А я думаю, що коли запитати у пересічного львів’янина, харків’янина, черкащанина, кримчанина, представників інших регіонів, якою вони хочуть бачити Україну, то кожен з них у першу чергу сказав би – сильною, цілісною, економічно незалежною. Від цього і потрібно відштовхуватися.
Коли мені доводиться ухвалювати якесь складне чи неоднозначне рішення, я ділю аркуш паперу навпіл і записую всі “за” і “проти”. Можливо, так варто робити й політикам? Звичайно, протиріччя є завжди, але тим, хто думає про майбутнє держави, необхідно вибрати “плюси” – все, що об’єднує, позитивне, прогресивне, – і покласти це в основу національної, державницької ідеї, а “мінуси” – суперечливі питання – залишити на розсуд учених наступних поколінь. Мине час, і, можливо, зовсім інакше сприйматиметься гострота нинішніх конфліктів та суперечностей.
Для прикладу. Влітку відбулося відзначення 300-річчя Полтавської битви. Як би хто не ставився до цієї події, але, однозначно, ювілей битви – це подія для Полтави, України, Європи. Минуло триста років, що само по собі вже дозволяє подивитися у минуле спокійно і зважено. Однак, на догоду політикам, навколо Полтавської битви розгорнулася справжня політична баталія: із забороною називати розгром шведів під Полтавою – перемогою, витягуванням на світ досить сумнівного союзу між Мазепою і Карлом XII, масою інших дуже несолідних і недостойних речей. Особисто я поділяю точку зору академіка Петра Толочка, що в умовах Російської імперії Петро І був захисником, а
Карл XII – загарбником української землі. Та нехай історики сперечаються про нюанси Полтавської битви, як-от скільки з Мазепою перейшло козаків – 2,5 тисячі чи менше… Це питання історії, і такі деталі потрібні тільки вченим-дослідникам. Нам же належить думати про сучасне й майбутнє, працювати на посилення авторитету України. А у нас на минулому намагаються робити сучасну політику, що в цивілізованих країнах категорично заборонено. Мабуть, здобутки діючих керманичів такі, що простіше перемкнути увагу населення на історичні події і спробувати знайти собі виправдання в якихось історичних аналогіях чи паралелях.
На жаль, такі підходи активно пропагуються, і весь абсурд політичних протистоянь переноситься на шпальти газет, екрани телевізорів і навіть на школу! Але ж від того, як написані сьогоднішні підручники, залежить світогляд цілих поколінь, бо школа – основний інститут, де формується свідомість дітей. І від того, за яким підручником вони вчать ту ж історію своєї країни, залежить дуже багато. У нас же підручники переписуються під кожну політичну силу чи політичну подію із занадто поспішними висновками.
Так, є беззаперечні авторитети, знакові фігури: видатні вчені, літератори, митці, імена яких не викликають жодних питань. Але ж є і спірні, одне згадування прізвищ яких одразу провокує або протистояння, або здивування.
Переконаний, що фундамент шкільної освіти повинен закладатися дуже зважено. Наприклад, є молода людина, популярний і відомий музикант, який все ж – лише один із цілої когорти сучасних виконавців. Однак він уже потрапив у підручник з історії. І одразу закрадається думка: чи то комусь із нинішніх вождів його творчість особливо до вподоби, чи то тато-міністр підказав авторам підручника перелік прізвищ видатних сучасних українців? Як на мене, це щонайменше нескромно.
Дозволю собі ще кілька слів про проблеми виховання молоді, бо, на мій погляд, нині в Україні складається з цим питанням дуже непроста ситуація. Ми дещо призабули про такий потужний фактор впливу на молодь, як кіно. Але українського кіно зараз фактично не існує. Відповідно немає екранних українських прикладів працелюбства, патріотизму, любові до родини, інших позитивних речей. У цьому плані Росія нас набагато випереджає. І те, що ми переозвучуємо російські фільми чи пускаємо титри, не змінює їхнього змісту – там ніколи не буде пропаганди української культури.
За радянських часів створювалися фільми на замовлення Міністерства у справах молоді, Держтелерадіо. Нині замовлення відсутні. А це такий пласт культури, який не може бути порожнім. Коли його не заповнюємо ми, його заповнять інші.
