Міщанська єврейська родина з незапам’ятних часів мешкала в Умані. Історик Модзалевський, складаючи родовід відомих українських діячів, не зміг встановити ім’я батька Семена Герцика. Тому значиться він у книзі в першому поколінні. Відомо, що Семен прийняв православну віру, записався у козацький реєстр. Одружився він на знатній козачці Гафійці.
З невідомих причин ще в першій половині ХVІІ століття подружжя Герциків переїздить з Умані в Полтаву. Про те, чим тут Семен займався, відомостей не збереглося. Однак з певністю можна сказати, що був він не бідним. Адже своєму сину Павлу зміг дати добру освіту і прилаштувати його до полкового уряду. Після смерті старого Герцика в 1667 році його дружина Агафія вийшла вдруге заміж, пов’язавши свою долю з полтавським генеральним обозним Петром Михайловичем Забілою.
Серед полкових урядовців молодий Герцик, окрім освіченості, вирізнявся вмінням ладити як із старшинами, так і з рядовими козаками. Тому по службовій драбині піднявся швидко. Мабуть, у службовому рості відіграла свою роль і протекція вітчима – генерального обозного Забіли. Та як би там не було, а вже в 1675 році Павло Герцик обіймає досить високу посаду в уряді – полкового писаря. А незабаром полтавські козаки вручають йому і полковницький пернач. Цьому передували такі події: полковник Прокіп Левенець чи навмисне, чи ні, але підтопив своїми водяними млинами гаті інших власників млинів та сіножаті. Розгнівані козаки й посполиті влаштували справжній бунт і написали скаргу гетьману. Не чекаючи, що вирішить той, вони скинули Левенця з полковництва.
Тут доречно зазначити, що в часи Гетьманщини Полтавський полк мав певну автономію. Причиною такої незалежності в першу чергу слугувала близькість Запорозької Січі. Політичний вплив Січі на Полтавський полк був досить відчутним. Бо його п’ять сотень – Китайгородська, Орільська, Царичанська, Маяцька та Нехворощанська, – які становили Орільську паланку Низового війська Запорозького, в залежності від обставин та інтересів козацтва трималися то Полтави, то Січі. Така хитка ситуація змушувала гетьмана виважено й делікатно поводитися з полтавцями, побоюючись дратувати і їх, і січовиків, бо останні жили з ними “советно, что муж с женой”. До того ж слід додати, що віддаленість Полтавського полку від Московії теж обмежувала вплив царських урядовців на козацькі справи цього степового краю, який періодично зазнавав татарських спустошливих набігів. В умовах постійної небезпеки козацька верхівка не мала можливостей обзаводитись великими маєтностями, обширними грунтами, тому й гніт її на рядове козацьке товариство не набрав такої сили, як деінде. У Полтаві аж до драматичних подій 1709 року суворо дотримувались стародавніх звичаїв та вольностей, які найяскравіше проявлялися у вільних виборах козацької старшини. Саме цим і пояснюється часта зміна полтавських полковників. Упродовж піввіку (1649 – 1699) у Полтаві полковники змінювались 28 разів.
Навіть при такій “шатости” за двадцять років (1675–1695) Павло Герцик очолював чотири рази полковий уряд. Ходив полтавський полковник Павло Герцик і в далекі військові походи. Разом зі своїми козаками безстрашно штурмував і зрівняв із землею турецьку фортецю Кизикермен.
