Якось у сьомий клас, де навчалась Наталя, завітала кореспондент із “Комсомольця Полтавщини” і запропонувала написати твір “Що б я попросила у Золотої рибки?”. Уривки кращих творів надрукувала обласна молодіжна газета. То була перша Наталчина публікація. Дебют виявився доленосним. Бо ж коли “Комсомолець Полтавщини” відкрив вечірній університет журналістики, дівчина, ні хвилини не вагаючись, стала його слухачкою. Через рік навчання, домашніх завдань, практики їй як одній із кращих вручили синеньке посвідчення позаштатного кореспондента “Комсомольця Полтавщини”. Після уроків Наталя із задоволенням поспішала до редакції, писала інформації, репортажі, навіть у своє перше відрядження до піонерського табору вона поїхала ще школяркою. Отож, коли постало питання вибору професії, сумнівів “куди вступати?” не виникало – зрозуміло, що на факультет журналістики. Наталя склала іспити, але стати студенткою Київського державного університету з першої спроби через великий (18 чоловік на місце) конкурс не вдалося. У деканаті порадили отримати робітничий стаж, який би збільшив шанси вступити на навчання наступного разу. І дівчина стала слюсарем-складальником 2-го розряду заводу “Лтава”, а через рік – і студенткою заочного відділення омріяного вузу.
Із вдячністю Наталія Іванченко згадує свою першу вчительку і критика, “хрещену маму” в журналістиці Зінаїду Андріївну Мироненко, яка очолювала у “Комсомольці Полтавщини” відділ учнівської і студентської молоді та завдяки якій вона, навчаючись на першому курсі, прийшла в газету.
Журналістський стаж Наталії Іванченко починається з унікальної посади – вахтер із виконанням обов'язків кореспондента. Але таке формулювання не лише не засмучувало, а навіть окрилювало.
– Це велике щастя і дар долі потрапити в юні роки у такий талановитий колектив. Сформував його блискучий журналіст і редактор Павло Клименко, – пригадує Наталія Григорівна. – На той час в газеті працювали поети Тарас Нікітін, Михайло Шевченко, прозаїки Пилип Бабанський, Феодосій Роговий, Андрій Нанкевич. Це був дуже яскравий час мого становлення і духовного наповнення.
 Наталія Іванченко працювала кореспондентом, згодом – завідуючою відділом учнівської і студентської молоді. Почуття відповідальності завжди було домінуючим. Задля виконання редакційного завдання вона була готова в будь-яку мить виїхати у відрядження: літаком-“кукурудзяником” – якщо у віддалений район; від села до села – на мотоциклі чи підводі (що трапиться на дорозі). Головне – було бажання докопатися до суті проблеми, а якщо писала про людину – збагнути її глибину і душу.
У газеті до Наталії Іванченко прийшло перше визнання – обласна журналістська премія імені Григорія Яценка, яку поділили тоді удвох із радіожурналісткою Ніною Ляпаненко (пізніше доля зведе їх в ОДТРК “Лтава”).
У “Комсомольці Полтавщини” почала складатися службова кар'єра, про яку ніколи не мріяла, зізнається Наталія Григорівна:
– Я прагнула бути хорошою журналісткою, щоб читали мої публікації – це було найважливіше. І коли після декретної відпустки запропонували службове підвищення, я довго не зважувалася. Було психологічно важко прийняти рішення стати заступником редактора у колективі, куди я прийшла свого часу школяркою, початківцем. Тепер, маючи сама досвід керівника, розумію, що професіоналізм, високі працездатність і відповідальність завжди в ціні.
Наступний життєвий етап, який вплинув на формування особистості журналістки і керівника Наталії Іванченко – два роки навчання у Вищій партійній школі у Києві, звідки вона в “Комсомолець Полтавщини” повернулася вже редактором.
1989 рік. Це був період перебудови, утвердження багатопартійності. Керівник газети разом зі своєю командою намагалася зробити так, щоб шпальти молодіжки об'єктивно віддзеркалювали суспільні події, щоб видання було трибуною не лише комсомолу, а й опозиції – національно-демократичного руху.
