Триває боротьба навколо спорудження пам’ятника славному гетьману України Іванові Мазепі у Полтаві. Які парадокси: з легкістю з’являються в Українській Державі пам’ятники Катерині ІІ, лютій вовчиці, котра, як писав Шевченко, доконала Україну. Ініціюють їх спорудження російські імперіалісти і шовіністи та й свої хохли-яничари і всілякі христопродавці. А поставити пам’ятник великому будівничому України, роль якого для нації український народ раз і назавжди визначив прислів’ям “Від Богдана до Івана не було в Україні гетьмана”, дуже й дуже непросто. Чи це за намовлянням “старшого брата”, чи це з власної недоумкуватості, чи з яничарства, але вже свої землячки стараються.
Спочатку два роки Полтавська міська рада не приймала рішення про спорудження пам’ятника, а як усім миром вдалося переконати і міського голову, і більшість депутатів міської ради і рішення з’явилося, тоді вже обласна рада на чолі з регіоналом О. Удовіченком голосами регіоналів, комуністів і частини бютівців відправила виділені державою кошти назад до бюджету. Далі на антиукраїнській сцені знову з’явився міський голова Полтави (вони з Удовіченком з одного комсомольсько-приватбанківського гнізда, тож, очевидно, йдеться про скоординовані дії). Міська рада (читай А.Матковський) призупиняє своє рішення до 10 липня, доки не закінчаться їхні радісні святкування і народні гуляння всеукраїнської катастрофи! Організатори спорудження пам’ятника йдуть назустріч міському голові й не розпочинають будівельних робіт по фундаменту для пам’ятника.
Та ось наближається 10 липня, і головний архітектор міста збирає при Управлінні архітектури дорадчий орган, так звану художню раду, і та більшістю голосів відхиляє проект пам’ятника переможців Всеукраїнського відкритого конкурсу скульптора М.Білика та архітектора В.Шевченка. Це в той час, коли пам’ятник вже майже вилитий у бронзі. Тепер стає зрозумілим, чому не приїхали до Києва члени полтавської містобудівної та художньої рад на обговорення виготовленої в глині скульптури. Бо як би вони виглядали із своїми надуманими запереченнями перед такими відомими постатями, як академік Академії мистецтв України, скульптор А.В. Кущ, народний художник М.Г. Олійник, Віктор Линовка, О.А. Радіонов, професор Академії мистецтв та архітектури, завідувач кафедри мистецтв та архітектури Академії мистецтв Валерій Швецов, інші високі фахівці, котрі – всі, як один, дали абсолютно позитивну оцінку скульптурі Білика і рекомендували її до виливання у бронзі (протокол засідання художньої ради Національної спілки художників України від 15 травня 2009 року).
От саме на цю раду і не приїхали члени полтавської художньої ради, на яку їх запрошували полтавська “Просвіта” та її голова – народний депутат М.Кульчинський. Зрештою, скульптор М.Білик ні на йоту не відійшов від макета, який переміг на Всеукраїнському відкритому конкурсі, і тоді, під час обговорення, журі погодилося саме з таким вирішенням втілення образу І.Мазепи. З незрозумілих причин сьогодні деякі члени журі відмовляються від своєї думки.
Тепер про стурбованість міського голови. Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка уклало чотири угоди з виробниками пам’ятника:
з київським комбінатом “Художник” (директор – Валерій Шевелюк), на відливання пам’ятника в бронзі. Вартість робіт – 774 тис. грн;
угоду з творчою групою: скульптори – М.Білик, Н. Білик, архітектор – В.Шевченко. Вартість робіт – 400 тис. грн;
угоду на виготовлення постаменту з гірничо-видобувним та каменеобробним комбінатом ЗАТ “Біличі” (голова правління – О.І. Повзик). Вартість робіт – 650 тис. грн;
угоду з управлінням капітального будівництва Полтавської ОДА на опоряджувальні роботи. Вартість робіт – 300 тис. грн.
