Цар Олександр І звернувся до народу з маніфестом, у якому закликав “с крестом в сердце и с оружием в руках” стати на захист Вітчизни. Тоді ж іменним рескриптом було наказано малоросійському генерал-губернаторові князю Лобанову-Ростовському сформувати 15 козацьких полків, зокрема
в Полтавській губернії – дев’ять, у Чернігівській – шість. Кожен полк повинен був складатися з восьми ескадронів загальною кількістю 1200 козаків. Комплектування полків велось у шести містечках полтавського краю: Говтві, Комишні, Горошиному, Яготині, Веприку та Срібному.
Як бачимо, в лиху годину царський уряд згадав про українських козаків, котрі завжди відзначалися відвагою, кмітливістю і витримкою. А головне – волелюбністю. Саме за це Катерина II свого часу зруйнувала Запорізьку Січ – оплот української автономії.
Формування козацьких полків одразу ж наштовхнулося на труднощі – не вистачало офіцерських кадрів. Мабуть, тому князь Лобанов, котрий виявляв покровительство авторові “Енеїди” Івану Петровичу Котляревському і незадовго до цього рекомендував його наглядачем у так званий Будинок виховання дітей бідних дворян, доручив саме йому сформувати п’ятий козацький полк. Звичайно ж, кращої кандидатури для виконання такого відповідального завдання й не могло бути. Адже він служив у Сіверському карабінерському (потім драгунському) полку, відзначився при штурмі Ізмаїльської фортеці, мав чин капітана.
На початку серпня Котляревський прибув у Горошине на березі Сули, що славилось своєю літописною історією. Іванові Петровичу на ту пору виповнювалось сорок три роки. Але своєю стрункою поставою, іскристим поглядом, привітною посмішкою він швидше нагадував козака-парубка, аніж поважного добродія, за плечима якого були семінарія й дванадцять років військової служби, який мав неабиякий життєвий досвід, мудрість і славу поета.
У Горошиному Котляревський оселився в садибі місцевого поміщика Левка Гудими. Навпроти будинку, на сільському майдані, під крислатими деревами розташовувались козаки, які чекали черги на оформлення. Івану Петровичу доводилось не тільки записувати необхідні відомості про кожного з них, а й персонально оглядати форму, визначати наявність зброї та її стан, придатність до походу коня, здібності козака-вершника і багато інших деталей. За копіткою роботою він проводив цілісінький день. Треба було прийняти з Хорольського повіту 442, з Миргородського – 421 та з Кременчуцького – 337 козаків. У листі генерал-губернаторові від 12 серпня Котляревський повідомляв: “…Люди, принятые мною, хороши, стариков нет и очень молодых мало; большей частью поступают в козаки с удовольствием, охотностно и без малейшего уныния; все с пиками и саблями, но много есть сабель, из кос переделанных, есть с ружьями и пистолетами, но сие оружие в посредственной исправности”.
Потім у листі князю Лобанову Іван Котляревський висловлює надію, що “я только употреблен вами для сформирования полка, а не для служения в оном. Я и по бедности моей, и по старости матери моей, которую поддерживать есть мой долг, никакой службы несть вне Полтавы не могу. Если должность моя надзирателя заслуживает перед вашим сиятельством какое одобрение, то оставьте меня при оном знаке”.
Як бачимо, Котляревський, виконуючи з усією наполегливістю і кмітливістю доручення генерал-губернатора, помислами постійно жив у Полтаві, переживаючи за свою стареньку матір, за своїх юних вихованців. І при кожній нагоді нагадував про це князю. У наступному листі-рапорті він ще з більшими подробицями інформує про хід комплектації полку та про труднощі, що виникають при цьому: “…Честь имею вашему сиятельству донести, что по сие число принято мною козаков с лошадьми 760 человек. Неуспешность сия происходит не от того, что я здесь нахожусь и делаю прием, но от скорого доставления людей земским правительством”. Далі І.П.Котляревський наводить ряд прикладів, які засвідчують несумлінне ставлення повітових комісарів до ретельної підготовки козаків: “Многие явились без положенных рубах, сапог, серых шароваров, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные, …даже узды с пеньковыми поводами; козаков большая часть без ледунок, без сабель. Все таковые недостатки и неисправности хотя будут исправлены, но сие требует времени”.
І.П.Котляревський ставить до відома генерал-губернатора, що й до цього часу не має у себе “ни одного утвержденного от вашего сиятельства офицера и унтер-офицера, чрезвычайно затрудняюсь, что не имею кому поручить в команду эскадроны”. Далі автор рапорту повідомляє, що в містечку скупчилося багато людей, а для коней не вистачає підніжного корму, тому змушений від засідателя Хорольського земського суду Щочки “потребовать к себе всех в ближайших местах живущих отставных из военной службы, по прибытии коих, в числе семи человек, употребил их на временную услугу и, поруча в команды им козаков, отправил по ближайшим деревням, в четыре волости”.
