Справа в тому, що в нашому містечку останнім часом розгорілася гостра дискусія між європрогресистами і лівими традиціоналістами. “Єврики”, як їх для зручності скорочено називають, стали рішуче наполягати на перейменуванні міста і знесенні пам'ятника Сидору Бухалову. Він височить на центральному майдані, якраз навпроти міської ради.
Згідно з офіційною версією пролетарських часів Сидір Бухалов був полум'яним революціонером. Захищаючи честь робітничого класу, він кинув гранату в місцевого поліцмейстера Перетятька. Але граната чомусь вибухнула зарано, і герой-революціонер загинув на місці подвигу. Поліцмейстер був  ушкоджений, але ще пожив. Хоча й недовго.
Приблизно так були описані ці події в історії міста, яке на честь видатного революціонера й було перейменоване в Бухалове.
Але місцевий вчений-краєзнавець Богдан Колупай, дослідивши дореволюційну пресу, тогочасні офіційні документи і вивчивши місцеві перекази, встановив, що це було трохи не так.
Сидір Бухалов справді працював у місцевій металоремонтній майстерні. Він справді лютою ненавистю ненавидів поліцмейстера Перетятька. Але на цілком побутовому грунті. Сидір любив випити, часто, "набухавшись", влаштовував у рідному провулку Глиняному дебоші, публічно ганяв свою дружину Параскеву і чотирьох діточок навколо  занедбаної ветхої хати. До речі, старожили стверджували, що слово "бухати" у розумінні "випивати, пиячити"  пішло від прізвища Бухалов, а вже потім набуло загальнодержавного поширення. Звичайно, поліцмейстер, хоч і був високою посадовою особою, не міг не звернути увагу на події, які неминуче збігалися з днями видачі получки в металоремонтній майстерні. За розпорядженнями поліцмейстера околодочний днював і ночував біля хатки Бухалова. Сидора кілька разів садили до "холодної" (щось подібне до сучасної КПЗ). Але революціонер був вірний своїй вдачі. Це так розізлило посадову особу, що вона, тобто Перетятько, під час останнього напучування Сидора на путь істини  вдарила його по сідниці службовою зброєю – шаблею. Правда, не виймаючи її з піхов.   Від чого на задній частині робітничого тіла виник довгастий синець. Це остаточно навернуло Бухалова на шлях боротьби із самодержавством.
Він вирішив помститися царському сатрапу Перетятьку і заходився виготовляти, за модою тих передбуремних часів, саморобний вибуховий пристрій. Для цього він обрав звичайну праску. Ні, не електричну, а її попередницю – що розжарювалася вугіллям, яке засипали в її нутро. Зовні ця праска нагадувала танкер в мініатюрі, і для того, щоб її як слід розкочегарити, треба було добре помахати нею надворі. Тоді повітря інтенсивніше надходило в отвори по боках праски, вугілля розгорялося, і праска була готова зробити "стрілку" на будь-якому вбранні.
Сидір Бухалов "зарядив" праску старими гвіздками, насипав селітри, ще якогось зілля… Все це разом мало відіграти роль вибухової суміші. Коли він ішов "на дєло", за ним (знову ж таки, як передає вуличний поголос) до кінця провулка Глиняного гналася дружина Параскева, відчайдушно гукаючи:
– Отдай утюг, окаянный!
Варто зазначити, що праска тоді, навіть такої застарілої моделі, коштувала неабиякі гроші. За них можна було купити добру козу.
Далі знову спостерігається певна невідповідність офіційної версії справжнім подіям, які встановив місцевий краєзнавець Б.Колупай. Поки Сидір Бухалов чекав поліцмейстера Перетятька біля губернського управління, його остаточно "розібрало". Тому влучно метнути саморобну бомбу він не зміг, а тільки кволо замахнувся, та й праска не вибухнула, а лише компромісно пшикнула. Так що нижні чини, які  супроводжували поліцмейстера, навіть не зрозуміли, що в них на очах відбувся "теракт". Вони відсунули Бухалова разом із праскою на узбіччя дороги і побігли доганяти поліцмейстера, який енергійно прямував через майдан – на прийом до губернатора.
