– Владико, яким Вам бачиться основний підсумок візиту Святішого Патріарха Кирила?
– Передусім слід сказати, що візит Патріарха – історичний. Відвідували Україну й Святіші Патріархи Алексій І та Алексій ІІ. Але цей візит Московського Патріарха був перший грунтовний, тривалий. І хочу підкреслити – пастирський. Хоча Патріарх живе у Москві, це не означає, що він Патріарх лише Москви. Він Патріарх Московський і всієї Русі. Коли у ХV столітті Руській Православній Церкві було надано Томас автокефалії від Константинопольського Патріарха, то повний титул вказувався так – Патріарх Московський, всієї Русі й усіх північних країн. До реформи Петра І, коли патріаршество було скасовано й замінено Святішим Синодом, російські патріархи іменувалися саме так.
Патріарха приймала величезна кількість людей. Візит засвідчив, що Україна – право-славна країна. Навіть люди нецерковні – під великим враженням. Мені доводилося спілкуватися з багатьма світськими людьми, чиновниками, представниками влади, наукової еліти, культури: всі в один голос говорять, що Патріарх Кирил – блискучий оратор, людина мудра. Він називає речі своїми іменами, чітко й аргументовано може пояснити свою позицію.
У цілому я вважаю візит дуже вдалим, було правильно розставлено акценти в багатьох питаннях. Патріарх не боявся говорити, що Україна сьогодні має деякі проблеми у Православ'ї. Почасти вони створені штучно – політичними силами, почасти виникли через людське нерозуміння, внаслідок інших факторів. Однак у наших силах, підходячи виважено, прагнути зцілити церковний розкол. Патріарх постійно прикликав благословення на народ України заради любові, миру, взаєморозуміння, благоденства, процвітання української землі. Можливо, це початок нового шляху, на якому ми шукатимемо точки об'єднання з нашими братами, які перебувають поза церковною огорожею через розуміння чи нерозуміння. Керівники церковних розколів чудово розуміють, куди ведуть свою паству. А от люди, які перебувають під їхнім впливом, часто не усвідомлюють, що відбувається насправді. Треба пам'ятати слова Євангелія: якщо один сліпий веде іншого сліпого, обидва впадуть у яму.
– Владико, Ви були у складі делегації під час зустрічі Патріарха, очолювали делегацію, яка проводжала Патріарха, коли він вилітав із Києва у Донецьк, зустрічалися в Херсонесі. Напевно, Ви особисто спілкувалися з Предстоятелем. Які Ваші враження? Тим більше, що Ви давно знайомі з Патріархом.
– Заходи у Києві були різнопланові, насичені. Дуже добре й правильно, що на Патріарших богослужіннях були присутні керівники держави, регіонів. У Херсонесі був і міський голова Полтави Андрій Матковський. У Києво-Печерській лаврі й Херсонесі я співслужив Патріарху. Ми підходили з Андрієм Всеволодовичем до Святішого Патріарха, він благо-
словив нашого міського голову і в його особі передав благословення усім полтавцям. Це дуже важливо, оскільки Патріарше благословення має особливу благодатну силу, дає людині інші можливості, відкриває інші перспективи, горизонти, вектори діяльності. Я справді знайомий із Патріархом – ще з часів мого навчання в Ленінградській духовній академії, коли він був єпископом Виборзьким і ректором Ленінградських духовних шкіл, і пізніше, коли був Митрополитом Смоленським і Калінінградським, а потім очолював Відділ зовнішніх церковних зносин Московського Патріархату, а мені з огляду на несення послуху доводилося бувати у закордонних поїздках. Але цього разу близько поспілкуватися не було можливості. Патріарше служіння – дуже високе служіння, і всюди – на заходах, богослужіннях, зустрічах – було стільки людей, які хотіли підійти до Патріарха під благословення, що було не до спілкування. Він намагався приділити кожному, хто підходив, хоча б кілька секунд уваги…
– Патріарх весь час говорив про християнські цінності, про те, що кожному треба керуватися ними в житті. Говорив просто й щиро про заповідь любові, про духовну єдність, рівність людей. Половина населення України стала глядацькою аудиторією телевізійного каналу "Інтер", який найповніше висвітлював візит. Навіть міжконфесійні протистояння практично завмерли на цей період. Але прибічники окремих політичних сил влаштовували нечисленні акції протесту. Владико, на Ваш погляд, що відбувається в українському суспільстві?
