У вестибюлі університету, де засідала приймальна комісія, з неприхованим інтересом ходив від столу до столу з назвами факультетів. Там на нього і звернув увагу секретар приймальної комісії з географічного факультету. Кинув погляд на атестат зрілості й захоплено промовив: “Овва! Та ти, хлопче, народився в одному селі з самим Миколою Гоголем…”
Слово по слову, та й розговорилися. Він і “просвітив”, що журналістика, якою той марив ще школярем, – не тільки професія. Перш за все – то спосіб життя. Як молоду людину без уродженого слуху не можна вивчити “на музиканта”, так і дипломований журналіст без успадкованого від батька-матері хисту в кращому випадку буде добросовісним писарем. Відтоді, як випускник географічного факультету Леонард Ніколаєнко приїхав учителювати у Ковалівку Полтавського району, минуло 55 років. Тоді його призначили класним керівником 8-Б класу. Чим, запитаєте, відрізнялися класи “А” від “Б”? А тим, що в першому навчалися діти з тутешнього села. Їх добре знали вчителі. А до класу “Б” зарахували учнів із довколишніх сіл і хуторів.
Якось у приватній розмові випало запитати Леонарда Гнатовича: “Що з педагогічного досвіду найбільше запам’яталося?” Він відразу відповів: “Печена картопля…”
“Отакої! – подумалося. – Досі у методичній літературі про картоплю читати не доводилося”.
Втім, недаремно кажуть, що наука без практики – мертва.
Того року в Ковалівському колгоспі “Культура” (згодом його назвали імені Булганіна) добре вродила картопля. На збирання бульб залучили й школярів. Робочий день починався з того, що на шкільному подвір’ї шикувалися учні. Директорка школи інформувала про зроблене за попередній день та нові завдання. Називалися класи, у яких явка учнів на роботу була найвищою і, відповідно, найгіршою. Класний керівник 8-Б дисциплінованістю своїх вихованців похвалитися не міг. Від безпорадності почувався ніяково. Це й помітили учні.
Коли інші класи впоралися із підбиранням бульб на своїх, підораних плугом, рядках і збиралися йти з поля, учні 8-Б з власної ініціативи затрималися. Щоб впорати те, що мали зробити ті, хто залишився вдома.
– Нумо, шановні! – звернувся класний керівник до вихованців. – Несіть сюди сухе бадилля…
За якусь мить палахкотіло багаття. Поки меткі хлопці та дівчата дозбирували бульби, у попелі з жаром пеклася картопля. Вона видалася розсипчастою і дуже смачною… Говорили про різне. Найбільше учнів зацікавила розповідь учителя про долі колишніх колоністів, персонажів “Педагогічної поеми” Антона Семеновича Макаренка. Засновник колонії, визнаний в усьому світі педагог, у свій час писав: “… ми містимося за 10 верст від Полтави в маєтку колишніх поміщиків Трепке… Колонія стоїть на річці Коломак…” У вцілілих приміщеннях тієї легендарної колонії для неповнолітніх правопорушників і розмістився Ковалівський дитячий будинок. Через кілька десятиліть по тому тут навчалися учні 8-Б класу…
Відтоді у житті сталося багато змін. Але залишених Великою Вітчизняною війною проблем сиріт та знедолених дітей від того не поменшало. Леонард Гнатович поіменно називає своїх вихованців. Його непокоїть той сумний факт, що сьогодні кинутих напризволяще батьками та владою бездомних дітей більше, ніж будь-коли раніше. А тоді з поля учитель і учні йшли гомінкою дружною ватагою. Діти жартували, про щось перешіптувались. Про що? Класний керівник про те здогадався ранком наступного дня. На роботу прибули всі учні “неорганізованого” 8-Б. Так було і в наступні дні, поки ходили на сільгоспроботи. Про банальну печену картоплю давно забули, а взаємна повага учителя і учнів збереглася.