Щодо подальшої долі цих учасників передреволюційних пертурбацій, то вони  були досить банальними. Сидір Бухалов згорів у вирі громадянської війни. Правда, від білої гарячки. Поліцмейстер Перетятько якимось чином опинився в Парижі і ще довго надсилав звідтіля своїм родичам вітальні листівки з нагоди релігійних  свят. Чим створював їм нездоланні перешкоди в кар'єрному зростанні за Радянської  влади, а місцевому  "околодку" КДБ – неабияких клопотів у зв'язку з тим, що розділ звітності про впливи із-за кордону був майже до 60-х  років безнадійно замараний цим прикрим фактом. Листівки  із Парижа перестали надходити, мабуть, через природну смерть кореспондента, тобто поліцмейстера Перетятька.
…Отака передісторія гострої полеміки між європрогресистами і лівими традиціоналами нашого міста. Звичайно, ліві традиціоналісти наполягали на тому, що, поза все, пам'ятник Сидору Бухалову треба зберегти. Як витвір мистецтва. І як пам'ять про героїчних предків. А "єврики", як завжди, розділились.  Одні, найпоміркованіші, пропонували тільки "часткове втручання" в пам'ятник – замінити гранату в руці Бухалова на праску. Це відповідало б історичній дійсності і сприяло б соціальному примиренню. Радикальніші "єврики" наполягали на знесенні пам'ятника і на перейменуванні міста. Мовляв, родина Бухалових – прийшла, нетипова для наших країв, треба дошукуватися власного коріння… Як іще раніше, до революції, називався цей населений пункт?
Вчений краєзнавець Ростислав Моріжок встановив і оприлюднив це в місцевій пресі: раніше, практично в географічному центрі містечка, був хутір Матнюки, названий так на честь першопоселенця цих місць козака Матні. В  сотенному архіві цей хутір спочатку так і згадують – "Матня". А згодом вже писали "Матнюки". Бо хутір розрісся у справжнє село.
Залишимо науковцям з'ясовувати, чому в козака було таке прізвисько. Через особливості краю козацьких шароварів чи з інших фізіологічних причин? Але пропозиція європрогресистів перейменувати Бухалове у Матнюки (а ще краще – в Матнюківськ) була зустрінута лівими традиціоналістами у штики. Мовляв, по-перше, – немилозвучно (ніби Бухалове – зразок небесної гармонії?). По-друге, народ звик. До того ж, будь-яке перейменування пов'язане з додатковими видатками – на заміну штемпелів, офіційних назв, різних правових і реєстраційних документів, навіть показників в'їзду і виїзду з міста… Де брати гроші? А народ хоче їсти. Бо в нас криза. (Правда, у нас завжди криза, й до цього факту постійно апелюють усі політичні сили).
Одне слово, питання зависло в повітрі. Хоча  всі політичні угруповання майже офіційно розділилися на "бухаловців" і "матнюківців". Як на мене, то, може, й не варто перейменовувати? Зовсім з іншої причини. Астрологи і деякі філософи стверджують: як назвеш людину, так вона, у відповідності зі значенням імені, й житиме. А ми вже більше 90 років бухаловці… Раніше населення пило на радощах – святкуючи перемоги соціалізму. Тепер – зі страху перед гримасами власноруч створеного капіталізму. Справді, важко кидати старі звички.
Мабуть, правду кажуть деякі нейтральні спостерігачі, що в руці  Сидора Бухалова (маю на увазі пам'ятник), власне, і не граната, а пляшка. І не кидати він її намірився, а хвацько відкинув руку, щоб прицільно влити вміст пляшки в себе – "з горла". Якщо це справді так (що нашими краєзнавцями ще не доведено), то я глибоко вражений провидчим талантом скульптора Вілена Оковитого. Своїм творінням він визначив характерну рису нашого містечка навіки.
А щодо Матнюків – назви, яка увічнила б гордого козака з видатною матнею, – це, мабуть, не на часі. Бо якщо ти вже бухаловець, то всі інші справи, в т. ч. і пов'язані з матнею, якось відпадають… Самі собою.
Зоря Полтавщини, 8 стор., Вівторок, 28 липня 2009 р.