– Батько, Юрій Григорович Дудницький, народився на Донбасі в 1908 році. Згодом сім’я переїхала у Великі Сорочинці, там було багато рідні. Він мав двох сестер – Женю і Фросю. У дитинстві я їздив туди до бабусі, – починає розповідь Вілен Юрійович. – Тато казав колись, що хотів бути льотчиком. Тоді вся молодь захоплювалася авіацією, займалася в аероклубах. І він разом із товаришем звернувся до комітету комсомолу за направленням в авіаційне училище. Друга направили вчитися на льотчика, а батька послали до щойно створеного Харківського інституту журналістики. Так і стала його вибором журналістика замість авіації. Вступив до інституту, одружився. Поселилися з мамою на околиці Харкова.
Цікавим було їхнє знайомство. Ще навчаючись, як кореспондент і комсомольський активіст батько побував на спорудженні Первомайської ГРЕС у Миколаївській області. Згодом у центральній газеті з’явилося фото, де він знятий серед будівельників. Юрій Григорович був людиною дуже контактною, товариською. Там, у селі Ольшанка біля Первомайська, працювала в комуні мама, Віра Герасимівна Доброва. Познайомились і поїхали разом до Харкова, де він вчився в 1930-х роках. Першою у них народилася донька, але померла немовлям.
Після інституту батько працював у Великій Багачці. Нашим сусідом там був директор радгоспу на прізвище Тихоненко. То ми з його сином Васею – хлопчиком, на кілька років старшим від мене, – чекали татусів, коли вони, помотавшись полями, приїздили на обід разом на ГАЗику. Згадуються запах бензину від тієї запиленої машини, що змішувався з пахощами квітів, наші цуценята в дворі, батько любив гратися із ними…
З Великої Багачки, наскільки знаю, батька направили на роботу до Києва. Київ запам’ятався тим, що працівників преси там трохи підгодовували, і одного разу батьки отримали “за рознарядкою” посилку з напівгнилими бананами. Я ще ніколи їх не бачив. Згадую, як тато підвів мене на вулиці до величезної кінної статуї і сказав: “Дивися, це – Богдан Хмельницький”. Жили ми в центрі міста, батько працював в газеті “Радянська Україна”.
– А в Полтаву як Ви потрапили?
– З Києва його перевели в Полтаву, це були 1938–1939 роки. Поселилися ми на вулиці Жовтневій, у будинку навпроти центрального універмагу, в одній кімнаті. Перед Новим роком поставили ялинку, прикрашену цукерками і маленькими мандаринками. Мені дуже хотілося їх з’їсти, але до свята не дозволялося. Сусіди по будинку Жукови (глава сім’ї теж працював у редакції) мали розкіш – свою кухню. Часто бував там у гостях і я. Їхній Жора ходив у дитсадок, і я теж пішов у Полтаві в садок.
В 1940 році народилася моя сестра Жанна, це було вже в Тернополі. Батько мав принциповий характер і часто не уживався з редакторами. Мабуть, тому, я думаю, його часто переводили з місця на місце. Він не міг брехати. Про колективізацію на Тернопільщині, на щойно приєднаних до радянської України землях, де всіх “заганяли” в колгоспи, написати “як вимагалося” не міг. І писав інакше, так, як бачив події. Редактор примушував показувати “плюси”, а він відзначав “мінуси”. Через це переживав, приїздив із відряджень похмурий. Обговорювати це міг лише з мамою, бо якщо комусь іншому б сказав – посадити могли. Така ситуація була. Пам’ятаю, коли настала зима, я ходив у старенькій шубці,й мати все чіплялася до тата з запитанням, коли він отримає гонорар і можна буде купити дитині одежину. А він усе не одержував грошей, сердився, говорив, що не буде принижуватися. З тієї редакції батька одного з перших послали на фінську війну. Коли він повернувся, йому нарешті видали гонорар, щоб зміг поїхати за викликом у Москву. Батько й мені висловлював своє невдоволення, бо я трохи підріс і вже дещо розумів. Розповідав, що взимку наші бійці були в сірих шинелях, які видно на снігу, і фінські снайпери влучали в них здалеку…
Приїхавши з Москви, сказав мамі: “Віро, я не знаю, що твориться, але багато хороших людей сидять у тюрмах”.
Велика Вітчизняна застала нас поблизу західних кордонів, у Тернополі. Батько був комуністом і в перший день війни почав проситися на фронт.

– 22 червня 1941 року тато попрощався зі мною, поклавши руку мені на голову, і сказав: “Віля, я йду на війну, а ти слухайся маму”. Наче щоб думки його мені передалися. Поки я второпав, що не у відрядження він зібрався, батька й слід охолов. Більше я його не бачив, – продовжує Вілен Юрійович. – Мати прийшла з базару і побігла відразу в редакцію, але його там вже не було. Лише через кілька днів прибіг до нас посильний: “Біжіть швидше на вокзал, там поїзд стоїть перед відправкою на фронт, Юра подзвонив, щоб ви прийшли провести”. Та коли ми добігли, побачили лише останній вагон, що віддалявся. Якийсь військовий махав пілоткою, я не роздивився його. Якщо то був тато, він нас помітив – жінка з маленьким хлопчиком і дівчинкою на руках… Тобто батько з нами попрощався, а ми з ним – ні.