Навесні 1695 року армія російського воєводи Шереметьєва і козаки гетьмана Мазепи рушили до гирла Дніпра. На початку липня вони підступили до Кизикермена – цього грізного турецького бастіону. Почався штурм. Козаки, здолавши оборону яничарів, зайняли вигідні позиції, насипали шанці. Російські й козацькі гармати упродовж чотирьох діб бомбардували фортецю. А тим часом козаки Полтавського полку зробили підкоп під стіною, який спричинив пролом. Захисникам фортеці нічого не залишалося, як здатися на милість переможців. Чимало турецької залоги було взято у полон, а щоб не кортіло яничарам та татарам чинити набіги на українські поселення, козаки вщент зруйнували фортецю, а турецькі гармати забрали з собою. Як стверджують перекази, гетьман Іван Мазепа порадив полтавському полковнику Павлу Герцику переплавити ворожі гармати на церковний дзвін, який кликав би людей до Божого храму на молитви за полеглих воїнів, що віддали свої душі при взятті Кизикермена. Побажання гетьмана полковник виконав. Так з’явився дзвін, що увійшов в історію як “кизикерменський”, на дзвіниці Успенського собору Полтави. А нині він знаходиться в Полтавському краєзнавчому музеї.
З родослівника Модзелевського також довідуємося, що за рік до Азовського походу полковник Павло Герцик купив у полтавського обивателя Степана Козельського облаштоване дворище, що знаходилось поблизу валу фортеці, заплативши за нього сто кіп грошей. А за хоробрість і кмітливість полковника при взятті Кизикермена гетьман Мазепа пожалував йому села Яківці, Вакулинці, Стасівці та Василівку. Однак невдовзі Павло Герцик полишив полковницький уряд та всі мирські справи і подався замолювати гріхи в Києво-Печерську лавру, де на свій кошт у Ближніх печерах споруджує церкву Воздвиження, яка й сьогодні слугує людям. Тут у 1700 році він був похований.
Справу Павла Герцика, який вірно служив гетьманській Україні, продовжували його діти. А їх у нього було шестеро. Три сини – Григорій, Іван та Афанасій – і три доньки – Марія, Ганна і Христина. Всі вони мали високу на той час освіту, володіли кількома мовами, були прихильниками політики Івана Мазепи. Григорій Герцик вже в 1705 році був наказним полковником. Як тільки гетьман вирішив виборювати незалежність України, покласти край проливанню козацької крові за імперські інтереси російського царату, молоді Герцики стали в когорту його однодумців. А після поразки емігрували з Мазепою і продовжували відстоювати ідеї незалежності України. Григорій Герцик був постійно з Пилипом Орликом, сумлінно виконував його доручення. Живучи в Стокгольмі, він у чині Генерального осавула успішно здійснює ряд політичних акцій емігрантського Гетьманського уряду. Під час перебування Григорія Герцика у Польщі його арештовують агенти Петра І і запроторюють на п’ять років у каземати Петропавлівської фортеці. Потім він ще три роки перебував під вартою в Адміралтействі. В кінці 1727 року, вже після смерті царя-душителя, Григорія Герцика висилають у Москву під нагляд на поселення, де він до останніх днів свого життя займався лікарською практикою – мав медичну освіту. Два його брати, Іван і Афанасій, як і сестри, Марія і Ганна, мешкали у Стокгольмі й були палкими прихильниками Івана Мазепи і Пилипа Орлика. Доречно зазначити, що Ганна Герцик ще в 1708 році поєднала свою долю з Пилипом Орликом і була йому вірною дружиною і спільником в боротьбі за Україну. Христина, котра була одружена з полковником Григорієм Новицьким, теж потрапила у немилість до царя Петра І і була заслана 1709 року в Сибір, де й загинула від туги за рідним краєм та тамтешньої суворості й дикості.
Як бачимо, увесь Герциківський рід за вірність Мазепі потрапив в опалу. Згідно з універсалом гетьмана Скоропадського (звичайно ж, під примусом розгніваного царя-тирана), всі маєтності і землі були у Герциків відібрані.
Молодші покоління Герциків зійшли з політичної арени України. Відомо, що один із синів Григорія Павловича був священиком у Великих Будищах. Брати – Степан і Афанасій Михайловичі з шостого покоління Герциків – проживали в селі Степанівці…
Упродовж багатьох років я розшукував хоч когось із роду Герциків, проте так нікого і не знайшов. Однак пам’ять про цей козацький старшинський рід не зникла. Майже триста років тому вони поклали свою цеглину в підмурок Української держави. Тим і славні.
