Протягом п'яти годин патріоти-до-
бровольці стримували натиск професійної більшовицької армії, але сили були нерівними. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. Через деякий час у студентів почали закінчуватися набої, й командир дав наказ відступати. Однак молоді вояки не почули цього наказу чи переплутали й фактично пішли в наступ. У результаті – більша частина молодих патріотів загинула.
Ті, кому вдалося врятуватися, були захоплені в полон. Більшовики, розлючені спротивом, знущалися над полоненими, а потім розстріляли їх, за іншими версіями – закололи багнетами. Сімох полонених більшовики не вбили, а відправили в більшовицький тил. Один із них зміг врятуватися.
Як свідчили селяни, котрі бачили страту, учень сьомого класу гімназії Пипський заспівав гімн "Ще не вмерла Україна", який підхопили всі засуджені на смерть.
Після звільнення України від більшовицької армії 19 березня 1918 року в Києві, на Аскольдовій могилі, відбулися похорони полеглих у бою під Крутами. Тоді ж стало відомо, що, увірвавшись до Києва, більшовицьке військо влаштувало тотальний терор, розстрілявши на вулицях Києва більше п'яти тисяч мирних жителів тільки за те, що люди розмовляли українською мовою.
Усього цього можна було уникнути, якби правляча верхівка УНР знайшла спільну мову між собою, не тішилася популістськими та соціалістичними ідеями, дбала про національну армію…
Бій під Крутами увійшов в українську історію як зразок жертовності й героїзму за нашу Батьківщину. В ході багатьох національно-визвольних воєн були свої Крути. Історії відомий бій 300 спартанців на чолі зі спартанським царем Леонідом, які в 481 році до Різдва Христового дали бій армії перського царя, що мала 1 мільйон 700 тисяч бійців. Та якщо бій спартанців був жертовністю 300 відбірних професійних спартанських воїнів, то в українській ситуації свої життя на вівтар Вітчизни поклали кількасот ненавчених військовій справі студентів і гімназистів. У той час ті, хто зобов'язаний був обороняти державу, не виконали свій обов'язок перед країною.
Відомий український письменник і етнограф Пантелеймон Куліш у свій час писав, що треба мати мужність вивчати історію, щоб знати її жорстокі уроки й не повторювати помилок попередників. Сказане в ХІХ столітті актуальне й нині.