З подальших подій знаємо, що Іван Петрович Котляревський переборов усі труднощі й достроково, 27 серпня 1812 року, полк було сформовано. Того ж дня він пише Лобанову: “Сиятельнейший князь, милостивый государь! Наконец 5-й конный козачий полк сформирован, одних только офицеров и унтер-офицеров недостаток. Люди в полку очень хороши, лошади лучше посредственных, амуниции хлопочу… Козакам артели иметь необходимо, а потому и артельные деньги нужны, а без котлов обойтись невозможно”.
А закінчує І.П.Котляревський повідомлення словами, які яскраво характеризують його душевну доброту і високу моральність: “Обращаюсь с покорнейшею просьбою к вашему сиятельству о присылке в 5-й козачий полк командира и об отпуске меня к моей должности. Сверх того, что я не имею никакого приготовления ни на службу, ни к походу, воспитанники остаются до сего времени без зимнего платья; по множеству забот вашему сиятельству невозможно вспомнить об них, …теперь оставленные без должного призрения потерпеть могут. Сжальтесь над сими сиротами, ваше сиятельство, и удостойте их и меня вашего внимания и благоволения”.
Майже цілий місяць прожив Іван Петрович Котляревський у Горошиному. Та врешті прийшов час полишати це красиве містечко. Козацький полк 2 вересня 1812 року рушив на Лубни, звідти – на Пирятин, Прилуки, Борозну, а потім його шлях проліг на Калугу й Тулу. Повів його штабс-капітан Рудницький. Бажання Котляревського повернутися до рідної Полтави, до своєї старенької матусі та улюбленої роботи здійснилося.
Від тих серпневих днів, відданих поетом великій громадській справі, минуло 197 років. Багато збігло води у Сулі, а ще більше подій відбулося в тутешніх місцях і по всій Україні. Але в людській пам’яті живуть і завжди житимуть добра згадка і шана до автора іскрометної “Енеїди” та безсмертної “Наталки Полтавки”. Пригадую, як у п’ятдесятих роках тепер уже минулого століття, працюючи редактором оболонської районної газети, частенько бував у Горошиному і чув від старих людей переповідки про Івана Котляревського. Переказували, що він був дуже чемним із жителями містечка. Навіть із незнайомими, схиляючи голову, щиро вітався, уважно розпитував про їхнє життя-буття. Меморіальна дошка на фасаді дільничної лікарні (колишнього поміщицького будинку) постійно нагадує мешканцям села і приїжджим про нерядову подію майже двохсотрічної давнини.
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 8_09_09
в Полтавській губернії – дев’ять, у Чернігівській – шість. Кожен полк повинен був складатися з восьми ескадронів загальною кількістю 1200 козаків. Комплектування полків велось у шести містечках полтавського краю: Говтві, Комишні, Горошиному, Яготині, Веприку та Срібному.
Як бачимо, в лиху годину царський уряд згадав про українських козаків, котрі завжди відзначалися відвагою, кмітливістю і витримкою. А головне – волелюбністю. Саме за це Катерина II свого часу зруйнувала Запорізьку Січ – оплот української автономії.
Формування козацьких полків одразу ж наштовхнулося на труднощі – не вистачало офіцерських кадрів. Мабуть, тому князь Лобанов, котрий виявляв покровительство авторові “Енеїди” Івану Петровичу Котляревському і незадовго до цього рекомендував його наглядачем у так званий Будинок виховання дітей бідних дворян, доручив саме йому сформувати п’ятий козацький полк. Звичайно ж, кращої кандидатури для виконання такого відповідального завдання й не могло бути. Адже він служив у Сіверському карабінерському (потім драгунському) полку, відзначився при штурмі Ізмаїльської фортеці, мав чин капітана.
На початку серпня Котляревський прибув у Горошине на березі Сули, що славилось своєю літописною історією. Іванові Петровичу на ту пору виповнювалось сорок три роки. Але своєю стрункою поставою, іскристим поглядом, привітною посмішкою він швидше нагадував козака-парубка, аніж поважного добродія, за плечима якого були семінарія й дванадцять років військової служби, який мав неабиякий життєвий досвід, мудрість і славу поета.
У Горошиному Котляревський оселився в садибі місцевого поміщика Левка Гудими. Навпроти будинку, на сільському майдані, під крислатими деревами розташовувались козаки, які чекали черги на оформлення. Івану Петровичу доводилось не тільки записувати необхідні відомості про кожного з них, а й персонально оглядати форму, визначати наявність зброї та її стан, придатність до походу коня, здібності козака-вершника і багато інших деталей. За копіткою роботою він проводив цілісінький день. Треба було прийняти з Хорольського повіту 442, з Миргородського – 421 та з Кременчуцького – 337 козаків. У листі генерал-губернаторові від 12 серпня Котляревський повідомляв: “…Люди, принятые мною, хороши, стариков нет и очень молодых мало; большей частью поступают в козаки с удовольствием, охотностно и без малейшего уныния; все с пиками и саблями, но много есть сабель, из кос переделанных, есть с ружьями и пистолетами, но сие оружие в посредственной исправности”.
