Парадоксальність починається уже з того, що, пишучи російською, Гоголь перекладає свої ж твори з української. Звісно, не в буквальному значенні. (Це теж – продовження парадоксальності). Спосіб мислення, думання грунтується в іншій національній площині, ніж матеріалізація творчого процесу – літературний твір. Власне, Гоголь увійшов у російську літературу українськими оповіданнями. Вони показали великоросам та й всьому світові народ, за висловом того ж таки автора "Размышлений Мазепы", "так отличный от русских". Ця стаття була написана Миколою Гоголем у 1830-ті роки. На цей же період припадає й написання епічного полотна про запорозьку вольницю, козацьку звитягу, вірність обов'язку й трагедію відступництва.
"Тарас Бульба"
Як І все у Гоголя, й ця повість окутана подіями якщо не містичними, то такими, що межують з містикою. Є два варіанти твору – 1835 і 1842 років. Перший із них порівняно недавно було перекладено українською. Цей переклад не лише у "квасных патриотов", а й у рафінованих інтелектуалів північно-східних теренів викликав шквал обурень і, з їхньої точки зору, нищівного сарказму. Чого варта лише одна фраза, безапеляційно продекларована в одній із телепередач РТР: мовляв, від таких перекладів Гоголь у труні перевертається. Що ж викликало "праведний гнів"? Річ у тім, що варіант "Тараса Бульби" 1842 року істотно різниться від "попереднього", де головний герой не гине, а напучує побратимів, які сідають у човни на Дністрі: "Будьте ж здорові, панове-браття, товариші. Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!.." Не лише в цьому відмінність. "Пізніший" "Тарас Бульба" формально набирає ознак скоріше не козацького полковника, запорозького козарлюги, а царського боярина, який розгледів через роки імперське майбутнє Московії.
Але ж Гоголь, поживши в столицях, побувавши в Європі, закохавшись у Рим, не перестає належати до народу, "так отличного от русских". Хоч хрестоматійний (1842 року) Тарас Бульба й виголошує промови, у яких віщує прихід руського царя, "и не будет силы, которая бы не покорилась ему…", хоч він гине в полум'ї за "веру, царя и отечество", як сформулюють пізніше імперські ідеологи, козак, все ж таки, – душа правдивая. Згодом автор цього персонажа, зовсім не вигаданого, а запозиченого з народних переказів, ограненого літературним пером генія, Микола Гоголь посадить у бричку "птицы-тройки" Чичикова (Чічік з тюркських – хлопчик). І цей юний (не за віком) продукт юної (за віком) бюрократії, яка продукує мертві душі, нестиметься неозорими просторами імперії, де не викорінюються дві біди – дороги й ті, хто їх прокладає та ремонтує. Оксюморон "мертві душі" Гоголь створює не лише як відображення дійсності, але і як сумну перспективу, адже там, де немає свободи, – там за показним фасадом імперської величі завжди панують мертві душі.
Що ж до руської орієнтації запорожця Тараса Бульби, то вона цілком закономірна. Адже Руська земля і Московське царство – поняття зовсім не ідентичні. Як, власне, й термін Мала Русь не означає, що то є мала Росія. В історіографії досить поширеними є поняття мала Греція, мала Персія, які вказують на первинні, першоосновні землі, відкіль взяли початок більші державні утворення й конгломерати, цивілізації. Тобто – першовитоки і першоджерела. Однак імперії, незалежно від їхніх назв й ідеологічних орієнтирів, не терплять "інородців" у прямому й переносному значенні. Так і з'явилася Малоросія – маленька, меншенька, меншовартісна. Чому "малоросійство" вкорінилося, розвинулося і досі квітує будяками, – ні Гоголь, ні Тарас Бульба "не дают ответа".
Їхня місія, як, врешті, й великого, потужного стану українців – представників духовенства, науки, культури, мистецтва і воїнства, – просвітительська та мілітарна. Вони захищали віру, понесли і слово Боже, й світло науки та культури, поділилися тою свитиною, яка стала "Шинеллю" і з якої вийшла вся гуманістична російська література.