– З нами все нормально, все в порядку. А пристрасті притихли на період візиту тому, що і православний люд, і люди, які вважають себе атеїстами, і які перебувають у лоні розкольницьких, протестантських конфесій, сектантських груп, – усі з однаковим інтересом слухали Патріарха. Бо він говорить дуже розумно. А якщо людині Господь дає розум сприймати розумні речі, вона, звичайно, буде їх слухати. Інша справа, що вона може з цим погоджуватися чи не погоджуватися. Але кожен віддасть належне Святішому Патріарху в логічності, в умінні говорити.
Що стосується лозунгів на кшталт "Геть московського попа!", не забувайте, що ми живемо в період виборів. А в Україні в період виборів всі грані життя активізуються. І для представників деяких політичних партій це був спосіб заробити очки й можливі голоси, виставляючи себе захисниками або послідовниками тієї чи іншої конфесії, тієї чи іншої національної ідеї. Крикуни, які кричали в Лаврі й інших місцях, отримували за цю роботу гроші. Люди ж ідейні, які хоч і не перебувають у лоні канонічної Української Православної Церкви, ніколи не опустяться до того, щоб так по-хамськи поводити себе стосовно представника іншої конфесії, бо вони все-таки віруючі. Не-пристойна поведінка – ознака людей невихованих, які заробляють собі капітал на негативі, забуваючи про те, що на негативі нічого збудувати неможливо. Розвиток грунтується винятково на позитиві. А якщо ми, будуючи майбутнє, риємо комусь яму, то це шлях тупиковий. Хто її риє, той в неї і потрапить. Хто кричав Патріарху: "Геть московського попа!" – показав своє обличчя, свій рівень інтелектуальний, культурний і взагалі людський. Адже якщо так не до вподоби візит Московського Патріарха, ну, не приходьте, не дивіться на нього, можна було відпочити вдома, на дачі, почитати книги. Але ж ні… Тих протестувальників і українцями назвати важко. Бо український народ дуже гостинний і не поводив себе так. Коли приїжджав в Україну Папа Римський Іоанн Павло ІІ, то, можливо, це теж не всім громадянам України подобалося, однак ніхто не дозволяв собі гасел "Геть з України!"
– Ви вже наголошували на тому, що візит винятково пастирський. Однак експерти від політики ладні бачити у візиті Патріарха винятково політичне підгрунтя.
– Складається парадоксальна ситуація. Московський Патріарх – це, твердять, релігійний лідер з іншої країни, і це дуже погано. Але чомусь забувають, що, наприклад, релігійний лідер греко-католиків Святіший Папа Римський Бенедикт XVI теж проживає не в Україні. Виходить, для греко-католиків Папа – це отець, і вони при цьому – патріоти України, а Патріарх Московський Кирил і віруючі Української Православної Церкви – це запроданці, вороги української незалежності. Політика подвійних стандартів нав'язується не зовсім доброякісними політичними партіями й спричиняє такі складні стосунки – соціальні, релігійні, політичні, які зрештою призводять до негараздів економічних. Духовно сильна країна може бути сильною економічно. Якщо ж починають ділити Христовий хітон, причому найбрутальнішим чином, то результат бурх-ливої діяльності такий, який маємо, – наше нинішнє соціальне й економічне становище, наша ментальність.
– Оскільки дух, духовність формують поведінку людей, то відповідно пастирський візит може вплинути на позицію державної влади щодо Церкви. Чи помітний такий вплив? Тим більше, що на зустрічі Президента України і Патріарха були порушені питання про реституцію церковної власності, про запобігання захопленню храмів іншими конфесіями, зцілення кривавої рани розколу українського Православ'я. Певно, говорили і про викладання християнської етики в навчальних зак
ладах.
– Щодо реституції, тобто повернення церковної власності, то є два Укази Президента, підписані Леонідом Кучмою і Віктором Ющенком. Але вони не виконуються. Хоча питання надзвичайно болісне. Церковна власність – це власність Церкви, яка була державою відібрана, пограбована, знищена. Лише незнач-на частка залишилася до сьогодні. Але чомусь на неї претендують розкольницькі конфесії, які виникли у 1990-х роках. Яке відношення вони мають до церковної власності? Ніякого. Якщо хочуть, можуть створювати собі храми, монастирі, семінарії, академії і т.д. Але паразитувати на чужій ідеї, чужій власності, чужих святинях – некрасиво.