Потім у листі князю Лобанову Іван Котляревський висловлює надію, що “я только употреблен вами для сформирования полка, а не для служения в оном. Я и по бедности моей, и по старости матери моей, которую поддерживать есть мой долг, никакой службы несть вне Полтавы не могу. Если должность моя надзирателя заслуживает перед вашим сиятельством какое одобрение, то оставьте меня при оном знаке”.
Як бачимо, Котляревський, виконуючи з усією наполегливістю і кмітливістю доручення генерал-губернатора, помислами постійно жив у Полтаві, переживаючи за свою стареньку матір, за своїх юних вихованців. І при кожній нагоді нагадував про це князю. У наступному листі-рапорті він ще з більшими подробицями інформує про хід комплектації полку та про труднощі, що виникають при цьому: “…Честь имею вашему сиятельству донести, что по сие число принято мною козаков с лошадьми 760 человек. Неуспешность сия происходит не от того, что я здесь нахожусь и делаю прием, но от скорого доставления людей земским правительством”. Далі І.П.Котляревський наводить ряд прикладів, які засвідчують несумлінне ставлення повітових комісарів до ретельної підготовки козаків: “Многие явились без положенных рубах, сапог, серых шароваров, в старых изношенных кафтанах, без платков для шеи, седла без потников, арчаки ломанные, …даже узды с пеньковыми поводами; козаков большая часть без ледунок, без сабель. Все таковые недостатки и неисправности хотя будут исправлены, но сие требует времени”.
І.П.Котляревський ставить до відома генерал-губернатора, що й до цього часу не має у себе “ни одного утвержденного от вашего сиятельства офицера и унтер-офицера, чрезвычайно затрудняюсь, что не имею кому поручить в команду эскадроны”. Далі автор рапорту повідомляє, що в містечку скупчилося багато людей, а для коней не вистачає підніжного корму, тому змушений від засідателя Хорольського земського суду Щочки “потребовать к себе всех в ближайших местах живущих отставных из военной службы, по прибытии коих, в числе семи человек, употребил их на временную услугу и, поруча в команды им козаков, отправил по ближайшим деревням, в четыре волости”.
З подальших подій знаємо, що Іван Петрович Котляревський переборов усі труднощі й достроково, 27 серпня 1812 року, полк було сформовано. Того ж дня він пише Лобанову: “Сиятельнейший князь, милостивый государь! Наконец 5-й конный козачий полк сформирован, одних только офицеров и унтер-офицеров недостаток. Люди в полку очень хороши, лошади лучше посредственных, амуниции хлопочу… Козакам артели иметь необходимо, а потому и артельные деньги нужны, а без котлов обойтись невозможно”.
А закінчує І.П.Котляревський повідомлення словами, які яскраво характеризують його душевну доброту і високу моральність: “Обращаюсь с покорнейшею просьбою к вашему сиятельству о присылке в 5-й козачий полк командира и об отпуске меня к моей должности. Сверх того, что я не имею никакого приготовления ни на службу, ни к походу, воспитанники остаются до сего времени без зимнего платья; по множеству забот вашему сиятельству невозможно вспомнить об них, …теперь оставленные без должного призрения потерпеть могут. Сжальтесь над сими сиротами, ваше сиятельство, и удостойте их и меня вашего внимания и благоволения”.
Майже цілий місяць прожив Іван Петрович Котляревський у Горошиному. Та врешті прийшов час полишати це красиве містечко. Козацький полк 2 вересня 1812 року рушив на Лубни, звідти – на Пирятин, Прилуки, Борозну, а потім його шлях проліг на Калугу й Тулу. Повів його штабс-капітан Рудницький. Бажання Котляревського повернутися до рідної Полтави, до своєї старенької матусі та улюбленої роботи здійснилося.
Від тих серпневих днів, відданих поетом великій громадській справі, минуло 197 років. Багато збігло води у Сулі, а ще більше подій відбулося в тутешніх місцях і по всій Україні. Але в людській пам’яті живуть і завжди житимуть добра згадка і шана до автора іскрометної “Енеїди” та безсмертної “Наталки Полтавки”. Пригадую, як у п’ятдесятих роках тепер уже минулого століття, працюючи редактором оболонської районної газети, частенько бував у Горошиному і чув від старих людей переповідки про Івана Котляревського. Переказували, що він був дуже чемним із жителями містечка. Навіть із незнайомими, схиляючи голову, щиро вітався, уважно розпитував про їхнє життя-буття. Меморіальна дошка на фасаді дільничної лікарні (колишнього поміщицького будинку) постійно нагадує мешканцям села і приїжджим про нерядову подію майже двохсотрічної давнини.
“Зоря Полтавщини”, 4 стор., 8_09_09
Рубрика: 