Справді, геній – парадоксів друг.
"Потомки запорожців"
Не знаю, чому, але в дитинстві пісня "Горіла сосна, палала…" у мене асоціювалася із повістю "Тарас Бульба". А потім у юності, як спалах, – "Україна в огні". Та чому ж нашу історію, наше минуле й повсякдення супроводжує стихія вогню?!
26 листопада 1943 року Олександр Довженко напише в щоденнику: "Моя повість "Україна в огні" не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки… Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика".
А трохи більше, ніж через півтора року, 27 липня 1945-го, з'явився інший запис у щоденнику митця: "Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги немає, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в потуранні глупоти людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?"
Що випало на долю митця за ці майже півтора року? Що залишилося на решту життя? Знову звернімося до Довженкового щоденника: "…Я народився і жив для любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості".
Ні кіноповість "Україна в огні", ні значний масив щоденникових записів Олександра Довженка довгий час не друкувалися. І лише стараннями відомого поета й драматурга Олександра Підсухи, на жаль, нині покійного, вони побачили світ. Олександр Миколайович якось ділився спогадами від враження, яке на нього справила стара світлина, на якій зображено немолоду колгоспницю, що йде польовою стежиною, і поруч – Довженко, котрий прямує по стерні. Цей фотообраз митця на стерні, за словами Підсухи, якнайліпше відтворює глибину Довженкової творчості – "…в невмінні художника стримати сльозу, коли народу боляче".
Довженко мріяв екранізувати "Тараса Бульбу". На його батьківщині, поблизу Сосниці, ще в пору дитинства Сашка стояла кремезна напівобгоріла сосна, якій було не одне століття. Називали її Скидановою, бо, за народними переказами, тут прийняв свою смерть за віру православну й край рідний козацький полковник Скидан. Ляхи прив'язали його до сосни й підпалили. Можливо, з того полум'я й вийшов "Тарас Бульба". Звісно, це зримі, формальні паралелі. Адже народна пам'ять, мабуть, кожного регіону України зберігає подібні перекази про старовину. Глибинна ж суть полягає в тому, що потомок козаків, а рід Довженків належав до козацького стану, майстер із світовим ім'ям, не міг оминути такого героїко-трагічного матеріалу, як "Тарас Бульба". На заваді стали "антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка "Україна в огні". Саме так охарактеризував "великий у малості своїй" Й.В.Сталін цей твір у виступі 31 січня 1944 року в Кремлі. А гніватися "найкращому другу радянських кінематографістів" справді було чому. Ні до, ні після Довженка так про війну, про її український аспект ще ніхто не писав. Мало того, що він осмілився вустами свого героя дорікати верховному головнокомандувачу за бравурні обіцянки, що війна буде буцімто короткочасною, "малою кров'ю й на чужій території", за те, що "броня тонка", тобто радянська влада обдурила народ, запевняючи про міцність армії, за те, що серед командирів чимало "…нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин
, скука, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…", так ще й зазіхнув на основу марксизму-ленінізму – класову боротьбу: "Позвикали до класової боротьби, як п'яниці до самогону! Ой, доведе вона нас до погибелі… Я не знаю сьогодні класової боротьби. Я знаю вітчизну! Народ гине…" І вже як вінець вироку для себе – дещо гротескний, але несказанно болючий діалог українських селян, запряжених німцями в ярмо:
"– Тож колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз.
– Хто?
– Богдан Хмельницький!
– О, великий злодюга був. У музеї в Чернігові шабля його висіла перед війною. Там напис великий: "Шабля відомого ката українського народу Богдана Хмельницького, який придушив народну революцію в тисяч шістсот такому-то році". Та шабля під склом, а дванадцять його портретів у підвалі заперто. Нікому не показували. Казали, що портрети ті туману напускають на людей! О!"
І монолог героя кіноповісті Запорожця:
"– Кепські ми були історики. Прощати не вміли один одному. Національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби".
