Шлях до великої ювілейної дати неблизький – це 2022 рік. Проте турбот уже сьогодні невпрогорт: організаційних, будівельних, туристичних. Серед них визначився пріоритет – розбудова і реконструкція музейного комплексу в Чорнухах. Нині діючий меморіал виріс із першого музею Сковороди, який народився, як і “Сад божественних пісень” поета, із “сего зерна”: вчитель історії Чорнухинської середньої школи Трохим Зуб, відомий полтавський краєзнавець, облаштував у районному будинку культури кімнату-музей прославленого земляка.
У 1972 році, коли широко відзначалося
250-ліття від дня народження Сковороди, вдячна Україна поставила в центрі Чорнух новий історико-краєзнавчий музей, а при ньому було відтворено садибу батьків хлопчика Гриця – Пелагеї і Сави Сковородів – зі звичною для того далекого часу хатою під стріхою, клунею, коморою і неодмінно – з криницею-журавлем. Так Григорій Сковорода знову поселився в родинному гнізді, привітно зустрічаючи своїх шанувальників з обох берегів Дніпра.
Чорнухинська громада щиросердно вшановує знаного односельця, постійно употужнюючи рельєфність образу мислителя й поета. У 1995 році історико-краєзнавчий оберіг був перезаснований як літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди, оновлена експозиція, з якої земляк чорнушан постав як учений європейського гатунку, як талановитий український поет. З тих пір сковородинський дім зажив звичним життям сільського музею.
Життя як життя: будні й свята. Хотілося б більшого, щороку до музею поки що навідується три тисячі екскурсантів. Торкнутись зацікавленим поглядом є чого: у музейних фондах налічується до шести тисяч експонатів. Чимало рідкісних. І все це – на плечах музейної трійці: директора, вчителя-історика Миколи Соляника, наукового працівника, тендітної Тетяни Гринь та наглядача Тетяни Кривенко. І все це при їхній заробітній платні, якої вистачає, як от у столиці, один-два рази сходити в магазин чи на ринок. Не ремствують, живуть за Сковородою.
Так би й продовжував своє подальше існування музей як застиглий осередок “закуткової цивілізації”, якби колишнє сотенне містечко над річкою Многа не пробудила незалежність України, а з нею випростався на повен зріст у думці й слові козацький син Сковорода. Динаміку нового часу засвідчили найперше прізвища відвідувачів у музейній книзі гостей: Петро Тронько, Борис Олійник, Іван Драч, Леонід Кучма, Микола Плавюк, Ніна Карпачова, Микола Томенко, Володимир Мирний, Ольга Герасим’юк, Іван Стогній, Іван Гришин, провідник “Великого проекту: Григорій Сковорода – 300”, Борис Войцехівський, пропагандист і створювач “живих пам’ятників” Сковороді – зелених дібров по всій Україні – та інші відомі імена.
Чим повніше вирізнялася постать Сковороди у розбудові нашої незалежності, тим дотичнішим ставав інтерес до його вчення, моральної сили його життя. Політичні партії змагально освячують словом Сковороди свої програми. Науковці доводять українське єство його філософії. Письменники підкреслюють антиімперські погляди мислителя.
А чорнухинська громада знай робить свою справу: конкретно уречевлює пам’ять про славного земляка.
Центром туристичного тяжіння стане простора садиба Сковородів, обрамлена духом і прибудовами старовини. Заскрипить крильми вітряк, у якому буде своє експозиційне “мливо”: предмети й речі ХVІІІ століття. Поряд, під велетенським горіхом, осядуть грибами по траві вулики-дуплянки, на такій-от сільській пасіці Григорій якраз і творив свою медвяну поезію.
Сковородинську господу духовним омофором отінятиме густолистий парк, у якого не може бути іншої назви, лише як “Сад божественних пісень”. А в ньому? Природно, що скульптурні зображення героїв і персонажів творів і пісень Сковороди. І першим хай постане під кремезним дубом гетьман Богдан Хмельницький, якому козак Григорій Сковорода присвятив карбовані рядки:
Будь славен вовек,
        о муже избранне,
Вольности отче,
        герою Богдане!