“Зоря Полтавщини”, 21 липня, 5 стор.
З невідомих причин ще в першій половині ХVІІ століття подружжя Герциків переїздить з Умані в Полтаву. Про те, чим тут Семен займався, відомостей не збереглося. Однак з певністю можна сказати, що був він не бідним. Адже своєму сину Павлу зміг дати добру освіту і прилаштувати його до полкового уряду. Після смерті старого Герцика в 1667 році його дружина Агафія вийшла вдруге заміж, пов’язавши свою долю з полтавським генеральним обозним Петром Михайловичем Забілою.
Серед полкових урядовців молодий Герцик, окрім освіченості, вирізнявся вмінням ладити як із старшинами, так і з рядовими козаками. Тому по службовій драбині піднявся швидко. Мабуть, у службовому рості відіграла свою роль і протекція вітчима – генерального обозного Забіли. Та як би там не було, а вже в 1675 році Павло Герцик обіймає досить високу посаду в уряді – полкового писаря. А незабаром полтавські козаки вручають йому і полковницький пернач. Цьому передували такі події: полковник Прокіп Левенець чи навмисне, чи ні, але підтопив своїми водяними млинами гаті інших власників млинів та сіножаті. Розгнівані козаки й посполиті влаштували справжній бунт і написали скаргу гетьману. Не чекаючи, що вирішить той, вони скинули Левенця з полковництва.
Тут доречно зазначити, що в часи Гетьманщини Полтавський полк мав певну автономію. Причиною такої незалежності в першу чергу слугувала близькість Запорозької Січі. Політичний вплив Січі на Полтавський полк був досить відчутним. Бо його п’ять сотень – Китайгородська, Орільська, Царичанська, Маяцька та Нехворощанська, – які становили Орільську паланку Низового війська Запорозького, в залежності від обставин та інтересів козацтва трималися то Полтави, то Січі. Така хитка ситуація змушувала гетьмана виважено й делікатно поводитися з полтавцями, побоюючись дратувати і їх, і січовиків, бо останні жили з ними “советно, что муж с женой”. До того ж слід додати, що віддаленість Полтавського полку від Московії теж обмежувала вплив царських урядовців на козацькі справи цього степового краю, який періодично зазнавав татарських спустошливих набігів. В умовах постійної небезпеки козацька верхівка не мала можливостей обзаводитись великими маєтностями, обширними грунтами, тому й гніт її на рядове козацьке товариство не набрав такої сили, як деінде. У Полтаві аж до драматичних подій 1709 року суворо дотримувались стародавніх звичаїв та вольностей, які найяскравіше проявлялися у вільних виборах козацької старшини. Саме цим і пояснюється часта зміна полтавських полковників. Упродовж піввіку (1649 – 1699) у Полтаві полковники змінювались 28 разів.
Навіть при такій “шатости” за двадцять років (1675–1695) Павло Герцик очолював чотири рази полковий уряд. Ходив полтавський полковник Павло Герцик і в далекі військові походи. Разом зі своїми козаками безстрашно штурмував і зрівняв із землею турецьку фортецю Кизикермен.
Навесні 1695 року армія російського воєводи Шереметьєва і козаки гетьмана Мазепи рушили до гирла Дніпра. На початку липня вони підступили до Кизикермена – цього грізного турецького бастіону. Почався штурм. Козаки, здолавши оборону яничарів, зайняли вигідні позиції, насипали шанці. Російські й козацькі гармати упродовж чотирьох діб бомбардували фортецю. А тим часом козаки Полтавського полку зробили підкоп під стіною, який спричинив пролом. Захисникам фортеці нічого не залишалося, як здатися на милість переможців. Чимало турецької залоги було взято у полон, а щоб не кортіло яничарам та татарам чинити набіги на українські поселення, козаки вщент зруйнували фортецю, а турецькі гармати забрали з собою. Як стверджують перекази, гетьман Іван Мазепа порадив полтавському полковнику Павлу Герцику переплавити ворожі гармати на церковний дзвін, який кликав би людей до Божого храму на молитви за полеглих воїнів, що віддали свої душі при взятті Кизикермена. Побажання гетьмана полковник виконав. Так з’явився дзвін, що увійшов в історію як “кизикерменський”, на дзвіниці Успенського собору Полтави. А нині він знаходиться в Полтавському краєзнавчому музеї.