Коли народу було важко, художник залишався зі своїм народом. І цей обов'язок був вищим, ніж навіть інстинкт самозбереження. Талант, та ще й відірваний від України, завжди трагічний. Це добре розуміли кремлівські вершителі людських доль, тож і замінили табірні тортури на душевні муки в московській "золотій клітці".
Довженко не вмів і не хотів розкидати "там серпочок, там молоточок, там зірочку, а там червоний прапорець", не вмів і не хотів "не жаліти кінострічку для вождя".
"Тараса Бульбу" знімати заборонено. З'являються начерки, ескізи до п'єси "Потомки запорожців" – твору "не про двічі героїв чи тричі зрадників", а про простих людей, які витримали пекельні випробування війни, винесли наругу окупації і підозри та звинувачення класових чистоль. Його Орлюки, Кравчини, Запорожці, Скидани відроджують понівечене двома імперіями життя. Реалізувати задумане також не вдалося – відвертість до самозречення "України в огні", трагічність прожитого й пережитого змушує гірко зізнаватися у щоденниках: "У нас не державна, не національна й не народна психіка", "У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності й історії". Прагнення зрозуміти минуле й сучасне, дати вірні орієнтири для майбутнього й відрізняють великого українця від легіону малоросів, які в самозабутті, втрачаючи рештки національної гідності задля збереження, примноження власного благополуччя, нав'язують своє малоросійство навколишнім.
* * *
"Я подумав недавно: п'єса моя "Потомки запорожців" не буде поставлена нині. Її не пустять ні зверху, ні знизу. Глядач мій не народився. Він народиться десь приблизно у двохтисячному році", – розмірковує Олександр Довженко в щоденнику.
"Туда, туда! в Киев! в древний прекрасный Киев. Он наш, он не их, неправда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей…" – пише Микола Гоголь у листі до засновника університету святого Володимира в Києві Михайла Максимовича.
Два генії, визнані світом, із схожими долями блудних синів України, повертаються. А можливо, вони ніколи й не покидали рідної землі?..
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 11_09_09
"Тарас Бульба"
Як І все у Гоголя, й ця повість окутана подіями якщо не містичними, то такими, що межують з містикою. Є два варіанти твору – 1835 і 1842 років. Перший із них порівняно недавно було перекладено українською. Цей переклад не лише у "квасных патриотов", а й у рафінованих інтелектуалів північно-східних теренів викликав шквал обурень і, з їхньої точки зору, нищівного сарказму. Чого варта лише одна фраза, безапеляційно продекларована в одній із телепередач РТР: мовляв, від таких перекладів Гоголь у труні перевертається. Що ж викликало "праведний гнів"? Річ у тім, що варіант "Тараса Бульби" 1842 року істотно різниться від "попереднього", де головний герой не гине, а напучує побратимів, які сідають у човни на Дністрі: "Будьте ж здорові, панове-браття, товариші. Та дивіться ж, прибувайте на те літо знов! Та добре погуляйте!.." Не лише в цьому відмінність. "Пізніший" "Тарас Бульба" формально набирає ознак скоріше не козацького полковника, запорозького козарлюги, а царського боярина, який розгледів через роки імперське майбутнє Московії.
Але ж Гоголь, поживши в столицях, побувавши в Європі, закохавшись у Рим, не перестає належати до народу, "так отличного от русских". Хоч хрестоматійний (1842 року) Тарас Бульба й виголошує промови, у яких віщує прихід руського царя, "и не будет силы, которая бы не покорилась ему…", хоч він гине в полум'ї за "веру, царя и отечество", як сформулюють пізніше імперські ідеологи, козак, все ж таки, – душа правдивая. Згодом автор цього персонажа, зовсім не вигаданого, а запозиченого з народних переказів, ограненого літературним пером генія, Микола Гоголь посадить у бричку "птицы-тройки" Чичикова (Чічік з тюркських – хлопчик). І цей юний (не за віком) продукт юної (за віком) бюрократії, яка продукує мертві душі, нестиметься неозорими просторами імперії, де не викорінюються дві біди – дороги й ті, хто їх прокладає та ремонтує. Оксюморон "мертві душі" Гоголь створює не лише як відображення дійсності, але і як сумну перспективу, адже там, де немає свободи, – там за показним фасадом імперської величі завжди панують мертві душі.