 Не в захваті від цього була тодішня влада. Нерідко день головного редактора починався дзвінком з обкому партії і риторичним запитанням: “Так на яких же ви позиціях стоїте, Наталіє Григорівно?”
А одного серпневого дня 1991 року телефонна розмова з ідеологічним відділом закінчилася порадою збирати речі. Напередодні у матеріалі, озаглавленому “ЧП не районного масштабу”, обігруючи назву сумнозвісного Державного комітету надзвичайних ситуацій (російська абревіатура – ГКЧП), молодіжна обласна газета однією з перших відкрито заявила, що в країні стався державний переворот. Доба, коли той випуск готували до друку, для Наталії Іванченко і її колег стала своєрідним моментом істини. Ніхто не знав, як обернеться ситуація в країні, якими можуть бути наслідки для газети і редактора. Але було відчуття виконаного обов'язку та того, що вони чесні перед співгромадянами й самими собою. Речі збирати не довелося…
– Я горда з того, що наша газета “Комсомолець Полтавщини” – “Молода громада” у той складний період мала свою позицію і впливала на формування національної свідомості українців, – говорить Наталія Іванченко.
А потім була робота у літературно-мистецькому альманасі “Криниця” – заступником головного редактора. Видання підтримувало полтавських письменників і відкривало для читачів нові літературні імена української діаспори.
Доки Наталія Іванченко працювала в друкованих виданнях, їй здавалося, що нічого кращого за газету чи журнал бути не може. Бо це – слово, основа. Слово виплекане, вивірене і таке потужне, коли надруковане. На пропозицію генерального директора ОДТРК “Лтава” Миколи Ляпаненка перейти на обласне радіо, де був потрібний головний редактор, вона погодилася не відразу, але про це рішення ніколи не шкодувала.
– Радіо дало нове відчуття емоційної сили слова мовленого, коли мають значення навіть подих, мовчання… А той особливий, ні з чим незрівнянний внутрішній стан роботи у прямому ефірі (у мене тоді була авторська програма “Політика і час”)! Це велика відповідальність – спілкуватися в цю конкретну мить із сотнями, тисячами слухачів. На жаль, сьогодні, слухаючи деякі FM-станції, я не перестаю дивуватися, як часом порожньо у тих, хто взяв на себе місію говорити в ефірі…
 Телебачення увійшло в життя Наталії Іванченко її першою телевізійною програмою “Бізнес: від початку до успіху”, яку вона створила, ще працюючи на радіо. Однак творчість тележурналістки на деякий час довелося залишити. Генеральний директор ОДТРК “Лтава” Микола Ляпаненко поставив за мету створити в області повноцінний, самодостатній телевізійний канал і телецентр. На тендітні плечі головного редактора телебачення лягло чимало організаційних клопотів, довелося опановувати керівнику й колективу складні сучасні технології, вибудовувати програмну концепцію телеканалу “Лтава”. І сьогодні вона з гордістю може годинами розповідати про телебачення, бо там – частина її душі, ось уже майже 14 років.
Наталія Іванченко згадує, як власними силами технічна служба робила монтаж обладнання нового телецентру, як народжувалися один за одним нові телепроекти, як проходили перші трансляції з допомогою пересувної телевізійної станції, як з'явилася дитяча телестудія “Разом”, рівних якій немає в Україні…
Нині телебачення “Лтава” – це потужне і складне виробництво: 5 годин власних програм на добу, 17 годин в ефірі. Це популярні щоденні телепрограми, масштабні телепроекти, благодійні телемарафони, телеверсії мистецьких заходів, цікаві культурологічні й просвітницькі програми, документальні фільми про видатних земляків і сучасників…
– Ніхто, крім нас, сьогодні не створить цей безцінний відеоархів історії і культурно-мистецьких надбань краю, – переконана Наталія Іванченко. – І ми маємо для цього най
головніше – високопрофесійний колектив, у якому живе дух творчості.
