– Віталію Володимировичу, назва книги звучить так світло, що спершу здається: вона розповідає про досвід, здобутки, про видатних педагогів України. Але хтось із учителів назвав її навіть "книгою скарг і пропозицій". Тож ідеться, в першу чергу, про проблеми національної освіти та шляхи їх розв'язання?
– Ну, навряд чи це книга скарг і пропозицій, але певною мірою можна й так сказати. Це – аналіз актуальних проблем і начерки їх вирішення, подані у двох варіантах. Перший розроблено академічним співтовариством – на базі Академії педагогічних наук України (координатор – академік Володимир Луговий), це дуже потужна робота. Другий варіант підготували практики, лідери освіти України з різних регіонів (координатор – Віктор Громовий). Серед розробників цього варіанту є й полтавці – проректор нашого інституту, віднедавна доктор філософських наук Сергій Клепко і педагог Таміла Гладка.
– Наскільки різні ці варіанти і що в них спільного?
– Я переконаний, що не повинно бути двох варіантів "Білої книги…", має з'явитися консенсусний її варіант. Бо це – основа для вироблення державної політики у сфері національної освіти, підгрунтя для трансформації проблем і пропозицій педагогів-практиків та академічного співтовариства у законодавчі акти, у реальні зміни національної освіти. Це непросто, бо в проекті – два методологічно різних підходи до розв'язання проблем. Варіанти різні, але в них багато й спільного. Академічний проект більш класичний у структуруванні проблем та системи освіти. Учительський відображає ті ж проблеми, але подає їх за векторами, він вибудований на західний манер. Наприклад: "Від погляду на дошкільну освіту як неперспективну – до визнання цінності та неповторності дошкільного віку". "Біла книга…" практиків емоційніша, метафоричніша. Обидва проекти об'єднують бачення і самих проблем, і шляхів їх вирішення. Якщо говорити про необхідність підвищення соціального статусу вчителя, то автори обох варіантів книги єдині в тому, що суспільна роль, місія вчителя і його соціальний статус не співпадають у нинішньому суспільстві. Бо представники цієї професії достойно не винагороджуються, і це треба чесно визнавати. Заробітна плата за своєю природою повинна давати змогу людині відновити свої сили, нормально харчуватися, одягатися, мати житло, відпочивати, подорожувати, купувати книги, відвідувати виставки, театри, творчі вечори. Чи забезпечує ці можливості заробітна плата вчителя? Звичайно, ні. Стаття 57 "Закону про освіту", яка прирівнює зарплату вчителя до середньої зарплати у промисловості, по-перше, не виконується, а по-друге, це, я вважаю, неправильний підхід. При всій нашій повазі до промислового робітника не можна прирівняти його роботу до діяльності вчителя. У робітника – механічна, фізична робота, її алгоритм відпрацьований роками, десятиріччями. У вчителя щодня – постійна творчість, вирішування нових, часто несподіваних, проблем, розв'язання емоційних ситуацій, бо це дуже складна система: "людина – людина" і, більше того, "вчитель – учень".
Обидва варіанти "Білої книги…" одностайні в аналізі цих проблем і майже одностайні у запевненні, що потрібна серйозна державна політика, спрямована на піднесення соціального статусу вчителя. А я особисто переконаний у тому, що потрібна державна програма підвищення соціального статусу вчителя. У травні група освітян Полтавщини побувала в Голландії, де ми спілкувалися з колегами. Там, у благополучній країні Старої Європи, нещодавно розроблена і прийнята державна програма підвищення суспільного статусу вчителя. Там визнали, що певні прорахунки в державній політиці знизили цей статус, що спричинило відтік молодих талановитих людей із освітянської галузі. Я переконаний, що у нас повинні бути такі і державна, і обласна програми. Віктор Громовий сказав: "Свинством є переконання можновладців, що вчительська праця не варта гідної оплати". І хай у цих словах є певний епатаж, але влада мусить ставитися поважно до вчителя. Бо якщо влада так не ставиться, то чого тоді чекати у ставленні до вчителя батьків, сусідів, громадськості, а відтак – і учнів? Матеріальне забезпечення дуже важливе, але не менш важливі й визнання, добре слово, повага. Ця проблема не нова, вона має місце не лише у нашому суспільстві, але мені хочеться ще раз її артикулювати, щоб не складалося враження: якщо про неї не говорять, то її й не існує.
– Автори "Білої книги…" наголошують, що нам потрібна нова система освіти. Що мається на увазі в першу чергу?