Що ж до руської орієнтації запорожця Тараса Бульби, то вона цілком закономірна. Адже Руська земля і Московське царство – поняття зовсім не ідентичні. Як, власне, й термін Мала Русь не означає, що то є мала Росія. В історіографії досить поширеними є поняття мала Греція, мала Персія, які вказують на первинні, першоосновні землі, відкіль взяли початок більші державні утворення й конгломерати, цивілізації. Тобто – першовитоки і першоджерела. Однак імперії, незалежно від їхніх назв й ідеологічних орієнтирів, не терплять "інородців" у прямому й переносному значенні. Так і з'явилася Малоросія – маленька, меншенька, меншовартісна. Чому "малоросійство" вкорінилося, розвинулося і досі квітує будяками, – ні Гоголь, ні Тарас Бульба "не дают ответа".
Їхня місія, як, врешті, й великого, потужного стану українців – представників духовенства, науки, культури, мистецтва і воїнства, – просвітительська та мілітарна. Вони захищали віру, понесли і слово Боже, й світло науки та культури, поділилися тою свитиною, яка стала "Шинеллю" і з якої вийшла вся гуманістична російська література.
Справді, геній – парадоксів друг.
"Потомки запорожців"
Не знаю, чому, але в дитинстві пісня "Горіла сосна, палала…" у мене асоціювалася із повістю "Тарас Бульба". А потім у юності, як спалах, – "Україна в огні". Та чому ж нашу історію, наше минуле й повсякдення супроводжує стихія вогню?!
26 листопада 1943 року Олександр Довженко напише в щоденнику: "Моя повість "Україна в огні" не вподобалася Сталіну, і він її заборонив для друку і для постановки… Мені важко од свідомості, що "Україна в огні" – це правда. Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібне, крім панегірика".
А трохи більше, ніж через півтора року, 27 липня 1945-го, з'явився інший запис у щоденнику митця: "Товаришу мій Сталін, коли б ви були навіть Богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати й тримати в чорному тілі. Коли немає ненависті принципової, і зневаги немає, і недоброзичливості ні до одного народу в світі, ні до його долі, ні до його щастя, ні гідності чи добробуту, – невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм в потуранні глупоти людей чиновних, холодних діляг, чи в невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?"
Що випало на долю митця за ці майже півтора року? Що залишилося на решту життя? Знову звернімося до Довженкового щоденника: "…Я народився і жив для любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості".
Ні кіноповість "Україна в огні", ні значний масив щоденникових записів Олександра Довженка довгий час не друкувалися. І лише стараннями відомого поета й драматурга Олександра Підсухи, на жаль, нині покійного, вони побачили світ. Олександр Миколайович якось ділився спогадами від враження, яке на нього справила стара світлина, на якій зображено немолоду колгоспницю, що йде польовою стежиною, і поруч – Довженко, котрий прямує по стерні. Цей фотообраз митця на стерні, за словами Підсухи, якнайліпше відтворює глибину Довженкової творчості – "…в невмінні художника стримати сльозу, коли народу боляче".
