– Хто це? – запитав.
– Це мій тесть, Василь Павлович Бакало. То його автопортрет, – пояснив Сергій Григор’єв.
Це мене відразу заінтригувало, адже я знав Василя Бакала лише як художника “Зорі Полтавщини”. Полтавці старшого покоління, думаю, теж пам’ятають його віртуозні, лаконічні малюнки, ілюстрації до газетних публікацій. Час від часу з’являлися його роботи і в журналах “Україна” та “Перець”. Але ось написати так портрет?!
Тоді, в гостях у Григор’євих, попросив дочку художника, Ольгу Василівну, розповісти про свого батька. І полинули спогади…
Народився Василь Бакало 13 березня 1920 року в селі Піщане Золотоніського району тоді Полтавської, а нині – Черкаської області у селянській сім’ї. Після семирічки закінчив художній технікум у Херсоні й відразу, в 1940-му, – служба в Червоній Армії на Карачаївській авіабазі у Брянській області. У 1942 році він був мобілізований на фронт: спочатку – в другу, потім – у сімнадцяту повітряну армію, в оперативний відділ штабу. Брав участь в оточенні армії Паулюса під Сталінградом. Після визволення України пройшов фронтовими шляхами Бессарабію, Румунію, Болгарію, Австрію, Югославію, а перемогу зустрів в Угорщині. Був нагороджений орденом Червоної Зірки, медалями “За бойові заслуги”, “За оборону Сталінграда”, “За визволення Відня”, “За визволення Будапешта”.
Після перемоги працював художником у газеті 17-ї армії “Защитник Отечества”. У 1947 році одружився з фронтовою подругою, демобілізувався і повернувся до рідного села, до рідного колгоспу. Дружина пішла на польові роботи, а Василь став колгоспним художником. У 1948 році родина Бакалів переїхала до Полтави, де Василь Павлович працював методистом у Будинку народної творчості, а з 1951-го – понад тридцять п’ять років – художником “Зорі Полтавщини”. Він був членом Спілки журналістів СРСР, мав звання заслуженого працівника культури України.
Мене, звичайно, цікавили станкові твори, живопис Василя Бакала. Куди все це поділося?
– Ось, – показує Сергій Григор’єв, – до автопортрета ще два етюди. А решту все роздав друзям. Був дуже щедрим. Кому що сподобалося – бери. А ці три роботи знайшлися у сарайчику вже після смерті Василя Павловича – помер він 28 червня 1991 року.
У  Полтаві я з 1955 року. Ще студентом педінституту відвідував усі художні виставки – у салоні та художньому музеї. Але не бачив на них жодної роботи Василя Бакала. Хоча – дивлюся каталоги – він був учасником обласної виставки 1948 року. На ній експонувалися сім робіт художника, серед них – багатофігурна композиція “Збирання врожаю”. Є його картина у музеї Котляревського – але то 1950-й рік. Оце, здається, і все. Негусто. Втім, чому дивуватися? Уявіть собі роботу художника газети тих, некомп’ютерних, часів. А Василь Бакало відповідав за увесь ілюстрований матеріал – аж до ретуші фотографій. Потім усе слід було нести до друкарні, щоб виготовити кліше, а вони ж не завжди виходили якісними, необхідно було переробляти, то не завжди і ночей вистачало…
Василь Бакало віддав “Зорі…” найдорожче, що у нього було, – час і талант.
Мабуть, цими словами я б і закінчив свій допис, аж телефонує з Італії Сергій Григор’єв. Просить мене відреставрувати автопортрет свого тестя.
– Серьожа, – я йому, – він уже відреставрований.
З реставрацією теж ціла історія вийшла. Як з’ясувалося, Василь Павлович писав свій автопортрет на звороті фрагмента якоїсь іншої картини. Мені здалося, Сергій знав про те, що портрет уже на реставрації і боявся, що я змию той фрагмент.
– А що то за картина? – запитую.
І дізнався, що про неї розповідала покійна дружина Василя Павловича. Після закінчення художнього технікуму замовили Василеві, вже як зрілому на той час художнику, велике полотно – ніби для діорами Московського історичного музею – бій Богдана Хмельницького з ляхами. Він її там, у Москві, й малював. Аж тут – війна… Згорнув Василь п’ятиметрове полотно у сувій, запакував і – на товарну станцію. У вирі війни, повоєнних років, здавалося б, зникла картина. Але ж трапилося справжнє диво. Картина “знайшла- таки” свого автора, хоча мав він уже іншу адресу… Жив тоді художник десь на Кривохатках, наймав куток. Той п’ятиметровий сувій навіть у двері не проходив. Проте Василь Павлович дуже зрадів такій несподіванці, бо ж малювати не було на чому. Це зараз у Полтаві магазини для художників із полотнами і фарбами… Отож розрізав Василь Павлович картину на шматки і, думаю, чимало на них картин та етюдів намалював, у тому числі й цей автопортрет. Звичайно, шкода картини. Та, може, трапиться ще одне диво і прийде час, зберуться усі ті фрагменти знову в одне ціле…