Давайте згадаємо початок 1990-х років, коли почалася експансія низькопробних іноземних фільмів, і як це вплинуло на тодішніх підлітків. Сьогодні вони, тридцятирічні, мають своїх дітей. Та якщо у батьків свого часу відклалося у свідомості, що нормальною є швидка нажива будь-якою ціною, що наркотики і алкоголь у молодіжному середовищі сприймаються як норма, то, мабуть, не варто чекати, що вони виховають фізично і морально здорове покоління.
Як видавець не можу обійти увагою і такий аспект виховання, як книга. Чи залишається нині книга актуальною? Є думка, що книгу витісняють інші комунікації. На превеликий жаль, за рейтингом книговидання, що визначається числом книг, виданих в країні на одну людину, Україна пасе задніх. Нині у рік на одного українця припадає трохи більше однієї нововиданої книги, в той час як у європейських країнах це – 12–13 книг. Така ситуація пояснюється дуже низькими тиражами, у 100–200 примірників. Недавно наше видавництво перевидало з доповненнями книгу Леоніда Бразова “Фортеця”. Але якщо раніше книги Бразова видавалися тисячними тиражами, то цього разу ми видали всього 200 примірників.
І все ж думаю, що в української книги – велике майбутнє, їй є куди розвиватися. Але потрібно, щоб вона стала доступною. Бо книги, виконані на хорошому рівні, якщо навіть друкуються в Україні, то друкуються з імпортних складових – паперу, фарби, матеріалу для обкладинок. Звідси – ціна, не доступна для широкого споживача. Придбати ілюстровану книгу не кожна сім’я може собі дозволити, для бюджету багатьох родин такі витрати не по кишені.
Більш доступне джерело інформації – періодика, телебачення, Інтернет. Що ж там читають наші діти і молодь? Досить лише один раз пройтися по каналах чи зазирнути на популярні інтернет-сайти, щоб зрозуміти, що там править бал сенсація. У потоці інформації спостерігається явний крен у бік подачі шокуючих матеріалів. Звісно, є речі сенсаційні в позитивному плані, як-от унікальна медична операція, особливі досягнення чи навіть весілля відомих осіб… Однак нерідко на світ витягують інші “сенсаційні” приводи: криваві вбивства, катастрофи, ілюструючи все це відповідними фотографіями і відеоматеріалами. Боюся, що зловживання подібним негативом може пустити погане коріння в свідомості молодого покоління, якщо звичними і буденними стають страждання людей.
Ще одне болюче питання сьогодення – трудова еміграція молоді. Через економічну ситуацію та абсолютно непродуману політику держави ми втрачаємо значний потенціал розвитку нації. Хоча немає точних даних про те, скільки молодих людей, не змігши реалізувати себе в Україні, щороку виїжджають за кордон, але це дуже велика цифра. І замість того, щоб розвивати свою державу, українці примножують багатства інших країн, хоча там вони часто працюють на найнижче оплачуваних роботах і нерідко нелегально, не маючи жодних прав. Та молодь їде, якось влаштовується, інтегрується в іншу культуру. А ми ж розуміємо, що пристосуватися до нових умов життя можуть тільки активні, працьовиті й підприємливі люди, то хіба вони були б зайвими у нас?
Україна – територіально велика європейська держава, регіони якої дуже різняться між собою. Це об’єктивно. Але слава Богу, що маємо такі відмінності, бо особливості територій якраз і дають можливість бути нескінченно багатими різноманіттям культур, традицій і звичаїв. Аби тільки вистачало здорового глузду розуміти це і примножувати, а не експлуатувати на чергових виборах.
Нещодавно ми відзначили 18-річчя України. Для людини такий вік означає настання повної правової відповідальності, обрання спеціальності й наполегливу роботу над закладенням фундаменту для майбутнього. Певне, і для держави вісімнадцятирічний термін існування в статусі незалежної країни теж означає ч
ас дорослішання, коли вже незручно просто кивати на молодість і легковажно списувати на неї прорахунки та помилки в державній політиці.
Зоря Полтавщини, Середа, 9 вересня 2009 р., 1 стор.