Згодом Леонард Гнатович працював у Великосорочинській школі-інтернаті, Миргородському райкомі та Полтавському обкомі КПУ. Його цінували за вміння знаходити спільну мову з людьми. Та які б посади не обіймав наш ювіляр, у душі він залишався журналістом. Член Національної спілки журналістів України з 1966 року, він ніколи не поривав зв’язків із редакціями газет. Нагороджений орденом “Знак Пошани”, удостоєний почесного звання “Заслужений журналіст України”, Леонард Ніколаєнко майже 20 років, працюючи власним кореспондентом “Зорі Полтавщини”, пліч-о-пліч крокував із гартованими Великою Вітчизняною війною майстрами журналістики Іваном Маценком, Опанасом Коваленком, Степаном Михайленком, Дмитром Броваром, талановитими продовжувачами їхньої справи на власкорівській ниві Анатолієм Щербаком, Іваном Довгалем, Миколою Потькалом, Олександром Палантом…
На його рахунку – більше тисячі гостросюжетних публікацій. Публіцистичні нариси про Героя Соціалістичної Праці ланкову Аду Юрченко з Оржицького району, голову колгоспу, заслуженого працівника сільського господарства України Миколу Дем’яненка з Миргородського району були надруковані у Києві окремими виданнями. Читачі “Зорі Полтавщини” пам’ятають цікаві публікації власкора газети Леонарда Ніколаєнка про його зустрічі з Героями Соціалістичної Праці Олександром Гіталовим на Кіровоградщині, Володимиром Плютинським у Рівненській області, славними полтавцями Павлом Іваненком та Андрієм Фисуном. Героями нарисів журналіста були заслужений будівельник України, Миргородський міський голова Олександр Паутов, заслужений лікар України, генеральний директор СКК “Миргородкурорт” Олександр Гавловський, заслужений працівник сільського господарства України Катерина Цибенко та її син, кандидат сільськогосподарських наук Володимир Цибенко, керівники сільгосппідприємств Михайло Донченко, Володимир Таран, Іван Безлунний, Василь Ємець, Іван Шпирна, Микола Матвієнко, Всеволод Двуглов, Галина Мокрицька, Михайло Харченко, Олександр Троцько, сільські механізатори і тваринники… Він і нині цікаво пише про ветеранів війни і праці, наших сучасників.
Попри безкінечні перебудови та реорганізації, у громадсько-політичному житті журналіст Леонард Ніколаєнко дорожить професійною гідністю.
З певністю можна сказати, що й свій 80-річний ювілей він зустріне новими публікаціями. Так тримати, колего!
Від редакції. Зоряни щиро вітають заслуженого журналіста України, колишнього власного кореспондента газети Леонарда Гнатовича Ніколаєнка зі славним 80-річчям. Зичимо йому міцного здоров’я, щастя, наснаги і многії-многії літа!
“Зоря Полтавщини”, 5 стор, 2_12_09
Слово по слову, та й розговорилися. Він і “просвітив”, що журналістика, якою той марив ще школярем, – не тільки професія. Перш за все – то спосіб життя. Як молоду людину без уродженого слуху не можна вивчити “на музиканта”, так і дипломований журналіст без успадкованого від батька-матері хисту в кращому випадку буде добросовісним писарем. Відтоді, як випускник географічного факультету Леонард Ніколаєнко приїхав учителювати у Ковалівку Полтавського району, минуло 55 років. Тоді його призначили класним керівником 8-Б класу. Чим, запитаєте, відрізнялися класи “А” від “Б”? А тим, що в першому навчалися діти з тутешнього села. Їх добре знали вчителі. А до класу “Б” зарахували учнів із довколишніх сіл і хуторів.
Якось у приватній розмові випало запитати Леонарда Гнатовича: “Що з педагогічного досвіду найбільше запам’яталося?” Він відразу відповів: “Печена картопля…”
“Отакої! – подумалося. – Досі у методичній літературі про картоплю читати не доводилося”.
Втім, недаремно кажуть, що наука без практики – мертва.
Того року в Ковалівському колгоспі “Культура” (згодом його назвали імені Булганіна) добре вродила картопля. На збирання бульб залучили й школярів. Робочий день починався з того, що на шкільному подвір’ї шикувалися учні. Директорка школи інформувала про зроблене за попередній день та нові завдання. Називалися класи, у яких явка учнів на роботу була найвищою і, відповідно, найгіршою. Класний керівник 8-Б дисциплінованістю своїх вихованців похвалитися не міг. Від безпорадності почувався ніяково. Це й помітили учні.
Коли інші класи впоралися із підбиранням бульб на своїх, підораних плугом, рядках і збиралися йти з поля, учні 8-Б з власної ініціативи затрималися. Щоб впорати те, що мали зробити ті, хто залишився вдома.