 Щодо викладання християнської етики або етики віри теж є Указ Президента Віктора Ющенка. Насправді віз і нині там, нічого з місця не зрушило. Є факультативні курси. Але не створено базу, не готують викладачів. Відповідно цей предмет читають або любителі, або ті, кому не вистачає годин викладання свого предмета. А якщо вчорашній атеїст читає християнську етику, то знову виходить, як у притчі, яку вже згадували, – якщо один сліпий веде іншого, обидва впадуть у яму. Очікувати якихось кардинальних рішень, кардинальних змін ще дуже рано. Думаю, що до найближчих президентських виборів навряд чи щось зміниться.
– Владико, під час зустрічей із єпископатом Української Православної Церкви чи не пропонував Патріарх певний механізм подолання розколу? Можливо, говорив про своє бачення вирішення цієї проблеми?
– Тема порушувалася, але конкретних механізмів Патріарх не пропонував. Як істинний пастир, він наставляв молитися про подолання розколів. Але треба свій розум і своє серце віддати на волю Божу. І тоді Господь управить правильний шлях, як вийти зі складної ситуації.
– Дехто з прибічників розкольницьких структур під час візиту Патріарха дозволив собі вголос заявити, що нібито Руська Православна Церква має намір позбавити Українську Православну Церкву самостійності у висвяченні єпископів і у фінансових питаннях й що не виправдав Патріарх надій на автокефалію. Владико, чиїх надій не виправдав Патріарх?
– Український єпископат говорив і говорить, що питання автокефалії нині не є актуальним. Нещодавно була зроблена відповідна заява управляючим справами УПЦ архі-
єпископом Митрофаном. А розпускати нісенітниці легко, бо вони ніколи не потребують доказів. Як і домисел про те, що завтра всі єпископи висвячуватимуться у Москві… До речі, всі єпископи католицької і греко-католицької церков обов'язково затверджуються в Римі. Але це замовчують. У нас же єпископат обирається Священним Синодом на чолі з Блаженнішим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром і висвячується тільки в Україні. Питання фінансові навіть не можуть порушуватися, це просто абсурдно. Це домисли.
– Як Ви вважаєте, як Патріарх надалі вибудовуватиме стосунки з Україною?
– В Україні є Українська Православна Церква з широкою автономією – самокерована, незалежна в управлінні. Всі питання вона вирішує на території України. З Московським Патріархатом ми перебуваємо у молитовному та канонічному спілкуванні. Будувати нічого не потрібно, все вже побудовано. Якщо будуть необхідні зміни, питання порушуватимуться Архієрейськими та Помісними Соборами.
– Владико, чи автокефальний устрій Церкви є обов'язковою передумовою чистої молитви, яка угодна Богу і в якій, власне, й полягає служіння Церкви? Розкажіть про канонічний устрій Патріархатів вселенського Православ'я.
– Під омофором Московського Патріархату перебувають Помісні Православні Церкви, що існують на території багатьох держав. Так само, як Константинопольський Патріархат – це не тільки Туреччина, а й чимало країн світу. Александрійський Патріархат – це вся Африка. Антиохійський Патріархат – це Середній Схід. Єрусалимський Патріархат – це Ізраїль, Палестина, Йорданія. У цьому немає імперіалізму, панування одних над іншими, це складова православного вчення про Церкву: Патріарх – отець для всіх. До речі, ніколи Патріархати не були обмежені кордонами держав. Немає жодного канону, який би вказував на це. Є 34-те Апостольське правило, в якому сказано, що кожен єпископ повинен знати свого старшого. Воно повністю виконується у вселенському Православ'ї і його повноправній частині – Українській Православній Церкві, всі єпископи якої знають свого старшого єпископа – Блаженнішого Владику Володимира. Декому не подобається, що в Україні є Помісна Церква – Українська Православна Церква. Вони апелюють до винятково національної ідеї в церковному житті. В історії Православ'я через історичні обставини була хвиля появи Церков у рамках національних держав. Але це призвело до того, що в Константинополі зібрався Собор і засудив етнофілетизм – спробу тісно зв'язати Церкву з державою і нацією, протиставити національний вимір універсальному. А ще треба пам'ятати, що Церква – це не куполи і не споруди, це люди. Лише чада Української Православної Церкви мають право вирішувати долю своєї Церкви, а вони не бажають розривати канонічної молитви з єдиновірними Московського Патріархату. Переконливим доказом цього була та кількість людей, які зустрічали Патріарха, які молилися разом із ним. А Богу угодна молитва, в основі якої лежить любов.
