В автобіографічній художньо-документальній повісті автор розповідає про долю свого незаконно репресованого батька, своєї сім'ї. У "Слові до читача" Віталій Сова слушно зауважив:
"…Ви тримаєте в руках книгу, яка писалася протягом семи десятиліть, спочатку в думках і спогадах, а потім лягла на папір". Адже саме стільки часу відділяє нас від тих жахливих подій, що перевернули і скалічили життя малолітнього Віталія та його рідних, які стали жертвами злочинного сталінського режиму.
У повісті чимало авторських роздумів і глибоких внутрішніх монологів, які розкривають суспільно-політичну позицію автора і підсилюють драматизм подій.
Віталій Сова відверто зізнається, що "болем, кров'ю і слізьми просякнутий кожен рядок цього незвичайного твору". А він і справді незвичайний, бо написаний на основі спогадів дитини, яка в неповні шість років втратила батька, незаконно осудженого і згодом знищеного на далекій Півночі.
Реалістично, з багатьма художніми деталями показано суд над батьком. Пам'ять автора зафіксувала і зберегла численні подробиці подій далекого дитинства і розповіді його мами, яка давно відійшла у вічність.
Ще малолітнім Віталій в душі був готовий стати поряд зі своїм батьком-політв'язнем і розділити його тяжку долю. У творі йому вдалося досягти ефекту своєї присутності й у поїзді, що віз осудженого батька подалі від рідного краю, і в суворому таборі на далекій Півночі: в здичавілому, оскаженілому оточенні, витримати яке було неможливо.
Не можна без хвилювання читати, як автор сорок сім років наполегливо намагався пробити стіну чиновницької байдужості, щоб повернути батькові (хоч посмертно) чесне ім'я. На це він витратив більшу частину свого життя, і справедливість нарешті перемогла.
Книга цінна тим, що вселяє віру в можливість відновлення правди і справедливості та закликає живих пам'ятати історію і зробити все можливе, щоб в Україні ніколи не повторилися такі жахи.
Автор сподівається, що і його скромна праця маленькою краплинкою правди увіллється у велику Всеукраїнську Книгу пам'яті жертв голодоморів і політичних репресій та стане документальним свідченням у викритті злочинів тодішнього режиму, який цілеспрямовано винищував цвіт української інтелігенції.
Переконаний, що такі художньо-документальні твори мають не лише пізнавальне, а й велике патріотично-виховне значення. А тому ця повість – чи не єдиний у сучасній українській літературі твір, який глибоко розкриває долі дітей війни, – вкрай потрібна українському читачеві.
До речі, мені випала честь стати першим читачем рукописів Віталія Сови і редактором цієї унікальної повісті, написаної його серцем. А її оцінку, сподіваюсь, зроблять читачі.