Віктор Пелих – учасник ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
… Віктор ще закінчував навчання в автотранспортному технікумі, коли у травні був призваний до лав Радянської Армії. Після “учебки” потрапив до військ спеціального призначення: налагоджували зв'язок із населеними пунктами і військовими частинами у важкодоступних місцях, побували у багатьох куточках України, в Молдові. Головним завданням водія Віктора Пелиха було перевезення пасажирів і небезпечних вантажів у екстрених ситуаціях.
Того квітневого вечора після навчального виїзду, переглянувши фільм, рядовий Пелих відпочивав разом із товаришами. Сигнал “Бойова тривога!” о другій годині ночі пролунав як грім серед ясного неба. Як завжди, отримали зброю, але здивував наказ особливо ретельно, до найменших дрібниць, перевірити ОЗК – протигаз із комплектом захисного обмундирування. У карті завдання цього разу місцем відрядження значився Чорнобиль – географічна назва, яка нікому ні про що не говорила. Їхали на світанку, мовчки: попереду – УАЗ, за ним – три ЗІЛи, дорогою до колони приєдналося ще кілька машин. Це було 28 квітня 1986 року, на третій день після вибуху на ЧАЕС. Але до пуття про катастрофу ніхто не знав, не усвідомлювали і небезпеки “мирного атома”, яка чатувала на них, – невидима, але від цього не менш страшна…
На місці одержали завдання: допомогти лінійним монтерам налагодити зв'язок між двома сусідніми районами. Навколо – ліс, болото, роями в'ється мошкара… Спочатку, як і було наказано, кожен одягнув на себе захисний комплект, але в ньому було незручно рухатися, солдати буквально задихалися. Тоді замість протигазів видали марлеві пов'язки. Тим часом дещо прояснилася ситуація: зірвався реактор, поряд із ним перебувати небезпечно. “Але ви можете бути спокійними, вашому життю і здоров'ю нічого не загрожує”, – запевнили солдатів, які перебували за 5–7 кілометрів від смертоносного реактора.
Через три тижні Вікторів ЗІЛ визнали непридатним – поряд із ним дозиметр зашкалювало, водія відправили назад у військову частину. Незабаром повернулася і вся група, хлопці активно готувалися до звільнення в запас. Але комбат по-батьківськи попросив ще на тиждень з'їздити у Чорнобильську зону – для моральної підтримки інших. Тож іще півтора тижня займалися дезактивацією доріг, якими нескінченним потоком ішли й ішли колони автотранспорту.
Строкова військова служба солдата була продовжена на два місяці: замість травня додому повернувся у кінці липня. Тоді, у 1986 році, Віктор Пелих та багато наших співвітчизників обов'язок перед Батьківщиною виконали сповна, як і обіцяли у військовій присязі.
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 11_12_09
… Віктор ще закінчував навчання в автотранспортному технікумі, коли у травні був призваний до лав Радянської Армії. Після “учебки” потрапив до військ спеціального призначення: налагоджували зв'язок із населеними пунктами і військовими частинами у важкодоступних місцях, побували у багатьох куточках України, в Молдові. Головним завданням водія Віктора Пелиха було перевезення пасажирів і небезпечних вантажів у екстрених ситуаціях.
Того квітневого вечора після навчального виїзду, переглянувши фільм, рядовий Пелих відпочивав разом із товаришами. Сигнал “Бойова тривога!” о другій годині ночі пролунав як грім серед ясного неба. Як завжди, отримали зброю, але здивував наказ особливо ретельно, до найменших дрібниць, перевірити ОЗК – протигаз із комплектом захисного обмундирування. У карті завдання цього разу місцем відрядження значився Чорнобиль – географічна назва, яка нікому ні про що не говорила. Їхали на світанку, мовчки: попереду – УАЗ, за ним – три ЗІЛи, дорогою до колони приєдналося ще кілька машин. Це було 28 квітня 1986 року, на третій день після вибуху на ЧАЕС. Але до пуття про катастрофу ніхто не знав, не усвідомлювали і небезпеки “мирного атома”, яка чатувала на них, – невидима, але від цього не менш страшна…
На місці одержали завдання: допомогти лінійним монтерам налагодити зв'язок між двома сусідніми районами. Навколо – ліс, болото, роями в'ється мошкара… Спочатку, як і було наказано, кожен одягнув на себе захисний комплект, але в ньому було незручно рухатися, солдати буквально задихалися. Тоді замість протигазів видали марлеві пов'язки. Тим часом дещо прояснилася ситуація: зірвався реактор, поряд із ним перебувати небезпечно. “Але ви можете бути спокійними, вашому життю і здоров'ю нічого не загрожує”, – запевнили солдатів, які перебували за 5–7 кілометрів від смертоносного реактора.
Через три тижні Вікторів ЗІЛ визнали непридатним – поряд із ним дозиметр зашкалювало, водія відправили назад у військову частину. Незабаром повернулася і вся група, хлопці активно готувалися до звільнення в запас. Але комбат по-батьківськи попросив ще на тиждень з'їздити у Чорнобильську зону – для моральної підтримки інших. Тож іще півтора тижня займалися дезактивацією доріг, якими нескінченним потоком ішли й ішли колони автотранспорту.
Строкова військова служба солдата була продовжена на два місяці: замість травня додому повернувся у кінці липня. Тоді, у 1986 році, Віктор Пелих та багато наших співвітчизників обов'язок перед Батьківщиною виконали сповна, як і обіцяли у військовій присязі.
“Зоря Полтавщини”, 1 стор., 11_12_09
Рубрика: 