Джерела фінансування – народні кошти, які накопичуються на рахунку “Просвіти”. На сьогодні оплачено роботи з виготовлення постаменту. Залишилось оплатити виливання у бронзі – 374 тис. грн та творчій групі – 160 тис. грн, а також опоряджувальні роботи. Усі розрахунки робляться за державними розцінками.
Соромно і сумно мені читати у “Полтавському віснику” таку собі статейку в дусі комуністично-комсомольських часів, коли з допомогою дрібних людців шельмувалися найкращі досягнення української культури в театрі, музиці, слові, живописі, скульптурі. Схоже, саме Полтаву обрано за полігон, де робиться спроба повернутися до тих часів. Прикро, боляче і гидко. Не заслуговують полтавці на таке ставлення до себе. Мають полтавці чим пишатися, і не тільки славетними попередниками, а й сьогоднішніми громадянами, які масово несли пожертви на пам’ятник великому Гетьману. Усі ці атаки на пам’ятник, уся ця псевдостурбованість міської ради не варті ламаного гроша. Словесне прикриття для впертого заперечення самої ідеї пам’ятника у Полтаві. Звідки це небажання, хай полтавці судять самі. Та пам’ятник таки буде саме таким, макет якого затвердило полтавське журі!
Автор пам’ятника двічі приїжджав у Полтаву. Привезти метровий макет у глині з технічних причин просто неможливо. Представляли фотографії. У Києві ж метровий макет приймався художньою радою НСХУ. Усі зауваження скульптором були враховані, і ці зауваження давалися людьми, які знаються на скульптурі й шануються мистецьким середовищем в усій Україні. Їхні імена наведені вище. А головне, що це була не огульна критика, що має на меті не допустити встановлення пам’ятника у місті, а розумні доброзичливі поради, які тільки посилювали суть ідейного й естетичного втілення в скульптурі постаті Івана Мазепи.
Так, цим пам’ятником утверджується не тільки сам гетьман як сильна і державна людина, але й ідея української державності, заради якої він жив і творив. І не біда, що програв російсько-українську війну. Його ідея наснажувала 300 років все нові й нові покоління на боротьбу за свободу Вітчизни. І вони перемогли. Може, декому це й не подобається, але ось такий образ спонукав полтавське журі рекомендувати саме цю роботу для втілення у життя у нашій славній полковницькій Полтаві. Бо тут, у полковій канцелярії на Івановій Горі, вручали гетьману булаву, бо в Коломаку його обрали на гетьмана, бо в місті над Ворсклою жили його сестра і його вірні сподвижники, бо Полтавський полк в урочу годину пішов за своїм гетьманом.
Вочевидь, у судженнях про “черговий ідеологічний штамп” архітектора, навіть не скульптора, радника міського голови В.Трегубова простежуються суб’єктивна оцінка та елементарна заздрість. До речі, коли М.Білик представив свою роботу на сесії міської ради, В. Трегубов не зробив жодного зауваження не тільки на сесії, а навіть у розмові з автором М. Біликом! Складається враження, що хто б не зробив пам’ятник, якщо це не Трегубов, він все одно буде не такий. Полтавці жартують: треба було збирати кошти не тільки на пам’ятник, а й на “відкат потрібним людям, тоді б проблем не було”. Сумно і боляче.
