Тарас Павлович є автором та співавтором понад 200 публікацій, у тому числі енциклопедичного довідника “Полтавщина”, колективних монографій про історію нашого краю, серії видань “Реабілітовані історією”, підручника з новітньої історії Полтавщини для 11-го класу; одним із упорядників збірника документів “Український національно-визвольний рух. Березень – листопад 1917 року”, обласного тому Національної книги пам'яті тощо. Він – один із ініціаторів і член редакційних колегій періодичних видань “Полтавська Петлюріана”, “Полтавські єпархіальні відомості”, “Наше слово”.
Лауреат премій Української бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі, ім. В.Веретеннікова, ім. П.Мирного.
Днями Тарасу Пустовіту виповнилося 50 років. На шпальтах “Зорі Полтавщини” виходить чимало його публікацій про окремі сторони життя багатьох наших славних земляків – відомих і з різних причин призабутих. А сьогоднішня наша розмова – про дороги пройдені й ті, які ще належить пройти.
Спадок батька
– Тарасе Павловичу, Вам багато доводиться займатися науково-дослідницькою роботою і писати, писати, писати… Любов до пера – то, певно, батьківський спадок?
– Справді, я із журналістської родини. Мій батько, Павло Микитович, родом із хутора Пустовіти, що поблизу Кременчука, у 1958 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Під час розподілу попросився на роботу на батьківщину, в наддніпрянське місто. Зв'язків зі своїми товаришами він не поривав, тож у нашому помешканні у Кременчуці, а згодом і в Полтаві, побувало немало його однокурсників. Серед них – Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря. У дитинстві я мало що розумів із тих дискусій, що відбувалися у нас вечорами, і ці прізвища мені тоді ще нічого не говорили. Але я достеменно знаю, що у нашій хаті постійно витав творчий дух, який згодом таки позначився на виборі й моєї професії, і професії мого брата. Тим більше, що батько постійно писав матеріали на краєзнавчу тематику. Він був журналістом і дослідником. У його доробку – десятки цікавих публікацій про кременчуцький край. Я думаю, що любов до слова, повага до людей творчої професії у мене саме від нього. У 1970 році наша родина перебралася до Полтави, але ще тривалий час моє серце розривалося між Кременчуком та Полтавою. Тільки згодом, коли вже став істориком і коли мені відкрився величезний історичний пласт нашого минулого, Полтава у цьому, так би мовити, протистоянні перемогла.
– Уже тривалий час Ви працюєте у Державному архіві Полтавської області. Яким чином доля пов'язала Вас із цією установою?
– Коли я ще навчався у Полтавському педагогічному інституті, на історичному факультеті, мене постійно вабили ті місця, де проходило дитинство. Тож під час розподілу після закінчення вузу попросився на Наддніпрянщину. Так опинився у Комсомольську, де чесно відпрацював три роки вчителем історії. Реальність виявилася, м'яко кажучи, дещо іншою, ніж дитячі та юнацькі уявлення. Там же, у Комсомольську, зрозумів, що вчителювання – не моє. Тому 1987 року повернувся до Полтави, де, на щастя, було вакантне місце у Держархіві. Доводилося починати з найнижчої посади, але не жалкую, бо достеменно знаю, як працюють усі гвинтики архівної “машини”. Пов'язаний із цією установою я вже понад 20 років і дякую Богові, що маю сьогодні можливість досліджувати і писати. Хоча, відверто кажучи, бувають різні моменти.
“Усі мої публікації –
наче рідні діти”
– За цей період, напевно, можна було ознайомитися з усіма архівними джерелами?
– Це, певною мірою, поверхове уявлення. Знати всі документи неможливо. Та я й не ставлю перед собою таке завдання. Для мене, як для історика-архівіста, головне – знати, де і в яких джерелах можна знайти ту чи іншу інформацію. І не тільки у нашому архіві, а й в архівах Києва, Львова, Петербурга чи інших міст. Така можливість сьогодні вже є. Щоб прискорити процес пошуку, працюємо над удосконаленням науково-довідкового апарату та інформаційно-пошукових систем. Упродовж століть людство накопичувало унікальні знання у багатьох сферах. І було б нерозумно нехтувати досвідом минулих поколінь. Тож щодня, опрацьовуючи різноманітні джерела, я роблю для себе маленькі відкриття. А ще, працюючи з архівними джерелами, відчув, наскільки швидкоплинним є людське життя.
– На Вашу думку, чи багато ще залишається “білих плям” при дослідженні тих чи інших сторінок минулого нашого краю?
