Коли я попросила в педіатра довідку про хворобу доньки, щоб стати на пільгову житлову чергу, лікар сказала, що такої довідки не дасть, бо вона не винна, що я народила хвору дитину. І взагалі, як це я можу стати на чергу, а дитина через рік почне ходити. Я кажу: якби вона тільки почала ходити, то мені й квартира не потрібна, у старій проживемо… Ми мешкали у малосімейці, 11 квадратних метрів. Там ніде було поставити візок. І донька до підліткового віку просиділа на дивані, на одному місці. Завдяки виступу "Зорі Полтавщини", публікація називалася "Могли б зробити і виняток" (написала про нас моя землячка, журналістка Тетяна Дениско), профспілковий комітет заводу "Електромотор" посприяв нам у виділенні квартири. І коли донька, вперше сівши в коляску, зуміла самостійно дістатися до ванної умитися, до телевізора – перемкнути канали, взагалі змогла хоч якось сама пересуватися, це було для мене таким щастям!..
Опанувавши себе, жінка пішла працювати в дитячий садочок № 86 заводу "Електромотор". Марина була з мамою, сиділа цілими днями в спеціальному стільчику. Пізніше до неї приходили вчителі з 19-ї школи. Влітку мама з хворою донькою їздили в Євпаторію у санаторій.
Раніше всі сім'ї з інвалідами в Полтаві були розрізнені, кожний жив як умів. Згодом почали створюватись громадські інвалідські організації. Вже 16 років існує Полтавська міська Асоціація дітей-інвалідів та інвалідів з дитинства, очолювати яку батьки довірили Ользі Григорук.
– Переставши працювати в дитсадку, маю час для громадської роботи, – каже вона. – Життя у мене нелегке, я й сама дуже хворіла, стала інвалідом, маю 2-гу групу. Живу зараз із дочкою, з молодшим сином, якому 20 років, і з 90-річним батьком, теж неходячим інвалідом. Але стараюся бути оптимістом. У нас в Асоціації нині – понад 210 родин, і щодня приходять нові батьки. Діти є різні – із затримкою розвитку, вадами зору, опорно-рухового апарату, з ДЦП, глухі… Якщо вдається комусь допомогти – мені стає легше, бо цим живу. Справ у нас багато – організовуємо свята, виставки робіт наших дітей, гуманітарну допомогу тощо. Здорові люди не уявляють, як важливо для дитини, яка весь час проводить у чотирьох стінах, вперше розповісти в колективі віршик, взяти участь у грі, показати загалу свій малюнок… Ми дуже вдячні всім, хто нам допомагає. Хочу подякувати підприємцям-добродійникам, котрі влаштовують для наших дітей свята з частуванням. Вдячна начальнику головного управління охорони здоров'я облдержадміністрації Віктору Лисаку, який завжди запросить до себе, вислухає і вирішить питання. А проблеми у нас різні – починаючи від того, що з дітей-інвалідів брали гроші за всі аналізи, й закінчуючи путівками на оздоровлення.
Був час, коли ми чули від чиновників і таке: ваші діти все одно не одужають, навіщо, мовляв, їх лікувати… Я казала: ну давайте взагалі тоді відмовимось від цієї галузі медицини. А колись на День міста хотіли вивезти наших дітей на колясках колоною на вулицю, щоб привернути увагу до проблем. Нас відмовили так зробити, поясню-
ючи тим, що для хворих дітей це – стрес, не дай Бог, погано комусь стане. А насправді просто боялися шокувати городян таким видовищем, визнати, що у нас стільки скалічених дітей і молодих людей… Тоді скликали збори батьків із представниками всіх служб, які стикаються із проблемами інвалідів, і після того нас нарешті почули… А в СРСР дітей-інвалідів не було, росли собі калічками, ніхто про них не згадував.
Тепер все змінилося. Стало більше інформації, контактів, ми згуртовані, можемо разом захищати свої інтереси. Маємо тісні стосунки з усіма державними органами, громадськими організаціями, які займаються соціальним захистом. Проводяться у нас цікаві конкурси для дівчат "Чарівна зірка", нещодавно вперше відбувся конкурс "Містер і міс на візку". Ми показали, що ми є, що ми такі ж, як і всі! Вперше у цьому році побували на Сорочинському ярмарку, міська влада виділила нам автобус. А на святі, яким закінчувалося відзначення Дня міста, ми сиділи на стадіоні на хороших місцях. Дуже дякуємо всім, хто нас підтримує.
– Нам би дуже хотілося, – додає Ольга Григорук, – щоб у нашому місті були достойні реабілітаційні центри, такі, як в інших містах України – Львові, Миколаєві, Донецьку, Сумах. Наші діти їздять туди, чому б і нам не створити такі ж у себе, щоб були справді центрами, відповідали своєму призначенню? У нашому місті теж відкрито два таких заклади, але очікуємо від них більшого. Приміром, щоб у центрі соціальної реабілітації, що на Алмазному, могло лікуватися ширше коло пацієнтів із різними захворюваннями. З'явилися й мікроавтобуси "Газелі" з низькою сходинкою для інвалідних візків при управліннях соціального захисту населення трьох районів Полтави, але цього не вистачає, особливо в дні, коли проводяться масові заходи для людей цієї категорії. Проблема безбар’єрності ще не вирішена, не скрізь є пандуси, дуже складно інваліду на візку потрапити в громадський транспорт. Ми хотіли б, аби хоча б одна зі шкіл була пристосована для пересування дітей із захворюваннями опорно-рухового апарату. Адже, навчаючись увесь час удома, такі діти майже не спілкуються з однолітками.
"Дітей-інвалідів, на жаль, не народжується менше", – підсумовує співрозмовниця. Тепер вона вже знає, як підтримати мам, діткам яких ставлять такий же діагноз, який сама колись почула. І хоча повністю вилікувати дітей з інвалідністю майже неможливо, підтримати і дати шанс чогось навчитися, відбутися, просто необхідно.