Професію актриси для Тамари, можна сказати, обрало саме життя. У дитинстві вона мала всі умови познайомитися з цією професією близько й полюбити її. Народилася Тамара в місті Запоріжжі. Її тато й мама працювали у місцевому театрі: Андрій Радіонович – інженером із освітлення, а Надія Едуардівна була модельєром театру і завідувала цехом, у якому шили костюми для акторів. Отже, дитинство дівчинки проходило в захоплюючому світі куліс. 1956 року Тамара вже й сама почала працювати в Запорізькому драмтеатрі, паралельно навчалася, й 1959 року закінчила театральну студію. А 1966 року Тамара Шапошникова разом із чоловіком, художником Володимиром Геращенком, із яким познайомилася в театрі, переїхали у Полтаву. Перебралися в наше місто вони, як пояснює Тамара Андріївна, тому, що їх дуже кликали сюди – Полтавському драмтеатру був потрібен головний художник. А Володимир Геращенко зарекомендував себе як дуже обдарований професіонал цієї справи. Недаремно його ім’я з часом потрапило до п’яти енциклопедій Радянського Союзу…
За 36 років роботи на сцені (спочатку – в Запорізькому, а потім – у Полтавському обласному музично-драматичному) Тамара Шапошникова зіграла більше ста ролей.
– Тамаро Андріївно, кого Ви грали найчастіше?
– У молодості – кокеток, суперниць. Ролі позитивні й негативні. У спектаклі “Дами й гусари” грала кокетку Дженні Герхард, у “Без вини винні” – суперницю, у “Дуелі” – спокусницю, у “Віндзорських жартівницях” – знову кокетку… Пізніше були драматичні ролі – Гордилі в “Циганці Азі”, сварливої свекрухи у “Безталанній” тощо.
– Чим Вам подобалася акторська робота?
– У театрі актор проживає багато життів, має різні характери, долі. На сцені живуть, закохуються, помирають. Можна зіграти таке пристрасне кохання, якого в житті не зустрінеш.
– У якому віці Ви вперше вийшли на сцену?
– У сім років я вже виступала на сцені Запорізького драмтеатру. Тоді мені вручив подарунок Климент Ворошилов…
– Ви також знімалися в кіно, зокрема в одному з найпопулярніших фільмів радянської доби “Весна на Зарічній вулиці”… Як це було?
– Я лише почала працювати у Запорізькому театрі, коли в місто приїхали режисери Фелікс Миронер та Марлен Хуцієв знімати цей фільм. Їм потрібна була гарненька молоденька дівчина в епізоди. Мою фотографію побачили в фойє театру…
– Ви знімалися разом із відомими акторами Миколою Рибниковим, Володимиром Гуляєвим, Геннадієм Юхтіним, Ніною Івановою… Як почувалися в їхньому товаристві?
– Всі вони були молоді, прості й доброзичливі, відразу прийняли мене в свою компанію. Мені випало грати роль легковажної подружки героя Володимира Гуляєва. Коли знімали перші епізоди – зимові, я дуже хвилювалася, почувалася невпевнено, бо досвіду ще не мала. Але вже літні епізоди грала розкуто. Після зйомок збиралися разом у номері готелю – ми з Ніною пили чай або каву, хлопці – щось міцніше. Розповідали анекдоти, сміялися. Було весело. Микола Рибников якось навіть напросився провести мене додому, поцілував… Ах, “как молоды мы были”…
– Після “Весни на Зарічній вулиці” знімалися ще…
– У фільмі “В твоїх руках – життя” – разом із Олегом та Мариною Стриженовими і Кларою Лучко. В “Шофері мимоволі” моїм партнером був комедійний актор Сергій Філіпов.
– Розповідають, що Володимиру Геращенку пропонували також зіграти у фільмі “В твоїх руках – життя” роль чоловіка героїні Клари Лучко…
– Так, але він не наважився, бо був художником, а не актором. Хоча Клара згодна була грати з ним, сказала, що він дуже гарний, тільки вуса йому доведеться поголити… Та Володя згодився лише на епізодичну роль.
– Цікаво було працювати з такими популярними кіноакторами?
– Звичайно. Я вчилася в них. Але кіномистецтво не приваблювало мене так, як театр. Тому і обрала сцену.
Я люблю театр, де є “застольний” період, коли читається твір і розбирається кожен образ, визначається характер героя. В театрі все робиться послідовно. А в кіно можуть спочатку зняти епізод з кінця – залежно від погоди, пори року. Немає логічного ланцюжка. У “Весні…” взимку я знімалася в Запоріжжі, влітку – в Одесі. Це тривало довго. Кожен епізод – по кілька дублів. У театрі працювати складніше, але й цікавіше, якщо пощастить із хорошим режисером.
– Вам пощастило?
– Так. Я працювала з видатними режисерами і педагогами – народним артистом СРСР Володимиром Магаром (зараз його ім’ям названо Запорізький драмтеатр), професором, народним артистом СРСР Іллею Кобринським, професором Володимиром Скляренком, народним артистом України Борисом Прокоповичем…
Щастило мені й із партнерами по сцені. Ними були народні артисти України Федір Стригун, Віктор Мірошниченко, заслужені артисти України Віталій Кашперський, Валерій Івакін. Із Федором Стригуном, наприклад, грала у “Циганці Азі” й інших спектаклях, з Юрієм Поповим – у “Безталанній”…
– Навіть вдома Ви перебували в оточенні творчих людей.
– З моїм чоловіком Володимиром Геращенком ми 46 років працювали разом: спочатку – в Запорізькому драмтеатрі, де й познайомились, потім – у Полтавському. Коли він пішов на пенсію, головним художником театру імені М.В.Гоголя стала наша дочка Марина (вона з відзнакою закінчила Харківський художній інститут). Нині Маринка живе і працює в Німеччині. Внучка Марійка також добре малює – навіть стала переможницею всесвітнього конкурсу плакатів “Світ без кордонів”. Лише  друга дочка, Іра, обрала не мистецьку спеціальність, але й вона має творчий талант: прекрасно вишиває хрестиком картини.
– Ім’я Вашого чоловіка занесено до п’яти енциклопедій…
 – У молодості Володя оформляв виступи самодіяльних колективів, костюми, декорації, програми, відповідальні концерти в Києві й т. ін. Він закінчив театральний факультет Харківського інституту з відзнакою, його дипломна робота зберігається в Бахрушинському музеї в Москві. Коли після закінчення інституту почав працювати у Запорізькому театрі, настільки вдало оформив історичний спектакль, що його відразу призначили головним художником. Володю запрошували оформляти спектаклі у Харківський оперний і в інші театри України – в Запоріжжя, Львів, Дрогобич, Чернігів… З Віталієм Кашперським вони ставили “Наталку Полтавку” в Болгарії, вистава мала великий успіх.
– Ваша партнерка по театру і сусідка по дачі народна артистка Жанна Северин розповідає, що у Вас уся дача – в картинах.
– Сусіди по дачі – найперші глядачі й поціновувачі моїх робіт. Я сама готую полотна, фарбую рамки для картин. Навчилася цього у чоловіка. Мені подобається малювати. Але якби мені довелося заново народитися, я знову стала б актрисою. Більшого щастя для себе не бажаю.
На рахунку Тамари Шапошникової – уже шість виставок, одна з яких була сімейною. І ось завтра, 27 березня, в Художньому салоні на Жовтневій у Полтаві знову відкривається сімейна виставка творчої родини – Тамари Шапошникової, її дочки Марини та нині, на жаль, уже покійного чоловіка Тамари Андріївни Володимира Геращенка. Ця виставка присвячена Міжнародному дню театру.