– Ви знаєте, малодосліджених сторінок нашої історії вистачає. Впродовж десятиліть наша історична наука була настільки заідеологізованою, що, за яку б тематику ми сьогодні не взялися, виникає величезна кількість проблемних питань, висвітлення яких вимагає значних інтелектуальних зусиль. Тож повністю підтримую президентську гуманітарну політику щодо висвітлення знакових подій нашої історії, повернення з небуття тих достойників, які жертовно поклали своє життя за Україну. Це дається сьогодні дуже непросто. Минулого року, приміром, коли брав участь в упорядкуванні обласного тому Національної книги пам'яті (Голодомор 1932–1933 рр.), безпосередньо відчув, як важко (і передовсім психологічно) було опрацьовувати величезну кількість джерел цієї тематики. Але, вважаю, робити це вкрай необхідно для морального очищення української нації, консолідації нашого народу.
– Тарасе Павловичу, яка з Ваших численних праць Вам найдорожча?
– Усі мої публікації – наче рідні діти. Всім їм сповна віддаєш своє серце, пестиш їх. Нерідко працюю над вивченням життєвого шляху персоналій, які до сьогоднішнього дня були практично забуті. Мені ж хочеться, щоб людині, яка того варта, повернули її ім'я із забуття, щоб нащадки належно вшановували її пам'ять.
І знаєте, інколи приємно не так за свої публікації, як за тих людей, з якими працюю. Наприклад, кілька років тому мені вдалося довести до завершення видання нашого земляка, видатного українського історика, археографа Івана Лукича Бутича “Генеральне слідство про маєтності полтавського полку”. Ця унікальна робота тривалий час лежала у рукописному варіанті в нього вдома. Історик не міг її ніде видати. Я ж допоміг Івану Лукичу в цій справі. На жаль, незабаром він помер. На заключному етапі все довелося робити мені й Володимиру Мокляку. І ви не уявляєте, наскільки згодом було приємно представити цю роботу широкому загалу. Зізнаюся, що радів більше, ніж за свої публікації.
Улюблена робота –
це і є щастя
– Крім архівної роботи, Ви ще активно займаєтеся громадською діяльністю. Розкажіть, будь ласка, про Ваші просвітянські здобутки.
– З 1996 року я очолюю міське товариство “Просвіта”, і ця робота для мене дуже близька. Завдяки просвітянській роботі познайомився з чудовими людьми (громадськими діячами, науковцями, робітниками), для яких інтереси України – понад усе. Більшість цих людей працює щиро і безкорисно. Коли працюють не за винагороду, а за покликом душі, результат набагато вагоміший. І сьогодні мені дуже прикро, що через велику завантаженість я вже не можу, як раніше, приділяти достатньо уваги просвітянству. Але, якщо є можливість, намагаюся застосувати свої фахові знання під час проведення різноманітних заходів: у науковій, релігійній площинах. Вважаю, що наше товариство може пишатися проведенням Петлюрівських читань, фестивалів “Мазепа-Фест”, видавничими проектами, своєю газетою.
– Над якими проблемами працюєте сьогодні?
– Упродовж останніх років реалізовано кілька цікавих проектів, особливо у видавничій площині. Мені приємно працювати з полтавськими дослідниками Олександром Білоуськом, Володимиром Мокляком, Миколою Степаненком, Віталієм Ханком, Георгієм Шибановим, Олександром Юренком, Олександром Супруненком. Розробляється немало різних і цікавих проектів, у тому числі – енциклопедія Полтавщини, історія о
бласної організації НРУ, історія релігії та церкви. Хочеться робити грунтовні й конкретні справи. Я контактую з багатьма людьми – вченими, політиками, громадськими діячами. Багато доводиться працювати і в неробочий час. Взагалі вважаю, що архівіст, як і журналіст, має постійно тримати руку на пульсі часу.
– Тарасе Павловичу, розкажіть про Вашу сім`ю. Як любите відпочивати?
– Дружина Галина працює програмістом, син Дмитрик навчається у Полтавській гімназії № 6. Хочу, щоб він продовжив ті традиції, котрі прищеплювали мені мої батьки, і успадкував виховання, яке отримав я.
У вихідний, якщо вдається, обов'язково їдемо на дачу в село Малий Тростянець Полтавського району. Там із задоволенням пораюся на городі, допомагаю матері Валентині Леонідівні. Це село для мене дороге, бо там похований мій батько.
– 50 років для людини – серйозний рубіж. Час певних підсумків зробленого, обмірковування майбутніх перспектив…
– Є люди, які підводять риски, роблять свої бібліографічні показники і в 30, і в 40 років. Я ж свого віку не відчуваю. І зовсім не хочеться аналізувати, що вдалося зробити, а що – ні. Думаю, якщо Бог дасть здоров'я, то ще зможу принести чимало користі, зробивши конкретні справи.
