* * *
Два роки не бачив Іван Рек своєї Полтавщини, нічого не чув про рідних, які залишилися у Свиридівці. Під час боїв брав до рук гвинтівку, а в нетривалі затишшя – скрипку (солдатський трофей). І линули зі струн веселі й тужливі мелодії.
Визволяючи від загарбників нашу землю, проходив солдат Іван Рек поряд із рідною домівкою. Його 237-а стрілецька дивізія визволяла Пирятин. Звідти шлях дивізії проліг до Дніпра.
Невеликим був Букринський плацдарм, та фашисти вперто не хотіли його віддавати, намагаючись скинути наші підрозділи в ріку. Однак радянські воїни не тільки відбили натиск ворога, а й пішли в наступ. У числі перших переправлялася через Дніпро й мінометна батарея, у якій служив сержант Рек. А 6 листопада 1943 року над Києвом замайорів червоний прапор визволення.
 – Київ лишився праворуч, – згадує ветеран, – а наша дивізія йшла на Житомир. Бої були важкими, ворог прагнув знову зайняти позиції по берегах Дніпра, рвався до Києва, але не пройшов.
Ніколи не зітруться в пам’яті ветерана бої за перевал у Карпатах, форсування Тиси. За безстрашність і героїзм, проявлені в боях, Івана Потаповича було представлено до ордена Слави ІІІ ступеня. Бойовий розрахунок, де був навідником сержант Рек, у зустрічному бою зумів першим під вогнем ворога встановити міномет і відкрити вогонь по фашистах. Це й вирішило результат бою.
За форсування Одера Івана Река було представлено до ордена Слави ІІ ступеня, але під час війни тих нагород він так і не отримав: десь загубилися вони на фронтових дорогах…
* * *
З червня 1941-го і майже до кінця війни ні куля, ні осколок не зачепили бійця. Лише у травні 1945-го недалеко від Морави Остравської сержанта Івана Река було тяжко поранено, тож день Перемоги він зустрів у госпіталі.
Наприкінці 1945-го повернувся Іван Рек до рідної хати. Потроху почали гоїтися рани, Іван Потапович пішов працювати лісником. А невдовзі його викликали до військкомату, де вручили два ордени Слави й медаль “За Перемогу над фашистською Німеччиною”. Налагодилося й особисте життя: зустрів свою долю – карооку красуню Олександру, в парі з якою виростили й дали путівку в життя двом синам-соколам.
* * *
Важкою була юність й Олександри Іванівни. Щойно вона вступила на навчання до Лохвицького медучилища, як почалася Велика Вітчизняна війна. Під час окупації Олександру, разом із тисячами таких же, як і вона, молодих українок, вивезли до Німеччини. Там в холодну пору року Олександра працювала на підприємстві з переробки картоплі, а влітку – доїла корів у бауера Віллі Штраубе в містечку Кенер. Жінка розповідає, чому так детально запам’ятала ім’я хазяїна:
– Того дня мені виповнювалося 20 років. А яке там свято в неволі? А тут ще зненацька бауер мене викликав. Дівчата перелякалися. Хто знає, чи доведеться ще побачитися, тож і вирішили йти разом зі мною. І яким же було наше здивування, коли ми побачили святково зодягнену сім’ю німця, та ще й із квітами в руках! Віллі Штраубе привітав мене з днем народження, подарував банку повидла й хлібину, а його донька вручила яскравий букет. Той день народження запам’ятався на все життя. А ще – те, що добрі люди є всюди і за всіх часів.
* * *
У любові, радості й турботі одне про одного 62 роки живуть у парі Іван Потапович та Олександра Іванівна Реки, а їхні почуття й до цього часу залишаються такими ж ніжними й зворушливими, як у молодості. “Моя перепілочко” – так називає свою кохану дружину
90-річний Іван Потапович. Ну в якої жінки не тьохне серце, почувши такі слова?