А далі з поглядом з-під лоба вервечка сатиричних образів, особливо з 10-ї пісні “Саду…”. Тут і лакуза Петро, який “для чинов углы панскіи трет”, і Федько-купець, який “при аршине все лжет”, і невситимий скоробагатько, що “строит дом свой на новый манер” (так разюче про наш час!), і свіженький магнат, який “непрестанно стягает грунта” (дай тільки здолати мораторій на землю!), і суддя, що “строит на свой тон юриста права”, і ще низка типів і типчиків у сучасних копіях.
Пізнавальна стежка приведе відвідувачів до “філософського фонтана”, хитромудро побудованого за малюнком самого Сковороди “Не равное всем равенство”. Який чудовий задум! Тут зупинись, перехожий, задумайся над символікою різноструменевого водограю, послухай пісні поета у бароковому й сучасному виконанні. На завершення екскурсії пройдемо через парк, повз старезну грушу родичів Сковороди, до приземкуватої просторої будівлі, яка готується під картинну галерею. У ній уже сьогодні буде що показати. А скільки художників, митців чекають, аби передати свої твори Сковороді в Чорнухи!
Може, це тільки зваба планів і задумів? Звернемося до цифр. Виграний за конкурсом грант становить 195 тис. грн, місцевий бюджет виділив 123,6 тис. грн, і внесок організацій-партнерів – 295 тис. грн. Добре, що кошти ці не обскубла, не під’їла інфляція. Вже стоїть, як писанка, підновлена хата козака Сави Сковороди в бузковому цвіту, опорядкована територія музейного комплексу, видано привабливі туристичні путівники “Чорнухинський літературно-меморіальний музей Г. С. Сковороди” та “Чорнухинщина”, впроваджена автономна система опалення, ведеться підготовка до кардинальної реконструкції музею Григорія Сковороди.
В останньому намірі (гадаю, головному) виникають питання, які спробуємо вирішити спільно: разом із чорнушанами, полтавськими спеціалістами й авторитетною громадською думкою. За проектом, що виграв конкурс, будівлі музейно-меморіального комплексу, зведені в ювілейний 1972 рік, передбачалось капітально відремонтувати, оновити їхнє експозиційне начиння врівень із сучасними вимогами. Благородна мета.
Більше думай, а тоді вирішуй спільно!
У 2007 році, в якому виповнювалися 285-ті роковини народження філософа, авторитетні представники обласної влади здійснили “сковородинський десант” в Чорнухи і на місці оцінили ситуацію з реконструкцією музейного комплексу як у цілому, так і по кожній будівлі окремо. Схваливши план розбудови музейно-туристичного заповідника, водночас запропонували перевести власне музей Григорія Сковороди в інше приміщення: в шкільну майстерню, розташовану поряд із батьківською садибою Сковородів.
Але притлумимо перші емоції й розглянемо проект, як кажуть, у натурі, тобто завітаємо до самої майстерні, переконаємося навіч, чи задовольняє він наше бачення майбутнього Чорнухинського музейно-меморіального комплексу як духовного центру сковородознавства і туризму. У день насадження сковородинської діброви, у жовтні минулого року, я запросив оглянути майбутнє нове-старе приміщення музею гостей із Києва, оцінкам і судженням яких довіряю. Ми зголосилися не помічати звичного запустіння полишеного приміщення: перекошені двері, подзьобану підлогу, не вичищені від сміття закутки. Все це можна заладнати. Тож після неупереджених оглядин послухаємо наших добровільних експертів.
Тетяна СОСНОВСЬКА, директор літературно-меморіального музею-квартири Павла Тичини:
“Турботи колег-чорнушан мені не чужі. Адже ми родичі: Павло Григорович усе життя писав поему про Григорія Сковороду, знав кожен його вірш, кожен рядок. У Чорнухах у музеї я не вперше, хотілося б частіше – не виходило. По дорозі на Лохвицю ще двічі звертала з друзями в Чорнухи, і двічі нас зустрічав на дверях музею замок. Це засмутило, бо
трапилося в суботу і неділю, у дні, коли в музеї можуть юрмитися люди – свої і з навколишніх сіл, екскурсанти з інших міст, навіть із Києва. Тож маю право на дружню пораду: перед тим, як переселитись у нове приміщення, слід роздмухати життя в нинішньому. Музей – не звалище старих речей, музей – місток між минулим і майбутнім. Його експозиція має постійно оновлюватися: ходіть по селах, вишукуйте раритети, добирайтеся до інших музеїв, порівнюйте, всмоктуйте все нове, даруйте знахідки людям.
