Народився він на Львівщині й після закінчення факультету журналістики Львівського державного університету імені Івана Франка тривалий час працював у обласній газеті “Вінницька правда” на Поділлі, одночасно друкуючи нариси і повісті в республіканській та всесоюзній пресі. Понад 30 років був власним кореспондентом “Робітничої газети” у Полтавській та Сумській областях. Як прозаїк переважно працює в галузі дитячої літератури. У київському видавництві “Веселка” вийшли його книги повістей та оповідань “Глибина”, “Три жмені цукру”, “Сині проліски”, “Срібні ключі”, “Погоня”; у видавництві “Полтавський літератор” – художньо-документальна повість із часів війни “Облава”; у видавництві АСМІ підготована до друку повість “Довженко в Яреськах”, журнальний варіант якої отримав високу оцінку у відомому часописі “Дружба народів”. За останні три роки в полтавських видавництвах побачили світ художньо-публіцистичні повісті у співавторстві з Вандою Лис “Поверхи щастя”, “Спалах генія”.
Василь Лис – лауреат обласної премії ім. Петра Артеменка.
В багатьох рецензіях на книги Василя Лиса літературознавці відзначають його як майстра гострого сюжету, глибокого психологізму, витонченої літературної української мови. Вітаючи нашого колегу з ювілеєм, щиро зичимо добра та здоров’я і пропонуємо читачам один із його творів.
Горіла хата, палала…
Василь ЛИС
У  хаті дядька Максима край села я люблю бувати вранці. О такій порі якось по-особливому клацає клямка і скрипить хвіртка, що тулиться при боці широких тесових воріт, мов кишенька на фартухові. Вони відчиняються рідко: у жнива, коли на подвір’я заходять коні з возом соломи, і тоді до самої осені подвір’я пахне стернею, літом, полем і гнилицями, бо копичка стоїть під високою дикою грушею. Відчиняються і восени, коли привозять бурякову гичку, яку розвішують на тині, щоб сохла. Її прив’ялим духом молоко пахне аж до самого снігу.
Скрипить хвіртка. Дядько Максим, навіть не глянувши у вікно, усміхається у вуса, питаючи свою дружину Варвару: “А де ватерпас, кельма, пилка, молоток, сокира, долото?” Хоч усе це будівельне начиння лежить під столом у великій дерев’яній скрині. Ми вже знаємо, що дядько не почне жодного дня, щоб не назвати на ім’я кожен свій інструмент. Не чекаючи на відповідь, він відчиняє скриню і рахує своє добро. Тим часом риплять сінешні двері – на порозі з’являється хтось із односельчан.
– Доброго дня вашій господі!
Дядько киває у відповідь і продовжує складати інструмент у стару шкіряну сумку з потертими боками, мов у дині біля стежки.
– Саманну, дерев’яну чи цегляну хату зібрався ставити? – не чекаючи на прохання, перепитує дядько гостя і прямує до дверей, промовляючи: – Вже сонце на мотузку, треба поспішати.
На високому дядьковому чолі ворушиться клопіт, тихо котиться вниз, оповиваючи весь подовгуватий, сухорлявий обвід обличчя.
Гість каже, яку хату зібрався ставити. Слухаючи його, дядько починає прицмокувати, покректувати (так, мовби він уже щось майструє), і з його зморщок просвічує радість.
– Я наче знав, бо якраз під руку потрібний інструмент потрапив, – каже вже у сінях.
Я йду поряд із дядьком.
– Будемо ставити цьому чоловікові хату, – звертається він до мене, як до рівного.
Усі хати в моєму селі Домашеві – саманні, цегляні, дерев’яні – ставив він, дядько Максим. Кожна знала його руки. І хоч хати були несхожі, але в кожній, десь у вікнах чи причілку, щось залишилось і від дядька, від його душі й рук.
То вже було звичаєм: коли він закінчував роботу, десь бралось (це було таємницею навіть для мене) древко, уквітчане на кінці віночком. Дядько приставляв драбину, ліз на дах і прибивав там древко.
Потім йому тиснули натруджені руки, дякували, пригощали, ставлячи на стіл горілку, а він цього не любив, як дитина, крутив головою і, витираючи рукавом піт з чола, казав:
– Ну, я пішов. Де це мій ватерпас, кельма, пилка, молоток, сокира, долото?.. Нам ще треба додому додибати, а вам хай многая літа буде в хаті.
Свою нову хату дядько Максим надумав ставити тоді, коли вже почав сивіти. Дивувалось село:
– Навіщо йому хата? Хоч би діти були. Удвох з Варварою, як два пальці. Їх ще й стара перестоїть.
А він будував хату, мов писанку малював. Цього літа викинув верха. Крокви високі. І такою вона була вся світлою, недільною, наче на кожному підвіконні сонце золоті кужелі пряло. Покрий її бляхою – і хоч на картину. Та не довелося зазнати у ній радості дядькові. Чорним круком впала на землю війна…
 Сполохане село не йшло, а бігло в поле. Не жати хліб, а палити. Щоб гітлерівцям не дістався. Та в багатьох не здіймалися руки палити, і вони похапцем косили лан. Треба було чимось годувати дітей.
