Отож колеги, друзі, знайомі – про Леоніда Думенка.З Леонідом Думенком ми познайомились у лютому 1980 року. Він – кореспондент відділу сільського господарства “Зорі Полтавщини”, а я проходжу у відділі переддипломну практику. Та ставлення в нього до мене, як до рівного: як то і в Миколи Коляди, Анатолія Васецького, Євгена Архипова. Власне, так було тоді, так є і нині – майбутньою зміною опікуються в колективі всі. Леонід запам’ятався своєрідним почерком письма – овал, справа наліво; щирою допитливістю: “А що там, у Києві, на факультеті журналістики, в газетах?”, і не по роках мудрою далекоглядністю: “Ось не їдь ти на ту Північ, залишайся в “Зорі …”.
А далі були роки спільної праці: у газетних буднях і святах, безкінечних розмовах, планах, мріях, радощах і горі. Все це було життя: найкращі роки, коли ми ставали на ноги не лише як журналісти, а й як чоловіки, батьки. Є багато чого сказати і розповісти, та пригадаю один епізод із нашої спільної поїздки до Болгарії на початку 90-х років.
Микола Томов, редактор “Борби” з м. Велико Тирново був давнім і щирим другом “Зорі Полтавщини” й приймав гостей із Полтави “від душі”. Поселили нас ну в дуже крутому котеджі на березі гірської річки. У холодильнику було, як кажуть, і сало і до сала. Отож Думенко (як редактор), а я тоді власкор “Голосу України”, розсудив мудро:
– Давай трохи відпочинемо з дороги.
Стали “відпочивати”. З після обіду. А закінчили під ранок. Зазвичай небагатослівного Льоню “прорвало”, а в мене й “не закри-валось”. Тут я вперше почув від нього про трагічну долю його батьків – німецьких бранців у війну; про перше і на все життя кохання до дружини Галини (а вона в дівоцтві була Гринь!), про життєві університети. Говорили і не могли наговоритися…
А ранком, піднімаючись бруківкою вгору (метрів триста), він кілька разів зупинявся і ковтав… нітрогліцерин! У мене й мову відібрало. А Льоня, тільки він так умів сказати: “Що, злякався? (щоправда, слово було ненормативним). Пацан. Доживеш до моїх років й не такі пігулки ковтатимеш”. А йому тоді було якихось сорок. І вже переніс інфаркт.
Я дуже часто його згадую, й не лише тому, що прийшов за ним на посаду головного. Намагаюся звірити по ньому свої дії, вчинки, запитую сам у себе: “А що б він зробив у тій чи іншій ситуації?” Хоч і знаю, що відповіді не буде, бо так розпорядилась доля. Та чому так жорстоко?..

Я неодноразово був на зустрічах Леоніда Думенка із колегами. Зокрема, з журналістами Донецька, Дніпропетровська, Києва. Щоразу помічав, що з його думкою рахуються, дослухаються до неї. У колективі він завжди був лідером.
Пам’ятаю, якось ми у складі делегації їздили у Німеччину, у міста-партнери – для укладення договорів про співробітництво. Леонід Думенко забезпечував журналістський супровід. Мене дивувало те, як він умів підказати малопомітні навіть для фахівця точки прикладаня зусиль з врахуванням потреб Полтави і регіону. Не говорячи про надзвичайно легку атмосферу, яку він вмів створити навколо себе.
Це вже звично, що жодна далека поїздка українця не обходиться без сала. І, звичайно, ми теж запаслися ним у дорогу. Та холодильників у номерах готелю, на жаль, не виявилося. І щоб краще зберігалося сало, ми, за давньою традицією, вивісили його за вікно, що виходило на балкон першого поверху. Той, кому потрібен був додатковий харч, а це траплялося найчастіше ввечері, мав обов’язково зателефонувати і попередити про зменшення запасів.
Якось вранці, ледь прокинувшись, почули, що хтось шелестить за вікном і цупить наше сало. Подумали, це котрийсь із сусідів, і вирішили провчити сміливця, який не попередив про своє бажання.