Не повинна стояти мовчазною пусткою і садиба Сковородів: хай світяться вікна хати козака Сави, грають вечорниці, чуються пісні. Захопленому екскурсанту піднесіть кухлик джерельної води, привабте недорогим сувеніром у музейній крамничці, шкода, що її немає. Це непросто, але ж недалеко школа, вчителі, учні завжди готові допомогти, тільки музей і школа повинні бути, як у фізиці, сполученими судинами.
Нарешті не полошіться замахнутись на вищий статус реконструйованого музейного комплексу, домогтися його підпорядкування Міністерству культури і туризму України. Чому б і ні? Завдання складне, велике, але ж великий і наш Сковорода. Відкриюсь друзям: ціною неймовірних зусиль ми силою постанови Кабінету Міністрів перевели музей-квартиру Павла Тичини під дах Міністерства культури і туризму. Дихати стало легше…”
Леонід АНДРІЄВСЬКИЙ, народний художник України, директор Київського видавництва “Криниця”:
“Поки що у майстерні, в якій ми зараз, одна перевага перед діючим музеєм – вона значно просторіша, і в цьому приміщенні можна розмістити значно більше й вигадливіше сковородинських експонатів. Тут може втілитися і мій художній задум: стіни, починаючи від входу, прикрасити збільшеними емблемними малюнками філософа, тож в музеї одразу відчується дух Сковороди.
Але от замислююся: коли б полтавські керівники і спеціалісти в прямому розумінні не наштовхнулися на шкільну майстерню, то який би варіант вони обрали для реконструкції музейного комплексу? Це наша непереборна традиція: влаштовувати музей видатної людини в його родинному помешканні або, що гірше, шукати для цього пристосоване приміщення. Об цю звичку спіткнулися і в Чорнухах.
А чому нам усім, багатомільйонній українській громаді, не спадає на думку побудувати для вшанування пам’яті нашого геніального співвітчизника новий музей – функціонально спланований, органічно пов’язаний із біографією і творчістю великого достойника нації. Хіба “чому”? Ще у довоєнні роки за талановитим проектом художника Василя Кричевського і архітектора Петра Костирка була зведена в Каневі прекрасна будівля музею Тараса Шевченка. Повторімо цей унікальний досвід. Хіба Григорій Сковорода не заслуговує такої почесті – нового музею – на своїй батьківщині? Візьмімося за це всім миром, усією Україною”.
Отже, призадуматися є над чим. Що обрати: синицю в жмені чи журавля в небі? Перевести музей в колишню шкільну майстерню і цим задовольнитися на десятиліття чи спробувати піднятися над економічними труднощами, врешті-решт, над нашою вічною заземленістю й оселити Григорія Сковороду до його 300-річного ювілею в новому домі – прекрасному національному музеї України? Такий ось вибір між повсякденною реальністю і високою, але здійсненною мрією.
Значення Сковороди в нашому житті з року в рік зростатиме. Сковородинізація України – духовна, культурна, моральна, економічна – набиратиме незворотності. Є надія, що здійсненням “Великого проекту: Григорій Сковорода – 300” ми зупинимо катастрофічний злам нашого життя, переможемо зростаюче моральне збайдужіння, що висушує наші серця, захистимо високі українські цінності. І тим самим наповнимо вчинковою протидією гіркий роздум Олеся Гончара, який він довірив своєму щоденнику 27 січня 1992 року: “Нормальне життя людства скінчилося десь років 200 тому, в сковородинівські часи. Наближаємося до останнього Божого суду, чи вже навіть вступили в його смугу. Це буде не один день, а цілий льодовиковий період агоній роду людського, аморальності, бездуховності”.
Сьогодні Олесь Терентійович тільки б посилив свій нещадний висновок. Розтопити льодовик безнадії, зневіри, духовного зубожіння, відвернути “останній Божий суд” допоможе духовний центр генія нації Григорія Савича Сковороди. Отчий дім усіх українців.