Лозівку проїжджаємо, а вулиці Зарічної так і не знаходимо.
– Та он та вулиця, – показує нарешті одна з місцевих бабусь. – Машина туди не проїде, – підказує вона, – ідіть пішки – через греблю…
Дощ, що пройшов напередодні, розмив стежку, перетворивши її на суцільну багнюку. Добре, що поруч стерня та доріжка, виткана споришем. Далі шлях простирається по греблі, вмощеній кукурудзинням та сіном. Проходиш цим рукотворним настилом, а вода все ж хлюпає під ним.
Та от і перша хата. У дворі тихо, лише квокчуть кури, земля після дощу пухка, як тісто. Знаходжу стежку й стукаю у двері. Господар, пенсіонер Іван Якимович, виходить на подвір'я в гумових чоботях. "А інакше тут не пройдеш", – пояснює він.
Приїздом журналіста він здивований.
– Понад двадцять років пишемо ми листи до різних інстанцій, аби проклали нам дорогу до центральної магістралі села, – говорить він. – А ще ні разу ніхто до нас не приїжджав…
Чоловік виходить із подвір'я й показує на відрізок шляху, який мав би з'єднати мешканців вулиці з головною трасою, що проходить через село. Цей відрізок дороги після дощу перетворився на суцільне місиво. Ним ні пройдеш, ні проїдеш.
– Зараз ще по стерні якось можна  дістатися до села. А от настане негода, то до нас і на тракторі не під'їдеш, – ділиться старенький.
Для мешканців вулиці Зарічної, а це вісім садиб, бездоріжжя стає справжнім лихом. Бо сюди не добереться ні лікар, ні газівник. Та й самі мешканці, буває, місяць сидять без хліба, печуть коржі замість нього, тому що не дійти до магазину.
Хата Михайла Одарюка – третя з початку вулиці. Це він організував колективний лист до редакції про спільну біду мешканців вулиці.
"Суть справи у тому, що треба облаштувати 400 метрів шляхового покриття, щоб з'єднати нашу вулицю з трасою, яка знаходиться поруч, – йдеться у листі. – З настанням осені й весни бездоріжжя  позбавляє нас медичної допомоги, працюючим важко добиратися до місця роботи, дітям – до школи. Для засипки грунтової дороги потрібно приблизно 38 машин щебеню. Але досі добитися цього ми не можемо".
У Валківській сільській раді, куди входить Лозівка, як з'ясувалося, коштів на шляхове покриття немає, а районна влада теж їх не виділяє.
– Куди тільки ми не писали, – говорить Михайло Одарюк, – але
ніхто не може зарадити цій біді. Влада нас не чує. А самотужки ми цю проблему не розв'яжемо.
Михайло Олександрович із болем говорить про теперішнє життя. Доля його не пестила. Народився 21 червня 1941 року. Батько, Олександр Одарюк, з перших днів війни пішов на фронт, з якого не повернувся. Так і не побачив його  син… У молодому віці Михайло Одарюк працював на гігантах п'ятирічок, будував Західно-Сибірську магістраль, служив у Німеччині, в авіації.
– Ночами мені снилася Батьківщина, – згадує він. – Як я мріяв повернутися додому! Тут збудував будинок, тепер би жити й радіти. Але – ні…
Минулої зими Михайло Олександрович хворів цілий місяць. Лікаря викликати не міг – через бездоріжжя той не приїхав. Лікувався самотужки. Аж тільки, коли підсохла дорога, звернувся у лікарню.
Для сусідки Михайла Одарюка, Людмили Журавської, теж пенсіонерки, спільна проблема селян стала й особистою драмою. Коли три роки тому, в глуху осінь, помер її чоловік, вивезти труну на кладовище було нічим. І тоді з місцевого КСП прислали трактор. Сумне було те видовище, як у найскрутніші часи лихоліття…
– Цього року я звернувся до односельців: давайте хоч якось укріпимо греблю, – говорить Михайло Одарюк. – Позносили хто що міг: солому, сухе кукурудзиння, дошки. А раніше вода цівкою струменіла з-під землі: тут же болото! Один чоловік у тому місці колись утопився, а нещодавно жінка несла здавати відро з молоком, послизнулася й впала…
Молоко селяни здають за безцінь – по гривні. Живуть в основному натуральним господарством. Пенсії у людей низькі, зарплати – теж. Є серед мешканців Зарічної вулиці й діти. В Ольги та Івана Дяченків дитині всього півтора року. Лікарю показують малюка в теплий сезон. Бо як інакше дістанешся в медпункт? У двох мешканців є свої міні-трактори, аби долати бездоріжжя. Михайло Одарюк власний тракторець сконструював сам. Є в нього й власноруч зібрані аеросани, навіть саморобний літак. Про Михайла Одарюка, майстра-винахідника, не раз писали місцеві газети.
ДобрІ, працьовиті й розумні люди живуть на вулиці Зарічній у Лозівці Полтавського району, переконалася я. От тільки не поталанило їм у тому, що живуть саме на цій вулиці, яка в негоду відрізана від усього світу. Та біда, мабуть, не в тому, що погода буває сніжною чи дощовою, а в тому, що селянину, крім солодких обіцянок перед виборами, так нічого й не дають…