Саме так сталося при уважному вчитуванні у перебіги настрою карлівчанина Володимира Слєпцова у його новій книзі поезій “Корені роду”, щойно виданій “Полтавським літератором”. Кожен рядок цієї книжки виказує людину з нескаламученою душею, непохитну в любові до обжитих прикмет ріднокраю, вірну батьківським заповітам і своєму слову, даному колись землякам-карлівчанам: за будь-яких житейських обставин берегти хліборобську честь і селянську совісливість, віддати землі й родові борги за науку множити добро у благословенному полтавському краї. Хоча при цьому в нього вирвалося аж надто переболене,  бо затисло життя, здається, до судомного крику:
Україно, невже ти проклята?
Рідна нене, отямся на мить:
Демократ із замашками ката
Просторікує, як тобі жить.
І це при тому, завважує автор, що “Все кричать: “Катастрофа!
/ Ми спалили мости!” / Та ніхто на Голгофу / Не збирається йти…” Небагато у нього ось таких гіркот у слові, але ж і життя нині – наче цвяхи в голови забиває. Куди вільніше поетові дихається на степовому роздоллі, бо саме там підстерігає його найточніше слово:
Коли у сумнівах блукаю
Чи заметіль бушує зла,
Тоді я подумки вертаю
До отчих коренів – села.
Село пожурить і розрадить,
У нього вічний мирний плин.
Воно врятує і не зрадить,
Якщо ти справді – селянин.
 Ось ще одна ознака часу: поети все частіше звертаються до спогаду про пращурів, прадідів, від
яких виснувалися звичаєво-родові пов'язі. Спресовано-заглиблене спадщанське коріння нині править за моральний імператив, сотаючи біль із старих народних ран і наповнюючи нові покоління неабиякою відвагою не віддавати своє на поталу загребущим рукам і кам'яним серцям. У цьому сенсі навіть символ степової баби поетові слугує засторогою, бо “…на дорогах вічного пізнання / Без неї, знаю, вже не обійтись”. Чи ось така сентенція, породжена суворою дійсністю:
Захисти нас, священна Покрово,
Дай здолати лиху круговерть.
Що ошкірились так, людолови, –
Ви свою, мабуть, чуєте смерть?
Володимир Слєпцов пише продумано просто, без складних метафор і порівнянь, але від того рядок не стає менш поетичним. Ба, більше: помічаю, що чим ніби простіша думка, тим яскравіший вираз, дохідливіша глибина сказаного. Місцями строфи нагадують молитву, лаконічність якої змушує міцно замислюватися:
Хоч незалежність наша – лиш пролог
І ворога не пустимо до хати,
Та відведи Господь, не дай нам Бог
Десь по чужих країнах воювати!
Внук фронтовика і сам батько, автор твердо стоїть на своєму: “Я – спадкоємець Перемоги!” І мені, “дитині війни”, дуже до вподоби ця думка, бо “Далека і забута та війна / Й сьогодні ще нагадує про себе”. Втім, “забута” – це для кого як, хоча автор і не уточнює. Тож у сусідніх рядках однозначне: “Козацька кров тече у наших жилах./ Захистимо Вкраїну ми від бід”. Громадянські мотиви плавно переходять у ліричні, далі перелаштовуються на пісенний лад – і так у всіх трьох розділах книги “Корені роду”.
Ні в тому, ні в іншому випадку поет не випинає груди, він твердий і послідовний щодо сказаного у поетичному слові й зробленого в peaльному житті – це відчувається в тональності строф. І хіба то тільки його провина, що трапляються прикрі особисті невдачі? Твердість характеру обумовила й стриманість почуттів.
Та, мабуть, про поета Володимира Слєпцова ми доладно й не знали б, якби він не виливав свою душу в пісенних рядках – досить рясних в його творчості. Про що ж співає його душа? А про те, від чого може боліти селянському синові: й пустіюча батьківська хата; і рідне, тепер занедбане, поле; і наспівки синові про Україну, яка у нього найкраща; і мотиви дружби, трудової честі; й сповідальні ноти перед Карлівським краєм і ще далі – перед Полтавщиною й усією Батьківщиною. Тут і присвяти, й гімни, і молодечі спогадання, а ще – зізнання дружині, коханим очам…
Не вчора почав він творити власну поетичну ойкумену – вже є автором понад десятка книжок і для дорослих, і для дітей. Симоненківський лауреат, переможець різних конкурсів. Вчений агроном, до душі якого співають і рослина, і слово. Управлінець із державницьким мисленням, для якого вчення Сковороди про “зріднену працю” є покликанням усього життя. Вартовий наших славних чорноземів. Це ж і від них, від їх сонячного наповнення в серце поета переливається найсокровенніше…
Тож на мить повертаюся до перших, по суті в чомусь особисто програмних для автора сторінок, де звучить висока патріотична нота, вишумовує стриманий гнів, не влягається хвиля святого синівського невдоволення, – і не можу позбутися тієї ж, що й на самому початку рецензії, думки: а таки переживемо часи непевні, розруху й розгубленість, таки здолаємо самі в собі тимчасову здачу позицій багатоликому нищителеві засад українського життя, випручаємося зі слизьких обіймів нещирих друзів і непоступливих недругів, із лещат руїни, кризи – і будемо на своїй землі людьми, до яких прислухатиметься світ. Твердіше постанемо в ділі й у слові, бо не може ж бути такого, щоб не збулося оте сокровенне, що вихопилося із найглибших покладів поетового сумління:
Лечу вперед на вічності крилі
І небеса душею обіймаю,
Але шукаю щастя – на землі,
Бо тут живу, радію і кохаю…