Тата забрали на фронт у перші дні війни, а дядька Максима не брали. В нього від роду права нога коротша лівої.
Дядько ніби й не звертав уваги на війну. Вранці частував мене квасним молоком, брав молоток, цвяхи, і ми обидва забирались на дах – накривати його бляхою. Я подаю цвяхи, а він забиває їх у платви.
Знизували люди плечима:
– Війна, добрий чоловіче…
– Фашисти вже у Вербівці…
– Помітять і снарядом в тебе… Злазь.
Та дядько з якимось навмисним, ще більшим старанням прибивав до платв і крокв бляшані листи і стукав молотком так, що дзенькіт було чути на все село.
Якогось дня йшли селом наші солдати. Стомлені, у запорошених гімнастерках і чоботях. Багато серед бійців було поранених. Після шаленого бою довелось їм відступати.
Побачивши дядька і мене на даху, солдати почали зупинятись. Ті, що уздріли нас першими, перезирались між собою, торкали за плече товаришів, дивись, мовляв… Інші теж спинялись, пили з нашої криниці воду, знімали пілотки, сідали під хатою, затягуючись дядьковим самосадом, що його виносила тітка Варвара. А дядько тим часом не припиняв роботу. Він, як і раніше, стукав молотком.
Командир із забинтованою головою теж зупинився біля нас. Він довго дивився на дядька, на його роботу, потім – на мене і, повернувшись до солдат, тихо мовив:
– Гарна хата буде…
Ми з дядьком не чули, що він іще говорив солдатам. Тільки звідси, з даху, бачили, як вони тісно обступили свого командира, як, схилившись над картою, креслили щось на ній, а потім брались за зброю і йшли займати неподалік оборону.
Тим часом стрілянина наближалась. Командир погукав до себе дядька. Коли той підійшов, він обійняв його міцно за плечі й сказав:
– Спасибі, батьку. А тепер заберіть малого і йдіть он туди, – показав на віддалений лісок. – Бій тут буде. За нашу хату.
 Де й сила взялась у стомлених бійців. Вони бились так безстрашно, що, здавалось, хай ворог буде вдесятеро сильнішим, все одно йому не вдасться зламати опору солдатів. Тоді від цього маленького села, від нашої хати й погнали вони фашиста.
На якийсь час повеселішав дядько Максим. Став працювати ще запопадливіше, ніж досі.
Та одного ранку ми прокинулись від того, що почули на подвір’ї голосну лайку, незнайому мову. Чужинців було більше десятка. Кілька забралось на дах, зламали древко. Один надів вінка на голову, а другий клацнув фотоапаратом. Прошили кількома чергами новий дах. Постріляли всіх курей, витягли з комори сало. Дядька з тіткою і мене вигнали навіть зі старої хати. А самі засіли в новій пити вишнівку.
Коли стемніло, дядько шепнув мені:
– Пішли.
І ми подались у поле, де ще недавно точився бій. Мене дядько залишив у лісосмузі – наглядати, чи не йтиме хто. А сам пішов туди, де тягнулись покинуті окопи. Надибав там дві гранати, заховав їх за пазуху, і ми пішли до села.
Ледь-ледь лебедів світанок, коли ми підійшли до нової хати. У вікна
було видно, як гітлерівці спали покотом. Дядько відвів мене додому, а сам, не кажучи й слова, пішов з двору.
Оглушливий вибух, а за ним – другий струсонув повітря, забряжчали шибки у вікнах. Зітхнуло село, залементували собаки. Нову дядькову хату на всі боки було видно у місячну ніч з пагорба. Зараз вона дивилась висадженими вікнами і дверима, облупленими стінами і збитим дахом. У ній було тихо.
Увечері дядько Максим відвів мене, сестричку Марійку, маму і тітку Варвару у сусіднє село до родичів.
–А ти? – припала до нього поглядом тітка.
– Якщо втечу, за мене все село закатують.
Він узяв у долоні її лице, погладив самими пучками, немов хотів зібрати в них її тугу, і попросив:
– Тільки не голоси за мною. Добре?
Ми провели дядька до самого шляху. Тітка Варвара не голосила. Вона мовчки перехрестила його і поцілувала в очі.
Дядько Максим обернувся з-за пагорба. Його, невисокого й худорлявого, нам було ледве видно. Але вітер, теплий, літній вітер, ще доніс дядькові слова:
– Ватерпас, кельму, пилку, молоток, долото я закопав під старою грушею! То – малому…
І аж тепер тітка Варвара не стрималась, ридаючи, припала до моєї мами.
Я теж побіг за вербу, щоб ніхто не бачив моїх сліз…
Другого дня приїхали фашисти на мотоциклах, так потім вже оповідали нам люди. Скрутили за спиною дядькові руки. Били цілу ніч, а вранці кинули через висаджене вікно в нову хату. Облили її бензином і підпалили.
Горіла нова хата, палала, а в ній дядько Максим. Мовчало село, прощаючись зі своїм будівничим. Мовчали навколо зведені ним хати. І тільки їхні високі вікна ловили голубуватими шибками відблиски червоного полум’я.
“Зоря Полтавщини”. 4 стор., 4 серпня