглянься на смирення”, яку отримала від свого духівника – він був знищений радянською владою. Ікону поставили в храмі. Згодом додивилися, що вона стала якась тьмяна, вирішили протерти скло, зняли його – і виявили, що на ньому відбилася ікона як негатив. Щоб визначити, що відбулося, проводили експертизу, залучали науковців. Поки те скло вивчали, на ікону прилаштували інше скло – й на ньому відбився образ. Таке явище існує, але пояснити його не можуть. Як і мироточення голів святих угодників Божих у Києво-Печерській Лаврі. Наприклад, там є глава Климента, Папи Римського, – святого І століття від Різдва Христового. Черепи знаходяться у закритій ємності, абсолютно сухі. Й раптом у якийсь момент покриваються краплями маслянистої благовонної рідини. Ці глави сильно мироточили перед революцією 1917 року і в
1970–1980-х роках. У хімічній лабораторії, де робили аналіз рідини, зробили висновок, що це речовина білкового походження. І все, більше сказати нічого не можуть. Справді, є речі, які пояснити не можна, але ставитися до них треба обережно.
Або чудо сходження Благодатного Вогню. Він сходить кожної Великої Суботи перед православною Пасхою у храмі Гробу Господнього. І саме по молитвах православного Патріарха. Колись Єрусалимського Патріарха не допустили не тільки в Кувуклію, а й у храм, він залишився біля храму, а зайшов молитися глава Вірменської Церкви. Довго тривала молитва, а вогонь все не сходив… І раптом біля входу в храм розірвалася одна з колон, із неї вийшов Благодатний Вогонь і запалив свічі в руках правосла
вного Патріарха.
До речі, на Пасху Благодатний Вогонь привеземо й у Полтаву. З України буде відправлена делегація в Єрусалим. Якщо все буде благополучно по милості Божій, якщо вогонь зійде, то годині о 18-й – 19-й його доставлять у Київ, відповідно не пізніше 23-ї зустрінемо у Полтаві, розвеземо по всіх православних храмах.
– Вам не випадало бувати у Велику Суботу в храмі Гробу Господнього?
– Ні, не випадало. Я завжди в ці дні служу, не можу полишити паству.
Бійтеся фарисейської закваски
– Владико, нині в суспільстві поширюється благодійництво. Але чи завжди воно на добро?
– Коли благодійництво заради людини, то це добре. Якщо заради вигоди, наприклад, для того, щоб набрати на виборах голоси виборців, – то це дуже сумно. Нині на біг-бордах вже з'явилися обличчя благодійників… Хоча Господь застеріг нас: “…стережіться закваски фарисейської”. Коли політики з’ясовують стосунки між собою, то це їхня справа. Коли ж намагаються використати добрі православні ідеї милосердя, доброти, турботи про ближнього у спекулятивній формі, тоді первинний смисл втрачається. А люди все бачать. Чесне ж благодійництво – це велика чеснота. Мені подобається така притча. Одній людині перед смертю було видіння про пекло і рай. У пеклі стояла велика ємність з їжею, навколо якої сиділи люди. Щоб вони мали змогу дістати їжу, до їхніх рук були прив’язані довжелезні ложки. Вони могли зачерпнути їжу, та тільки піднести до рота фізично не могли – задовгі. “А як же в раю?” – запитав чоловік. А в раю сиділи люди з такими ж ложками, але коли кожен із них черпав їжу, то годував іншого. Рай починається там, де ми піклуємося один про одного.