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Я задоволений своїм життям, адже зміг реалізуватися на архівній ниві й отримую від роботи справжню насолоду, маю гарну родину, а попереду – необхідно ще багато зробити. Певно, це і є щастям.
“Зоря Полтавщини”, 14 серпня, 3 стор.
Лауреат премій Української бібліотеки ім. С.Петлюри в Парижі, ім. В.Веретеннікова, ім. П.Мирного.
Днями Тарасу Пустовіту виповнилося 50 років. На шпальтах “Зорі Полтавщини” виходить чимало його публікацій про окремі сторони життя багатьох наших славних земляків – відомих і з різних причин призабутих. А сьогоднішня наша розмова – про дороги пройдені й ті, які ще належить пройти.
Спадок батька
– Тарасе Павловичу, Вам багато доводиться займатися науково-дослідницькою роботою і писати, писати, писати… Любов до пера – то, певно, батьківський спадок?
– Справді, я із журналістської родини. Мій батько, Павло Микитович, родом із хутора Пустовіти, що поблизу Кременчука, у 1958 році закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Під час розподілу попросився на роботу на батьківщину, в наддніпрянське місто. Зв'язків зі своїми товаришами він не поривав, тож у нашому помешканні у Кременчуці, а згодом і в Полтаві, побувало немало його однокурсників. Серед них – Борис Олійник, Василь Захарченко, Микола Шудря. У дитинстві я мало що розумів із тих дискусій, що відбувалися у нас вечорами, і ці прізвища мені тоді ще нічого не говорили. Але я достеменно знаю, що у нашій хаті постійно витав творчий дух, який згодом таки позначився на виборі й моєї професії, і професії мого брата. Тим більше, що батько постійно писав матеріали на краєзнавчу тематику. Він був журналістом і дослідником. У його доробку – десятки цікавих публікацій про кременчуцький край. Я думаю, що любов до слова, повага до людей творчої професії у мене саме від нього. У 1970 році наша родина перебралася до Полтави, але ще тривалий час моє серце розривалося між Кременчуком та Полтавою. Тільки згодом, коли вже став істориком і коли мені відкрився величезний історичний пласт нашого минулого, Полтава у цьому, так би мовити, протистоянні перемогла.
– Уже тривалий час Ви працюєте у Державному архіві Полтавської області. Яким чином доля пов'язала Вас із цією установою?
– Коли я ще навчався у Полтавському педагогічному інституті, на історичному факультеті, мене постійно вабили ті місця, де проходило дитинство. Тож під час розподілу після закінчення вузу попросився на Наддніпрянщину. Так опинився у Комсомольську, де чесно відпрацював три роки вчителем історії. Реальність виявилася, м'яко кажучи, дещо іншою, ніж дитячі та юнацькі уявлення. Там же, у Комсомольську, зрозумів, що вчителювання – не моє. Тому 1987 року повернувся до Полтави, де, на щастя, було вакантне місце у Держархіві. Доводилося починати з найнижчої посади, але не жалкую, бо достеменно знаю, як працюють усі гвинтики архівної “машини”. Пов'язаний із цією установою я вже понад 20 років і дякую Богові, що маю сьогодні можливість досліджувати і писати. Хоча, відверто кажучи, бувають різні моменти.
“Усі мої публікації –
наче рідні діти”
– За цей період, напевно, можна було ознайомитися з усіма архівними джерелами?
– Це, певною мірою, поверхове уявлення. Знати всі документи неможливо. Та я й не ставлю перед собою таке завдання. Для мене, як для історика-архівіста, головне – знати, де і в яких джерелах можна знайти ту чи іншу інформацію. І не тільки у нашому архіві, а й в архівах Києва, Львова, Петербурга чи інших міст. Така можливість сьогодні вже є. Щоб прискорити процес пошуку, працюємо над удосконаленням науково-довідкового апарату та інформаційно-пошукових систем. Упродовж століть людство накопичувало унікальні знання у багатьох сферах. І було б нерозумно нехтувати досвідом минулих поколінь. Тож щодня, опрацьовуючи різноманітні джерела, я роблю для себе маленькі відкриття. А ще, працюючи з архівними джерелами, відчув, наскільки швидкоплинним є людське життя.
– На Вашу думку, чи багато ще залишається “білих плям” при дослідженні тих чи інших сторінок минулого нашого краю?
– Ви знаєте, малодосліджених сторінок нашої історії вистачає. Впродовж десятиліть наша історична наука була настільки заідеологізованою, що, за яку б тематику ми сьогодні не взялися, виникає величезна кількість проблемних питань, висвітлення яких вимагає значних інтелектуальних зусиль. Тож повністю підтримую президентську гуманітарну політику щодо висвітлення знакових подій нашої історії, повернення з небуття тих достойників, які жертовно поклали своє життя за Україну. Це дається сьогодні дуже непросто. Минулого року, приміром, коли брав участь в упорядкуванні обласного тому Національної книги пам'яті (Голодомор 1932–1933 рр.), безпосередньо відчув, як важко (і передовсім психологічно) було опрацьовувати величезну кількість джерел цієї тематики. Але, вважаю, робити це вкрай необхідно для морального очищення української нації, консолідації нашого народу.
