По війні повернувся в рідне село, відбудовував зруйноване народне господарство, про що свідчать численні нагороди. Працював бригадиром комплексної бригади в колгоспі, завідуючим фермою, керівником місцевого клубу. Завжди йому допомагали улюблена гармонь і душевна пісня. Односельці досі згадують, як Михайло Васильович згуртував молодь, і за кілька місяців у селі побудували клуб. На роботу і на відпочинок йшли дружно, з жартами і піснями.
– П’єси ставили цікаві. Як побачимо у Полтаві в театрі якусь нову постановку, переписували від руки текст і намагалися поставити на сільській сцені. Самодіяльність була на висоті, порядок був, – каже ветеран.
Закінчив курси завідуючих сільськими клубами в Полтаві, Гадяцьке культосвітнє училище. У 1963-му земляки обрали Михайла Васильовича головою Староаврамівської сільської  ради, і відтоді він беззмінно перебував на цій посаді 22 роки. Був депутатом сільради шести скликань.
– У сімдесяті-вісімдесяті роки, за час керівництва Михайла Васильовича, село змінилося: почалася газифікація, були прокладені асфальтовані дороги, побудовані школа, Будинок культури, приміщення сільської ради, – говорить нинішній сільський голова Олександр Лозенко. – Сільрада тісно співпрацювала з керівництвом тодішнього колгоспу. Багато років село посідало провідні місця в області за соціально-економічним розвитком, було нагороджене перехідним червоним прапором за трудові здобутки. Нині сільська рада об’єднує 7 населених пунктів, 1900 мешканців. Соціальні питання вирішуємо спільно з колективом сільгосппідприємства “Зоря”. Часто заходять односельці в гості до нашого ветерана, щоб провідати, порадитись, поділитися новинами.  Життя таких людей, котрі все життя віддали роботі для свого села, своїх земляків, – приклад для молодших поколінь.
Сам господар Михайло Новохацький говорить, що його дуже цікавить життя села, району, Полтавщини, України, світу. Багато років він передплачує “Зорю Полтавщини”. Газети читає сам в окулярах.
Михайло Васильович має трьох дітей, чотирьох онуків, двох правнуків. Фото рідних людей разом із пожовклими студентськими знімками господаря дбайливо зберігаються у рамках під склом. Завжди поруч із господарем – і  давній друг, баян “Ворскла”. Майже щодня у нього “по програмі” – заграти улюблені мелодії, щоб не забувати їх. Награє бадьорих маршів і гостям, які приїздять вітати його зі святами. З піснею жити веселіше.
– Усе життя з баяном, – каже Михайло Васильович. – Вдячний близьким людям, моїм односельцям за підтримку, увагу, за хороші слова про мене. Якщо тебе  пам’ятають, то прожив недаремно.  
“Зоря Полтавщини”, 13 стор., 25_12_09