Що ж до спроб міської ради знову почати дискусію про місце встановлення пам’ятника, про необхідність збереження шести акацій, то про це соромно й писати. Панове міське начальство! Треба ж мати хоч краплину гідності й самоповаги. “Просвіта” виготовила повномасштабний макет пам’ятника з фанери. Найняла кран для перестановки його з місця на місце, щоб у натурі було видно найкраще місце. Це академічний прийом. Його рідко застосовують, та ми на це пішли, щоб досягнути компромісу. Бо ж міська влада пропонувала поставити монумент біля церковного туалету. До речі, місце, запропоноване архітектором В.Шевченком в кінці вулиці Жовтневої по осі вулиці, не потребувало ніякого спилювання дерев. І воно було б з усіх поглядів найкраще. Та компромісу було досягнуто, коли фанерний макет встановили зліва від осі вулиці Жовтневої. Головний архітектор міста й області погодився, члени містобудівної та художньо
ї рад також. Усі згодилися і з тим, що доведеться спиляти кілька малоцінних дерев. Нині ж міські чиновники горою стоять, щоб не допустити спилювання дерев, хоч на полі Полтавської битви, готуючись до своїх ігрищ на козацьких кістках, спиляли понад 200 дерев! Окрім того, опоряджувальні роботи за проектом управління капітального будівництва ОДА передбачають навколо пам’ятника набагато більше зелених насаджень. Знову ж лукаве чиновництво знайшло причину не допустити встановлення пам’ятника, та ще й подавати себе людям як захисників зелених насаджень красуні Полтави. “О, роде суєтний…” – писав Кобзар.
Хочеться, щоб міська рада і її голова справді були стурбовані встановленням пам’ятника і хоч крапельку чимсь допомогли, а не вставляли палиці в колеса. Бо як ви, панове міське начальство, будете дивитися в очі полтавцям, що живуть на копійки, а таки несуть пожертви на пам’ятник? Від вас же – самі перепони. Чи ви всі вже давно людям в очі не дивитесь?
Мені стало відомо, що депутати міської ради не допускають до земляних робіт робітників, не дають поставити паркан навколо місця будівельних робіт, виривають з рук будівельників лопати, штовхають їх, тобто діють, як затяті хулігани-українофоби, котрим ненависть до українців застилає очі.
Сподіваюся, що нащадки вільних козаків дадуть гідну відповідь печерним українофобам та їхнім паханам, російським шовіністам. Думаю, що й етнічним росіянам зовсім не до вподоби, що ними прикривається україноненависницьке чиновництво міської ради, і вони також дадуть йому свою оцінку. І буде в українофобів горіти під ногами наша українська земля. Драпатимуть з усіма їхніми награбованими статками. У цьому не сумніваюсь.
Народний депутат України,
голова ПООТ “Просвіта”
М.Кульчинський.
Зоря Полтавщини, 2 стор., 11 серпня
Спочатку два роки Полтавська міська рада не приймала рішення про спорудження пам’ятника, а як усім миром вдалося переконати і міського голову, і більшість депутатів міської ради і рішення з’явилося, тоді вже обласна рада на чолі з регіоналом О. Удовіченком голосами регіоналів, комуністів і частини бютівців відправила виділені державою кошти назад до бюджету. Далі на антиукраїнській сцені знову з’явився міський голова Полтави (вони з Удовіченком з одного комсомольсько-приватбанківського гнізда, тож, очевидно, йдеться про скоординовані дії). Міська рада (читай А.Матковський) призупиняє своє рішення до 10 липня, доки не закінчаться їхні радісні святкування і народні гуляння всеукраїнської катастрофи! Організатори спорудження пам’ятника йдуть назустріч міському голові й не розпочинають будівельних робіт по фундаменту для пам’ятника.
Та ось наближається 10 липня, і головний архітектор міста збирає при Управлінні архітектури дорадчий орган, так звану художню раду, і та більшістю голосів відхиляє проект пам’ятника переможців Всеукраїнського відкритого конкурсу скульптора М.Білика та архітектора В.Шевченка. Це в той час, коли пам’ятник вже майже вилитий у бронзі. Тепер стає зрозумілим, чому не приїхали до Києва члени полтавської містобудівної та художньої рад на обговорення виготовленої в глині скульптури. Бо як би вони виглядали із своїми надуманими запереченнями перед такими відомими постатями, як академік Академії мистецтв України, скульптор А.В. Кущ, народний художник М.Г. Олійник, Віктор Линовка, О.А. Радіонов, професор Академії мистецтв та архітектури, завідувач кафедри мистецтв та архітектури Академії мистецтв Валерій Швецов, інші високі фахівці, котрі – всі, як один, дали абсолютно позитивну оцінку скульптурі Білика і рекомендували її до виливання у бронзі (протокол засідання художньої ради Національної спілки художників України від 15 травня 2009 року).