Взяли графин води і підходимо до вікна. А на балконі… величезний собацюра, який в зубах тримав весь шмат сала.
Вилити воду не зважилися, адже вівчарка, що впиралася передніми лапами у підвіконня, могла вмить опинитися у нашій кімнаті.
Телефоном викликали Леоніда Думенка, що проживав у сусідній кімнаті. Його реакція на цю оказію була дуже бурхливою. “Треба обов’язково, – реготав він, – написати в газеті про те, як німецькі собаки ставляться до нашого сала”.
А ставляться вони до нього, як підтвердили наші подальші спостереження, дуже добре. Собака з’їв увесь шмат сала розміром сантиметрів тридцять на сорок, відійшов на газон неподалік і впав. Ми подумали, було, що він здох. А собака полежав-полежав, а тоді повернувся на спину і почав чухатися об землю.
“От зараза, – жартував Леонід Васильович, – як ми “балдіємо” від нашого сала, так і німецька собака “балдіє” від нього”.
В останні три дні без сала декому було, скажемо так, й тугувато. Зате приводом для жартів та гумору цей випадок став надовго.

Ми познайомилися в далекому 1980 році, коли Леонід Васильович Думенко обрав мене науковим керівником своєї дипломної роботи. Леонід Васильович навчався у 1976–1981 роках на заочному відділенні філологічного факультету Харківського державного університету імені М.Горького.
Леоніда Васильовича любили і поважали на курсі.
Якось Леонід Васильович запросив мене до себе на день народження. Ми вже були пов’язані стосунками дипломника й наукового керівника. Його день народження припадав на час зимової сесії. Користуючись своїм статусом журналіста провідної обласної газети Полтавщини, він міг собі дозволити зупинятися в готелі “Харків”, що міститься на одній площі з університетом. Леонід Васильович запросив у гості ще одного викладача і студента. Ми розмістилися в його кімнаті на другому поверсі. Але якось поступово, ближче до кінця робочого дня, не дуже помітно для людей, захоплених розмовами про літературу, у кімнаті стали з’являтися інші особи – знайомі господаря. Мені здалося, що він їх і не запрошував спеціально, а вони завітали до нього з почуття корпоративної солідарності. Усі вони були журналістами наших (харківських) обласних або міських газет, радіо чи телебачення. Я ще тоді не знав цього кола. Зі здивуванням я спостерігав, як кімната заповнювалася новими й новими особами, які не просто знали Леоніда Васильовича, а настільки поважали й любили його, що вважали за свій обов’язок привітати його з днем народження. Я подумав, що потрапив на подію, яка являє собою певний ритуал журналістської згуртованості.
Бачилися ми з ним востаннє в травні 2003 року на святі “Журналістська весна”, яке проводить щороку Інститут журналістики Київського національного університету імені Т.Шевченка. Зустрілися як давні знайомі. Леонід Васильович був все таким же уважним, ставився до мене, як до свого вчителя, не соромився виявляти почуття вдячності. У перерві перед моїм виступом підійшов до мене з двома чашками в руках:
– Ігоре Леонідовичу, – сказав, таємничо усміхаючись, – випийте кави…
– Мені ж зараз виступати, – кажу.
– Я тому й пропоную, – веде далі він і простягає чашку з коричневою рідиною.
Я її взяв, пригубив:
– Та це ж коньяк, – кажу, – а не кава…
– Там трішечки, щоб очі блищали і язик співав.
І я зрозумів, що такі добрі побажання тільки сприятимуть моїй доповіді. Більше того, таким добрим ставленням треба дорожити. Ми випили з ним, бажаючи успіхів один одному.
Сьогодні, оглядаючись у ту далеку пору, я думаю, що на світанку моєї викладацької праці Бог послав мені гарного студента, від якого й самому можна було повчитися життєвої мудрості, розважливості, поваги до навколишніх.