– Нумо, шановні! – звернувся класний керівник до вихованців. – Несіть сюди сухе бадилля…
За якусь мить палахкотіло багаття. Поки меткі хлопці та дівчата дозбирували бульби, у попелі з жаром пеклася картопля. Вона видалася розсипчастою і дуже смачною… Говорили про різне. Найбільше учнів зацікавила розповідь учителя про долі колишніх колоністів, персонажів “Педагогічної поеми” Антона Семеновича Макаренка. Засновник колонії, визнаний в усьому світі педагог, у свій час писав: “… ми містимося за 10 верст від Полтави в маєтку колишніх поміщиків Трепке… Колонія стоїть на річці Коломак…” У вцілілих приміщеннях тієї легендарної колонії для неповнолітніх правопорушників і розмістився Ковалівський дитячий будинок. Через кілька десятиліть по тому тут навчалися учні 8-Б класу…
Відтоді у житті сталося багато змін. Але залишених Великою Вітчизняною війною проблем сиріт та знедолених дітей від того не поменшало. Леонард Гнатович поіменно називає своїх вихованців. Його непокоїть той сумний факт, що сьогодні кинутих напризволяще батьками та владою бездомних дітей більше, ніж будь-коли раніше. А тоді з поля учитель і учні йшли гомінкою дружною ватагою. Діти жартували, про щось перешіптувались. Про що? Класний керівник про те здогадався ранком наступного дня. На роботу прибули всі учні “неорганізованого” 8-Б. Так було і в наступні дні, поки ходили на сільгоспроботи. Про банальну печену картоплю давно забули, а взаємна повага учителя і учнів збереглася.
Згодом Леонард Гнатович працював у Великосорочинській школі-інтернаті, Миргородському райкомі та Полтавському обкомі КПУ. Його цінували за вміння знаходити спільну мову з людьми. Та які б посади не обіймав наш ювіляр, у душі він залишався журналістом. Член Національної спілки журналістів України з 1966 року, він ніколи не поривав зв’язків із редакціями газет. Нагороджений орденом “Знак Пошани”, удостоєний почесного звання “Заслужений журналіст України”, Леонард Ніколаєнко майже 20 років, працюючи власним кореспондентом “Зорі Полтавщини”, пліч-о-пліч крокував із гартованими Великою Вітчизняною війною майстрами журналістики Іваном Маценком, Опанасом Коваленком, Степаном Михайленком, Дмитром Броваром, талановитими продовжувачами їхньої справи на власкорівській ниві Анатолієм Щербаком, Іваном Довгалем, Миколою Потькалом, Олександром Палантом…
На його рахунку – більше тисячі гостросюжетних публікацій. Публіцистичні нариси про Героя Соціалістичної Праці ланкову Аду Юрченко з Оржицького району, голову колгоспу, заслуженого працівника сільського господарства України Миколу Дем’яненка з Миргородського району були надруковані у Києві окремими виданнями. Читачі “Зорі Полтавщини” пам’ятають цікаві публікації власкора газети Леонарда Ніколаєнка про його зустрічі з Героями Соціалістичної Праці Олександром Гіталовим на Кіровоградщині, Володимиром Плютинським у Рівненській області, славними полтавцями Павлом Іваненком та Андрієм Фисуном. Героями нарисів журналіста були заслужений будівельник України, Миргородський міський голова Олександр Паутов, заслужений лікар України, генеральний директор СКК “Миргородкурорт” Олександр Гавловський, заслужений працівник сільського господарства України Катерина Цибенко та її син, кандидат сільськогосподарських наук Володимир Цибенко, керівники сільгосппідприємств Михайло Донченко, Володимир Таран, Іван Безлунний, Василь Ємець, Іван Шпирна, Микола Матвієнко, Всеволод Двуглов, Галина Мокрицька, Михайло Харченко, Олександр Троцько, сільські механізатори і тваринники… Він і нині цікаво пише про ветеранів війни і праці, наших сучасників.
Попри безкінечні перебудови та реорганізації, у громадсько-політичному житті журналіст Леонард Ніколаєнко дорожить професійною гідністю.
З певністю можна сказати, що й свій 80-річний ювілей він зустріне новими публікаціями. Так тримати, колего!
Від редакції. Зоряни щиро вітають заслуженого журналіста України, колишнього власного кореспондента газети Леонарда Гнатовича Ніколаєнка зі славним 80-річчям. Зичимо йому міцного здоров’я, щастя, наснаги і многії-многії літа!
“Зоря Полтавщини”, 5 стор, 2_12_09
Рубрика: 