От саме на цю раду і не приїхали члени полтавської художньої ради, на яку їх запрошували полтавська “Просвіта” та її голова – народний депутат М.Кульчинський. Зрештою, скульптор М.Білик ні на йоту не відійшов від макета, який переміг на Всеукраїнському відкритому конкурсі, і тоді, під час обговорення, журі погодилося саме з таким вирішенням втілення образу І.Мазепи. З незрозумілих причин сьогодні деякі члени журі відмовляються від своєї думки.
Тепер про стурбованість міського голови. Полтавське обласне об’єднання Всеукраїнського товариства “Просвіта” ім. Тараса Шевченка уклало чотири угоди з виробниками пам’ятника:
з київським комбінатом “Художник” (директор – Валерій Шевелюк), на відливання пам’ятника в бронзі. Вартість робіт – 774 тис. грн;
угоду з творчою групою: скульптори – М.Білик, Н. Білик, архітектор – В.Шевченко. Вартість робіт – 400 тис. грн;
угоду на виготовлення постаменту з гірничо-видобувним та каменеобробним комбінатом ЗАТ “Біличі” (голова правління – О.І. Повзик). Вартість робіт – 650 тис. грн;
угоду з управлінням капітального будівництва Полтавської ОДА на опоряджувальні роботи. Вартість робіт – 300 тис. грн.
Джерела фінансування – народні кошти, які накопичуються на рахунку “Просвіти”. На сьогодні оплачено роботи з виготовлення постаменту. Залишилось оплатити виливання у бронзі – 374 тис. грн та творчій групі – 160 тис. грн, а також опоряджувальні роботи. Усі розрахунки робляться за державними розцінками.
Соромно і сумно мені читати у “Полтавському віснику” таку собі статейку в дусі комуністично-комсомольських часів, коли з допомогою дрібних людців шельмувалися найкращі досягнення української культури в театрі, музиці, слові, живописі, скульптурі. Схоже, саме Полтаву обрано за полігон, де робиться спроба повернутися до тих часів. Прикро, боляче і гидко. Не заслуговують полтавці на таке ставлення до себе. Мають полтавці чим пишатися, і не тільки славетними попередниками, а й сьогоднішніми громадянами, які масово несли пожертви на пам’ятник великому Гетьману. Усі ці атаки на пам’ятник, уся ця псевдостурбованість міської ради не варті ламаного гроша. Словесне прикриття для впертого заперечення самої ідеї пам’ятника у Полтаві. Звідки це небажання, хай полтавці судять самі. Та пам’ятник таки буде саме таким, макет якого затвердило полтавське журі!
Автор пам’ятника двічі приїжджав у Полтаву. Привезти метровий макет у глині з технічних причин просто неможливо. Представляли фотографії. У Києві ж метровий макет приймався художньою радою НСХУ. Усі зауваження скульптором були враховані, і ці зауваження давалися людьми, які знаються на скульптурі й шануються мистецьким середовищем в усій Україні. Їхні імена наведені вище. А головне, що це була не огульна критика, що має на меті не допустити встановлення пам’ятника у місті, а розумні доброзичливі поради, які тільки посилювали суть ідейного й естетичного втілення в скульптурі постаті Івана Мазепи.
Так, цим пам’ятником утверджується не тільки сам гетьман як сильна і державна людина, але й ідея української державності, заради якої він жив і творив. І не біда, що програв російсько-українську війну. Його ідея наснажувала 300 років все нові й нові покоління на боротьбу за свободу Вітчизни. І вони перемогли. Може, декому це й не подобається, але ось такий образ спонукав полтавське журі рекомендувати саме цю роботу для втілення у життя у нашій славній полковницькій Полтаві. Бо тут, у полковій канцелярії на Івановій Горі, вручали гетьману булаву, бо в Коломаку його обрали на гетьмана, бо в місті над Ворсклою жили його сестра і його вірні сподвижники, бо Полтавський полк в урочу годину пішов за своїм гетьманом.