З родослівника Модзелевського також довідуємося, що за рік до Азовського походу полковник Павло Герцик купив у полтавського обивателя Степана Козельського облаштоване дворище, що знаходилось поблизу валу фортеці, заплативши за нього сто кіп грошей. А за хоробрість і кмітливість полковника при взятті Кизикермена гетьман Мазепа пожалував йому села Яківці, Вакулинці, Стасівці та Василівку. Однак невдовзі Павло Герцик полишив полковницький уряд та всі мирські справи і подався замолювати гріхи в Києво-Печерську лавру, де на свій кошт у Ближніх печерах споруджує церкву Воздвиження, яка й сьогодні слугує людям. Тут у 1700 році він був похований.
Справу Павла Герцика, який вірно служив гетьманській Україні, продовжували його діти. А їх у нього було шестеро. Три сини – Григорій, Іван та Афанасій – і три доньки – Марія, Ганна і Христина. Всі вони мали високу на той час освіту, володіли кількома мовами, були прихильниками політики Івана Мазепи. Григорій Герцик вже в 1705 році був наказним полковником. Як тільки гетьман вирішив виборювати незалежність України, покласти край проливанню козацької крові за імперські інтереси російського царату, молоді Герцики стали в когорту його однодумців. А після поразки емігрували з Мазепою і продовжували відстоювати ідеї незалежності України. Григорій Герцик був постійно з Пилипом Орликом, сумлінно виконував його доручення. Живучи в Стокгольмі, він у чині Генерального осавула успішно здійснює ряд політичних акцій емігрантського Гетьманського уряду. Під час перебування Григорія Герцика у Польщі його арештовують агенти Петра І і запроторюють на п’ять років у каземати Петропавлівської фортеці. Потім він ще три роки перебував під вартою в Адміралтействі. В кінці 1727 року, вже після смерті царя-душителя, Григорія Герцика висилають у Москву під нагляд на поселення, де він до останніх днів свого життя займався лікарською практикою – мав медичну освіту. Два його брати, Іван і Афанасій, як і сестри, Марія і Ганна, мешкали у Стокгольмі й були палкими прихильниками Івана Мазепи і Пилипа Орлика. Доречно зазначити, що Ганна Герцик ще в 1708 році поєднала свою долю з Пилипом Орликом і була йому вірною дружиною і спільником в боротьбі за Україну. Христина, котра була одружена з полковником Григорієм Новицьким, теж потрапила у немилість до царя Петра І і була заслана 1709 року в Сибір, де й загинула від туги за рідним краєм та тамтешньої суворості й дикості.
Як бачимо, увесь Герциківський рід за вірність Мазепі потрапив в опалу. Згідно з універсалом гетьмана Скоропадського (звичайно ж, під примусом розгніваного царя-тирана), всі маєтності і землі були у Герциків відібрані.
Молодші покоління Герциків зійшли з політичної арени України. Відомо, що один із синів Григорія Павловича був священиком у Великих Будищах. Брати – Степан і Афанасій Михайловичі з шостого покоління Герциків – проживали в селі Степанівці…
Упродовж багатьох років я розшукував хоч когось із роду Герциків, проте так нікого і не знайшов. Однак пам’ять про цей козацький старшинський рід не зникла. Майже триста років тому вони поклали свою цеглину в підмурок Української держави. Тим і славні.
“Зоря Полтавщини”, 21 липня, 5 стор.
Рубрика: 