Довженко мріяв екранізувати "Тараса Бульбу". На його батьківщині, поблизу Сосниці, ще в пору дитинства Сашка стояла кремезна напівобгоріла сосна, якій було не одне століття. Називали її Скидановою, бо, за народними переказами, тут прийняв свою смерть за віру православну й край рідний козацький полковник Скидан. Ляхи прив'язали його до сосни й підпалили. Можливо, з того полум'я й вийшов "Тарас Бульба". Звісно, це зримі, формальні паралелі. Адже народна пам'ять, мабуть, кожного регіону України зберігає подібні перекази про старовину. Глибинна ж суть полягає в тому, що потомок козаків, а рід Довженків належав до козацького стану, майстер із світовим ім'ям, не міг оминути такого героїко-трагічного матеріалу, як "Тарас Бульба". На заваді стали "антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка "Україна в огні". Саме так охарактеризував "великий у малості своїй" Й.В.Сталін цей твір у виступі 31 січня 1944 року в Кремлі. А гніватися "найкращому другу радянських кінематографістів" справді було чому. Ні до, ні після Довженка так про війну, про її український аспект ще ніхто не писав. Мало того, що він осмілився вустами свого героя дорікати верховному головнокомандувачу за бравурні обіцянки, що війна буде буцімто короткочасною, "малою кров'ю й на чужій території", за те, що "броня тонка", тобто радянська влада обдурила народ, запевняючи про міцність армії, за те, що серед командирів чимало "…нікчемних людей, позбавлених глибокого розуміння народної трагедії. Недорозвиненість звичайних людських відносин
, скука, формалізм, відомственна байдужість чи просто відсутність людської уяви і тупий егоїзм котили їх на державних гумових колесах мимо поранених…", так ще й зазіхнув на основу марксизму-ленінізму – класову боротьбу: "Позвикали до класової боротьби, як п'яниці до самогону! Ой, доведе вона нас до погибелі… Я не знаю сьогодні класової боротьби. Я знаю вітчизну! Народ гине…" І вже як вінець вироку для себе – дещо гротескний, але несказанно болючий діалог українських селян, запряжених німцями в ярмо:
"– Тож колись в історії, кажуть, теж запрягали нашого брата не раз.
– Хто?
– Богдан Хмельницький!
– О, великий злодюга був. У музеї в Чернігові шабля його висіла перед війною. Там напис великий: "Шабля відомого ката українського народу Богдана Хмельницького, який придушив народну революцію в тисяч шістсот такому-то році". Та шабля під склом, а дванадцять його портретів у підвалі заперто. Нікому не показували. Казали, що портрети ті туману напускають на людей! О!"
І монолог героя кіноповісті Запорожця:
"– Кепські ми були історики. Прощати не вміли один одному. Національна гордість не виблискувала в наших книгах класової боротьби".
Коли народу було важко, художник залишався зі своїм народом. І цей обов'язок був вищим, ніж навіть інстинкт самозбереження. Талант, та ще й відірваний від України, завжди трагічний. Це добре розуміли кремлівські вершителі людських доль, тож і замінили табірні тортури на душевні муки в московській "золотій клітці".
Довженко не вмів і не хотів розкидати "там серпочок, там молоточок, там зірочку, а там червоний прапорець", не вмів і не хотів "не жаліти кінострічку для вождя".
"Тараса Бульбу" знімати заборонено. З'являються начерки, ескізи до п'єси "Потомки запорожців" – твору "не про двічі героїв чи тричі зрадників", а про простих людей, які витримали пекельні випробування війни, винесли наругу окупації і підозри та звинувачення класових чистоль. Його Орлюки, Кравчини, Запорожці, Скидани відроджують понівечене двома імперіями життя. Реалізувати задумане також не вдалося – відвертість до самозречення "України в огні", трагічність прожитого й пережитого змушує гірко зізнаватися у щоденниках: "У нас не державна, не національна й не народна психіка", "У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності й історії". Прагнення зрозуміти минуле й сучасне, дати вірні орієнтири для майбутнього й відрізняють великого українця від легіону малоросів, які в самозабутті, втрачаючи рештки національної гідності задля збереження, примноження власного благополуччя, нав'язують своє малоросійство навколишнім.
* * *
"Я подумав недавно: п'єса моя "Потомки запорожців" не буде поставлена нині. Її не пустять ні зверху, ні знизу. Глядач мій не народився. Він народиться десь приблизно у двохтисячному році", – розмірковує Олександр Довженко в щоденнику.
"Туда, туда! в Киев! в древний прекрасный Киев. Он наш, он не их, неправда? Там или вокруг него деялись дела старины нашей…" – пише Микола Гоголь у листі до засновника університету святого Володимира в Києві Михайла Максимовича.
Два генії, визнані світом, із схожими долями блудних синів України, повертаються. А можливо, вони ніколи й не покидали рідної землі?..
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 11_09_09
Рубрика: 
