Подібна ситуація, коли замість збереження довкілля ми його планомірно знищуємо, я б сказав жорсткіше – запаскуджуємо з усіх сил свій життєвий простір, – проблема не тільки одного окремого міста. Це взагалі стало нормою нашого життя і, що найстрашніше, давно нікого не дивує.
Я не беру на себе відповідальність назвати всі першопричини цієї проблеми, але думаю, що одна з них – та, що питання екології у роботі влади будь-якого рівня віднесені до числа другорядних. Міркуйте самі: якщо вирішення екологічних питань не входить до критеріїв оцінки діяльності посадовців ні виконавчої, ні представницької, ні судової гілок влади, не викликає хвилі протесту населення на адресу влади місцевої, то навіщо цим перейматися?
Скажу, що такий підхід, як мінімум, є свідченням низького загального рівня культури посадових осіб. Та, по суті, проблема ще глибша: нерідко люди, наділені владою, самі порушують екологічні норми. До послуг таких “любителів природи” швидкі катери, “круті” автомобілі, сучасна зброя і… вседозволеність, дарована, як індульгенція, займаною посадою та фінансовими можливостями. Це ж не новина, що тугий гаманець чи посада дають захист і в питаннях, значно кримінальніших за екологічні порушення.
І вже зовсім окремий пласт проблем – порушення екологічних норм виробництвом. Зрештою, хіба є принципова відмінність між тими, хто викидає недопалок на тротуар, пакет побутових відходів на берег річки, і тими, хто забруднює довкілля тоннами відходів виробництва? Як на мене, різниці між ними немає. Рівень громадянської свідомості і в тих, і в інших однаковий – близький до “нуля”. Щоправда, у них різні стартові можливості завдавати шкоду природі й уникнути за це відповідальності. За недопалок, кинутий у неналежному місці, легше покарати… Можливості впливу на “серйозних” порушників екологічних норм нині мінімальні.
Лише короткий перелік найбільших екологічних загроз у регіоні: скид у річки неочищених стоків виробництва в Пирятині, побутових – у Карлівці, сміттєзвалища в Чорнухах і в Макухівці, а ще – засмічені лісосмуги й спалена стерня на тисячах гектарів чорнозему… Це все уже ставить під сумнів екологічне благополуччя Полтавщини.
Або візьмемо таку величезну екологічну біду нашого регіону, як Кременчуцький ставок-випарник, споруджений нафтопереробним заводом. Внаслідок його існування понад десяток сіл залишилися без питної води. Що в результаті? Тисячі скарг місцевих жителів, сотні перевірок, десятки засідань екологічних комісій різних рівнів, численні звернення до прокуратури… А фахівці-екологи розводять руками: проблема з розряду економічних. От і маємо яскравий приклад домінування економіки над екологією.
Ніхто з наділених владою осіб не хоче визнати, що коли завод скорочує життя частині регіону Полтавщини, то економічні інтереси групки власників апріорі не можуть бути вище інтересів здоров’я людей. Будь-яке виробництво в першу чергу повинно узгоджуватися з проблемами безпеки довкілля. Що головніше для суспільства: сьогоднішній прибуток мільярдера чи здоров’я людей на десятки років?
Виходить, питання риторичне. Є чимало випадків, коли керівники підприємств отримують медалі за випущену продукцію, їх уславлюють і ставлять за приклад, а про те, яку шкоду довкіллю приносять відходи виробництва тих же підприємств, ніхто й не згадує!
Шкідливе промислове виробництво, спорудження об’єктів поблизу водойм, нагромадження небезпечних та непридатних до використання отрутохімікатів, непрацюючі очисні споруди, неочищені каналізаційні стоки, які зливають у річки, інші неподобства, що призвели до екологічного неблагополуччя тієї чи іншої території, – це відчутні наслідки “цивілізації”.
Іде широкомасштабна руйнація природи. Ми не думаємо про самозбереження, про своє здоров’я, про майбутнє наших дітей. Ми живемо одним днем.
Взагалі багато дослідників вважають, що саме виникнення і заселення людиною Землі – це одна з найбільших екологічних катастроф. У результаті життєдіяльності людини на нашій планеті глобальна екологічна криза зайшла вже так далеко, що катастрофічні наслідки її практично невідворотні. Мова може йти уже тільки про їх пом’якшення. Досягти цього можна лише за наявності “критичної маси” високоосвічених людей, які добре розуміють суть проблеми і здатні вплинути на суспільну думку.
Однак практика показує, що більша частина людей ніяк не хоче усвідомити, що людству загрожує екологічна катастрофа. Сподіваються, що якось воно владнається, забуваючи, що стан природного середовища і здоров’я, життя людини – поняття взаємопов’язані.
Чи можна змінити ситуацію? Звичайно. Найперше – жорсткими адміністративними методами. Я не вірю, що можна змусити людей оберігати природу лише агітацією. Так, потрібно виховувати усвідомлене ставлення до екологічної культури. Але ще більше необхідно, щоб для поведінки людини в природі завжди була пересторога – відчутне і невідворотне покарання за порушення екологічного законодавства. Покарання, яке буде обов’язково застосоване в повній мірі, незалежно від займаної посади, фінансових можливостей порушника і, звісно, співрозмірне величині нанесеної екологічної шкоди.
І все ж, попри невтішні реалії, я сподіваюся, що нове покоління – наші діти й онуки, а ще краще – нова когорта управлінців на всіх щаблях влади, будуть звертати на проблеми екології значно більше уваги.
Полтавщина – своєрідний Клондайк природних ресурсів. Якби таке багатство ми уміли берегти, раціонально використовувати, то, безумовно, природа стовідсотково віддячувала б нам: прибутки від туризму, екологічного землеробства наповнювали б бюджети різних рівнів значно краще, ніж ті кошти, що отримуємо від шкідливого виробництва, а здоров’я жителів області було б міцнішим.
Інстинкт самозбереження повинен підштовхнути людей до охорони навколишнього середовища, реальної турботи про довкілля. Мільйонери та мільярдери вже давно живуть за кордоном на екологічно чистих територіях, а нам потрібно думати про наших дітей і онуків, бо ми ніколи не поїдемо в далекі краї. І наша земля – для нас і наших діток. Це єдине багатство, яке ми всі без винятку залишаємо нащадкам.