– Під час візиту було оприлюднено цікаві соціологічні дані. Виявляється, в Україні Церкві довіряє 67 відсотків. Політикам про таку довіру тільки мріяти! Але це величезна відповідальність. А чи готова до такої відповідальності Церква, яка пережила страшний період гонінь, яка ще вчиться відповідати на виклики нинішнього часу, жити, служити, нести слово Боже у нових умовах? До відповідальності не тільки перед людьми церковними, бо таких насправді небагато, а переважно перед тими, які, називаючи себе православними, є такими тільки за фактом хрещення, а реального досвіду церковного життя не мають?
– Коли настали часи перебудови й стало все можна, народ хлинув у храми, суспільство поставило перед Церквою багато питань. А ми були не готові прийняти людей, як віруючих, так і не віруючих. Після 70 років, прожитих у період войовничого атеїзму, з кляпом у роті й зв'язаними руками, ми не змогли відповісти на всі питання. Але ми набуваємо досвіду, Церква розвивається, як і будь-яка інша структура. В нас з'являються традиції, напрацювання – в радянський період все було знищено. І такий рейтинг довіри Церкві – показник того, що вона перебуває в розвитку. І вона повинна висловити свою думку з дуже багатьох питань, що постають у суспільстві. Питань сьогоднішнього дня, перспективного завтрашнього дня. Ми повинні сказати, чому ми оцінюємо ті чи інші речі так чи інакше. Церква обов'язково це зробить. Але треба розуміти, що в Церкві процеси відбуваються не так, як у нашій політиці, де протягом року можна змінити і програму, і вектор розвитку. Церкві дві тисячі років, цінності її незмінні, думка її авторитетна. Тому, перш ніж висловити її, ми повинні все зважити, і якщо сказати, то так, щоб це було почуто. Але людей при цьому не треба ділити на церковних і світських.
– Одна з провідних ідей соціальної концепції Руської Православної Церкви, якою керується і Українська Православна Церква, – щоб наблизити людей до Бога, до Церкви, церковний пастир повинен окормляти не тільки народ, який сам прийшов у храм, він повинен іти в народ, нести свідчення про Христа світу, як у перші століття християнства робили місіонери, передусім апостоли. Чи готове до такого спілкування священство Полтавської єпархії?
– В Євангелії сказано: "Ідіть і навчіть усі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа". Священик не в прямому розумінні повинен іти у світ. Він повинен бути готовий дати відповідь на будь-які питання, які йому адресують. Де б не запитали: в храмі, поза храмом, у дорозі, в транспорті, на зборах – де завгодно. Крім того, Церква повинна бути представлена і в будинках престарілих, і в дитячих будинках, у в'язницях, у будь-якій соціальній структурі. Але в нас не завжди є така можливість. У школу
Церкву досі не пускають, діти від Церкви закриті, бо спрацьовує комуністичний стереотип. Колись цей стереотип зламається. А поки що стабільно працюють недільні школи, куди приходять діти людей віруючих або тих, хто наблизився до віри.
– Його Святішество запрошують наступного року відвідати Одеську єпархію. Чи можуть віруючі Полтавської єпархії Української Православної Церкви сподіватися, що колись Патріарх приїде і в Полтаву?
– Ми можемо сподіватися абсолютно на все. Але поки що я не маю можливості запросити Патріарха в Полтавську єпархію. Бо Полтава – одне з небагатьох обласних міст України, де немає кафедрального собору. А запрошувати Патріарха служити в соборі Макаріївському – столітньому, намоленому, але недостатнього розміру для служби Святішого Патріарха, вважаю недоцільним. Коли ми добудуємо Воскресенський собор, тоді думатимемо, можливо чи неможливо запрошувати сюди Патріарха.
– Преосвященніший Владико, спасибі за інтерв'ю.
“Зоря Полтавщини”, 3 стор., 15_09_09