– Йдеться не про зміну самої системи освіти, акцентуються напрямки, в яких мають відбуватися зміни, – у проекті вчителів-практиків навіть чітко виписано, від чого і куди рухатися. Знову ж приклад: "Від розтягнутої на дванадцять років початкової школи І – ІІІ ступенів – до окремих шкіл: початкової, основної, старшої". "Від вмираючих сільських шкіл – до динамічних шкільних округів у сільській місцевості". Звичайно, це передбачає серйозні зміни. Зокрема, тема сільських шкіл дуже важлива. Суспільство змінюється, і адміністративно-територіальна реформа колись-таки відбудеться, бо це – вимога часу. Нещодавно я був у Хорольському районі. Там є школа, де всього дев'ять учнів і дванадцять педагогічних працівників. Громада не дає згоди на її закриття, хоч на утримання приміщення, на зарплату вчителям ідуть великі кошти. А неподалік, у сусідньому селі, є повноцінна школа, куди дітей можна підвозити, де вони навчатимуться у кращих умовах. Державна програма "Шкільний автобус" якраз і має за мету забезпечити рівний доступ до якісної освіти сільським учням.
 – Віталію Володимировичу, складається враження, що досі серед педагогів не існує спільної думки щодо дванадцятибальної системи оцінювання знань та впровадження зовнішнього незалежного тестування. Що Ви скажете про ці нововведення?
– Я ставлюся позитивно до обох. Система оцінювання не є такою вже принциповою – важливі якісне навчання і якісне виховання. А зовнішнє незалежне оцінювання підтримую як механізм забезпечення вільного і рівного доступу до якісної вищої освіти та його прозорості. Хоч тут існують певні виклики для самої системи навчання, яке не повинне перетворитися на своєрідне репетиторство та підготовку до тестування із певних предметів. Бо вивчати треба і географію, і хімію, які рідше використовуються в тестуванні. Школа повинна давати комплексні знання, і сам зміст навчання має змінюватися. Так би мовити, потрібно навчати не математиці, а – математикою, не мові, а – мовою. Завдання школи – підготувати дитину до життя в реаліях глобального світу. Вивчення математики як науки і здобуття математичної грамотності – це різні речі. Так само й мова.
– Але мову мають знати всі.
– Так, усі мають бути грамотними. Але я переконаний, що використання мови як інструменту комунікації, мислення, творчості не рівнозначне знанню визубрених правил пунктуації. А саму грамотність, відчуття мови, до речі, формує й постійне читання книг. Діти сьогодні мало читають, і це – серйозна проблема.
– Ваш інститут – досить специфічний заклад, бо працюєте із людьми, які уже мають вищу педагогічну освіту. Зрозуміло, що вчитель усе життя має вчитися, щоб не відставати, не губитися в часі. А звідси випливає, що завдання у вас дуже непрості…
– Сьогодні ми практично здійснюємо перехід від знаннєвої парадигми до парадигми творчості. В її основі – розвиток таких якостей вчителя, як критичність, гнучкість мислення, толерантність, креативність, комунікабельність. Ми меншою мірою звертаємо увагу в навчальному процесі на передачу якихось конкретних знань, хоча ми, звичайно ж, озброюємо вчителя у ході підвищення кваліфікації і новинками методичними, і науково-теоретичними, загальнокультурними, філософськими, все це вони отримують. Але цим не обмежуємося. Та ми не просто декларуємо, що вчителі повинні бути крити
чними, толерантними, ми досягаємо цього сучасними, модерними методами, форматами навчання дорослих. У нас фактично реліктом залишається така форма роботи, як лекція, – вона використовується обмежено, точково. Основні форми роботи в аудиторії – інтерактивні: кожен вчитель на кожному занятті включений у процес. Це робота в групах, мозкові штурми, створення і презентація проектів, розробка нових підходів до висвітлення тієї чи іншої теми. Це була моя перша вимога до колег, коли я став ректором інституту: дорослі повинні навчатися, як дорослі, максимально треба використати їхній власний досвід, потенціал для підвищення кваліфікації у взаємодії. Ми досить серйозно озброєні технічно, тут маємо підтримку обласної ради. Використовуємо різні форми підвищення кваліфікації вчителя – і йдеться про особисту траєкторію кожного з них. Широко впроваджуємо дистанційну форму навчання, що забезпечує безперервність підвищення кваліфікації вчителя, а саме так і має бути. Практикуємо і форму експрес-кваліфікації – формуємо групи викладачів, методистів і виїжджаємо в колективи, зокрема це стосується інтернатних закладів. Дуже велику увагу ми приділяємо участі у міжнародних проектах, що дозволяє нам тримати руку на пульсі сучасних підходів до освіти, до навчання дорослих у світі.
– Давайте повернемося до "Білої книги національної освіти України". Коли вона буде видана, і чого від неї чекають освітяни?
– Передбачається, що півроку триватимуть громадські обговорення проекту в регіонах, будуть внесені пропозиції педагогів і буде розроблено остаточний варіант книги. Я все ж сподіваюся, що це буде один варіант. А загалом освітяни чекають, що їхні пропозиції, їхні сподівання ляжуть в основу реальної державної політики у сфері національної освіти України.