– Тарасе Павловичу, яка з Ваших численних праць Вам найдорожча?
– Усі мої публікації – наче рідні діти. Всім їм сповна віддаєш своє серце, пестиш їх. Нерідко працюю над вивченням життєвого шляху персоналій, які до сьогоднішнього дня були практично забуті. Мені ж хочеться, щоб людині, яка того варта, повернули її ім'я із забуття, щоб нащадки належно вшановували її пам'ять.
І знаєте, інколи приємно не так за свої публікації, як за тих людей, з якими працюю. Наприклад, кілька років тому мені вдалося довести до завершення видання нашого земляка, видатного українського історика, археографа Івана Лукича Бутича “Генеральне слідство про маєтності полтавського полку”. Ця унікальна робота тривалий час лежала у рукописному варіанті в нього вдома. Історик не міг її ніде видати. Я ж допоміг Івану Лукичу в цій справі. На жаль, незабаром він помер. На заключному етапі все довелося робити мені й Володимиру Мокляку. І ви не уявляєте, наскільки згодом було приємно представити цю роботу широкому загалу. Зізнаюся, що радів більше, ніж за свої публікації.
Улюблена робота –
це і є щастя
– Крім архівної роботи, Ви ще активно займаєтеся громадською діяльністю. Розкажіть, будь ласка, про Ваші просвітянські здобутки.
– З 1996 року я очолюю міське товариство “Просвіта”, і ця робота для мене дуже близька. Завдяки просвітянській роботі познайомився з чудовими людьми (громадськими діячами, науковцями, робітниками), для яких інтереси України – понад усе. Більшість цих людей працює щиро і безкорисно. Коли працюють не за винагороду, а за покликом душі, результат набагато вагоміший. І сьогодні мені дуже прикро, що через велику завантаженість я вже не можу, як раніше, приділяти достатньо уваги просвітянству. Але, якщо є можливість, намагаюся застосувати свої фахові знання під час проведення різноманітних заходів: у науковій, релігійній площинах. Вважаю, що наше товариство може пишатися проведенням Петлюрівських читань, фестивалів “Мазепа-Фест”, видавничими проектами, своєю газетою.
– Над якими проблемами працюєте сьогодні?
– Упродовж останніх років реалізовано кілька цікавих проектів, особливо у видавничій площині. Мені приємно працювати з полтавськими дослідниками Олександром Білоуськом, Володимиром Мокляком, Миколою Степаненком, Віталієм Ханком, Георгієм Шибановим, Олександром Юренком, Олександром Супруненком. Розробляється немало різних і цікавих проектів, у тому числі – енциклопедія Полтавщини, історія о
бласної організації НРУ, історія релігії та церкви. Хочеться робити грунтовні й конкретні справи. Я контактую з багатьма людьми – вченими, політиками, громадськими діячами. Багато доводиться працювати і в неробочий час. Взагалі вважаю, що архівіст, як і журналіст, має постійно тримати руку на пульсі часу.
– Тарасе Павловичу, розкажіть про Вашу сім`ю. Як любите відпочивати?
– Дружина Галина працює програмістом, син Дмитрик навчається у Полтавській гімназії № 6. Хочу, щоб він продовжив ті традиції, котрі прищеплювали мені мої батьки, і успадкував виховання, яке отримав я.
У вихідний, якщо вдається, обов'язково їдемо на дачу в село Малий Тростянець Полтавського району. Там із задоволенням пораюся на городі, допомагаю матері Валентині Леонідівні. Це село для мене дороге, бо там похований мій батько.
– 50 років для людини – серйозний рубіж. Час певних підсумків зробленого, обмірковування майбутніх перспектив…
– Є люди, які підводять риски, роблять свої бібліографічні показники і в 30, і в 40 років. Я ж свого віку не відчуваю. І зовсім не хочеться аналізувати, що вдалося зробити, а що – ні. Думаю, якщо Бог дасть здоров'я, то ще зможу принести чимало користі, зробивши конкретні справи.
– Вважаєте себе щасливою людиною?
– Я задоволений своїм життям, адже зміг реалізуватися на архівній ниві й отримую від роботи справжню насолоду, маю гарну родину, а попереду – необхідно ще багато зробити. Певно, це і є щастям.
“Зоря Полтавщини”, 14 серпня, 3 стор.
Рубрика: 