Почалася евакуація. Ми вирішили повернутися в Полтаву, адже недавно тут жили, батько працював, його знайомі могли нам допомогти. І бабусині Сорочинці недалеко. Біля Києва наш поїзд розбомбили. Вдень поїзди майже не рухались, бо їх було добре видно і німці відразу налітали й обстрілювали. У небі високо стояли дирижаблі – загородження від німецьких літаків.
Влучило й у наш паровоз. Поки його міняли, пасажирам треба було сховатися в ліску, метрів за 300 від залізниці. І от ідемо ми від насипу в гайок, мама несе Жанну, а я ззаду плентаюсь. Бачу – під ногами якісь біленькі папірці розкидані. Взяв один, роздивився малюнок і сховав у кишеню. Потім із цим папірцем багато чого було пов’язано.
– Що ж Ви там побачили?
– Там було намальовано чергу маленьких чоловічків до великої м’ясорубки. Її ручку крутить Гітлер, а Сталін і Молотов із двох боків батогами заганяють туди людей. Із м’ясорубки вивалюються черепи і кістки. І написано було приблизно таке: “Солдати Червоної Армії, здавайтеся у полон, якщо хочете зберегти собі життя”. Я вже пізніше зрозумів, у чому полягала ідея – Сталін жене людей у цю м’ясорубку, а Гітлер розмелює і знищує.
…Коли приїхали у Полтаву, мама ходила з нами по вулицях, не знаючи, куди подітися. То до Жукових заходили, то ще до когось. Якась стара жінка, її прізвище Нестеренко, взяла нас до себе, на вулицю Комсомольську, біля 4-ї школи. Пам’ятаю, як наші війська відступали з Полтави, а німці ще не прийшли. Був такий момент затишшя, і люди виносили продукти, речі з магазинів, старалися зробити собі запас. У Нестеренків став жити німецький офіцер, а ми поселилися біля Петрівського парку. Неподалік була поліцейська дільниця, там відразу почепили оголошення, що євреї повинні носити пов’язки, а працівники залізниці – негайно з’явитися за місцем роботи. За непідкорення – розстріл. Мама, аби прогодувати нас, влаштувалася працювати в їдальню на залізниці. Годувала поїзні бригади. А я з сестричкою вдома був. Якось гуляв біля будинку, а німець помітив у мене ту картинку з м’ясорубкою. Підізвав до себе. Я злякався й побіг додому, знадвору почув плач Жанни. Він зайшов за мною, побачив убогу кімнату, маленьку дівчинку, яка весь час кричала. Тоді приніс нам якоїсь їжі у газетному згортку…

– Про Юрія Григоровича Ви мали якісь відомості?
– Коли ми тільки приїхали в Полтаву, Жукови передали нам листівку від батька. Очевидно, він десь у дорозі вкинув її в поштову скриньку. Олівцем було написано: “Пишу вам, як тільки є можливість. Де Віра з дітьми – не знаю, у Тернополі зараз вороги. Якщо евакуювалися, то приїдуть або до вас, або до мами в Сорочи
нці. Ця війна буде довга і кривава, але перемога – за нами”. Ще до підходу німців ми їздили попутною полуторкою в Миргород, а звідти пішки добиралися до бабусі в Сорочинці. Але ніяких новин про батька у неї не було. Після визволення Полтави мама пішла до військового коменданта, щоб дізнатися про чоловіка і попросити якоїсь допомоги на прожиття. Тоді й дізналися, що він пропав безвісти. Пізніше від знайомих із Великої Багачки, Тихоненків, почули подробиці. Виявляється, в евакуації вони зустріли земляка. Він і розповів, що деякий час воював разом із Юрієм, коли наші відступали від Києва у вересні 1941 року. Під час довгого переходу Юра сильно стер ноги, але йшов усю ніч і співав українські пісні “Над Сибіром сонце сходить”, “Гуцулка Ксеня”. На ранок окопалися біля Білої Церкви. Фашисти пішли в атаку. Кілька атак вони відбили, а потім їх накрило мінометним вогнем. В окопчик, де сидів Юра, потрапила міна. Не залишилося ні документів, нічого…
Після війни Вілен закінчив 3-ю Полтавську школу, Миколаївський суднобудівний інститут. Їхнього колишнього сусіда і батькового співробітника Жукова направили туди на роботу, і він взяв із собою хлопця. Жукови допомагали йому, коли навчався в чужому місті. Потім працював у далекому Хабаровську, проектував кораблі. Й нині він живе в Хабаровську, має дітей і внуків.
В Україну приїхав влітку минулого року, на 50-річчя інститутського випуску. Його мама і сестра, Жанна Юріївна, все життя прожили у Полтаві. Мати нещодавно померла у віці 96 років. Поховавши її, літній чоловік лікувався в Полтаві, гостював у сестри.
У нашій редакції Вілен Юрійович відвідав музей “Зорі Полтавщини”, подивився пожовклі довоєнні номери газети, фотографії, речі, нагороди журналістів. У 1975 році “ЗП” надрукувала великий матеріал про Юрія Дудницького. “Я вдячний за вшанування пам’яті мого батька”, – розчулено сказав гість. До меморіальної дошки з іменем батька чоловік поклав гвоздики. І постояв, замислившись.