Вочевидь, у судженнях про “черговий ідеологічний штамп” архітектора, навіть не скульптора, радника міського голови В.Трегубова простежуються суб’єктивна оцінка та елементарна заздрість. До речі, коли М.Білик представив свою роботу на сесії міської ради, В. Трегубов не зробив жодного зауваження не тільки на сесії, а навіть у розмові з автором М. Біликом! Складається враження, що хто б не зробив пам’ятник, якщо це не Трегубов, він все одно буде не такий. Полтавці жартують: треба було збирати кошти не тільки на пам’ятник, а й на “відкат потрібним людям, тоді б проблем не було”. Сумно і боляче.
Що ж до спроб міської ради знову почати дискусію про місце встановлення пам’ятника, про необхідність збереження шести акацій, то про це соромно й писати. Панове міське начальство! Треба ж мати хоч краплину гідності й самоповаги. “Просвіта” виготовила повномасштабний макет пам’ятника з фанери. Найняла кран для перестановки його з місця на місце, щоб у натурі було видно найкраще місце. Це академічний прийом. Його рідко застосовують, та ми на це пішли, щоб досягнути компромісу. Бо ж міська влада пропонувала поставити монумент біля церковного туалету. До речі, місце, запропоноване архітектором В.Шевченком в кінці вулиці Жовтневої по осі вулиці, не потребувало ніякого спилювання дерев. І воно було б з усіх поглядів найкраще. Та компромісу було досягнуто, коли фанерний макет встановили зліва від осі вулиці Жовтневої. Головний архітектор міста й області погодився, члени містобудівної та художньо
ї рад також. Усі згодилися і з тим, що доведеться спиляти кілька малоцінних дерев. Нині ж міські чиновники горою стоять, щоб не допустити спилювання дерев, хоч на полі Полтавської битви, готуючись до своїх ігрищ на козацьких кістках, спиляли понад 200 дерев! Окрім того, опоряджувальні роботи за проектом управління капітального будівництва ОДА передбачають навколо пам’ятника набагато більше зелених насаджень. Знову ж лукаве чиновництво знайшло причину не допустити встановлення пам’ятника, та ще й подавати себе людям як захисників зелених насаджень красуні Полтави. “О, роде суєтний…” – писав Кобзар.
Хочеться, щоб міська рада і її голова справді були стурбовані встановленням пам’ятника і хоч крапельку чимсь допомогли, а не вставляли палиці в колеса. Бо як ви, панове міське начальство, будете дивитися в очі полтавцям, що живуть на копійки, а таки несуть пожертви на пам’ятник? Від вас же – самі перепони. Чи ви всі вже давно людям в очі не дивитесь?
Мені стало відомо, що депутати міської ради не допускають до земляних робіт робітників, не дають поставити паркан навколо місця будівельних робіт, виривають з рук будівельників лопати, штовхають їх, тобто діють, як затяті хулігани-українофоби, котрим ненависть до українців застилає очі.
Сподіваюся, що нащадки вільних козаків дадуть гідну відповідь печерним українофобам та їхнім паханам, російським шовіністам. Думаю, що й етнічним росіянам зовсім не до вподоби, що ними прикривається україноненависницьке чиновництво міської ради, і вони також дадуть йому свою оцінку. І буде в українофобів горіти під ногами наша українська земля. Драпатимуть з усіма їхніми награбованими статками. У цьому не сумніваюсь.
Народний депутат України,
голова ПООТ “Просвіта”
М.Кульчинський.
Зоря Полтавщини, 2 стор., 11 серпня
Рубрика: 