Духом творчості заряджена і вона сама. Знаковим у своїй телевізійній долі вважає документальний фільм “Більше, ніж життя” (автор сценарію і режисер – Наталія Іванченко, режисер, оператор – Дмитро Старіков). Цей фільм у 2005 році отримав престижну нагороду ЮНЕСКО – медаль Фелліні – поки що єдину в Україні. Але мить щастя вона завжди переживала, коли після останніх кадрів зал крізь сльози на очах вибухав оплесками, – так було в Полтаві, у Тбілісі й Сурамі, де відбувалися презентації.
Подорожуючи Грузією під час роботи над фільмом “Більше, ніж життя”, творча група постійно зустрічала нащадків переселенців з України. Ці зустрічі вилилися в іншу стрічку “Гамарджоба, Україно!” (“Доброго дня, Україно!”) – про наших співвітчизників, для яких Грузія стала другою батьківщиною. Цей фільм одержав Гран-прі на міжнародному фестивалі журналістики “Віра. Надія. Любов”.
Документальний телефільм “Дороги Гоголя” – це ще одна сторінка її творчої біографії. Більше року внутрішньо жила цією роботою – як режисер, продюсер, редактор і музичний редактор.
– Наша творча група пройшла дорогами Гоголя, щоб донести глядачеві документальну правду про нашого великого земляка – без домислів і містичних інтерпретацій деяких сучасних дослідників, передати, як страждала неспокійна душа митця, – ділиться Наталія Іванченко. – Ця робота важлива ще й тому, що розумієш: це залишиться нащадкам…
Фільм оцінили. Авторський колектив (сценарист – Ольга Ніколенко, режисери – Наталія Іванченко і Дмитро Старіков, актор – Богдан Чернявський, генеральний продюсер – Микола Ляпаненко) був відзначений Державною премію імені Івана Франка та обласною премією імені Панаса Мирного. Схвальні відгуки полтавські телевізійники отримали у Національній спілці кінематографістів України, на Міжнародному конгресі російських словесників, на презентації у Санкт-Петербурзі. Глядачі дякували за глибинну роботу, за бережне ставлення до постаті письменника.
По праву гордиться Наталія Іванченко іншим своїм дітищем – проектом підтримки талановитої співочої молоді “Квадрат Успіху”.
У своїх смаках Наталія Іванченко дуже різноманітна. Вона любить сучасну і класичну музику, обожнює балет і театр, їй подобається живопис. Вона намагається тримати руку на пульсі сучасного літературного процесу. Її давньою пристрастю є подорожі. Наталія Григорівна жартує, що це відтоді, як її двотижневим немовлям батьки 15 діб поїздом везли з Китаю, де вона народилася у родині військовослужбовця, якраз у час виведення радянських військ із тієї далекої країни. Коли вдома – у неї звичайні клопоти господині. А ще – обов'язково знайде час для мами. Роки навчання на стаціонарі у ВПШ у Києві, коли вдома лишилися два сини тринадцяти і чотирьох років, Наталія Григорівна вважає подвигом її родини, особливо мами і чоловіка.
Журналістика – це професія високоморальна і вимагає високого професіоналізму, тоді з нею рахуються, вона досягає своєї мети, переконана Наталія Іванченко. Їй болить, що нинішня журналістика втрачає свій престиж і перетворюється в тотальний піар чи “бульварщину”. Багато непрофесіоналів дискредитують професію, недбало поводяться зі словом. Бути небайдужими, відповідальними вчить Наталія Іванченко своїх студентів в Інституті економіки і права. На заняттях з журналістської майстерності вона щедро ділиться знаннями, бо має за плечима багатющий досвід роботи.
– Мені пощастило: я відчула смак і особливості нашої професії в газеті, журналі, на радіо і телебаченні, – підсумовує Наталія Іванченко. – Я реалізувалася і як творча особистість, і як жінка – дружина, мама. Маю чудову родину, яка мене розуміє і підтримує. Виховали разом із чоловіком двох синів. Моє безцінне надбання – це дорогі моєму серцю друзі. У мене наповнена душа і є велике бажання втілити ще багато творчих проектів. Хіба цього мало для того, щоб почуватися щасливою?