Шкільна комсомольська організація нас вже прийняла до лав ВЛКСМ. А ось у райкомі, попереджували шкільні лідери, й “завалити” можуть. Втім, співбесіда у райкомі була доброзичливою. Спитали щось зі статуту ВЛКСМ, ким хочемо бути, які доручення у класі. І ми – вже у всесоюзній молодіжній спілці. Було відчуття причетності до чогось великого. До речі, бюрократії і нудьги теж вистачало. Скажімо, нудні збори в актовому залі, складання відомостей про успішність. А коли їдеш вчитися до іншого міста – стій у черзі, знімайся з комсомольського обліку, тоді на новому місці все спочатку. Проте більше запам’яталися інші справи. Як обговорювали поведінку, давали характеристики випускникам, не боячись висловити свою думку. Готували тематичні вечори відпочинку, політінформації, стінгазети. Були вожатими у молодших класах, проводили ігри, допомагали готуватися до свят. У нас проходили літературні вистави за класичними творами з костюмами і розподілом ролей, уроки пам’яті нашої шкільної легенди, “нескореної полтавчанки” Лялі Убийвовк. Згадуються поїздки у колгосп – табір праці та відпочинку, де були і збирання картоплі, й веселі витівки, і вогнище. У клубі інтернаціональної дружби листувалися з ровесниками із Болгарії, Польщі, НДР, підбирали для них листівки з полтавськими визначними місцями, вірші, сувеніри. Німецькій подрузі надіслала ляльку в українському костюмі, а вона мені – чоловічка з головою-глобусом. А ще в той час я навчалася в Школі юнкора обласної газети “Комсомолець Полтавщини”, тож саме шкільна комсомольська небайдужість і молодіжна газета визначили й вибір професії.
Головне – розпочати
–Комсомольські роки допомогли побороти в собі нерішучість і сором’язливість, – згадує завідувачка бібліотеки Полтавського інституту економіки і права Оксана Кравченко. – У школі була тихою й несміливою дівчинкою. Вступивши до вузу у Миколаєві, чесно виконувала комсомольські доручення, та ініціативи не проявляла. Якось восени нам запропонували привітати ветеранів з нагоди річниці визволення міста від фашистів. Наші активістки відразу підхопили сумки і гайнули з лекції. Але скоро повернулися – виявляється, потрібні були високі дівчата з косами, щоб підносити гостям хліб-сіль. Таких у нас було лише троє, і я в тому числі. Одягли ми українські костюми, віночки, вплели в коси червоні стрічки, і навіть суворий декан був зворушений. Мене поставили всередину і сказали вручати духмяну паляницю голові ветеранської організації. Ніяковіла, та подітися нікуди, не підводити ж усіх. Хлібина із солонкою важили майже 5 кілограмів, чекати надворі треба було півтори години, не випускаючи її з рук. Та витримала. За цей час самі собою прийшли слова, що розчулили немолодих уже фронтовиків.
Так і запам’ятали Оксану по тій паляниці й вишиванці. Пізніше, коли на конкурсі “Нумо, хлопці!” в одного з учасників захворіла помічниця, її викликали з залу, зовсім не сумніваючись, що все зробить як треба. Атмосфера так захопила, що не боялася ні заповненого залу, ні телекамери, ні того, що “без підготовки”… А приїхавши за розподілом на роботу в Полтаву, була і комсоргом, і старостою туристичних загонів, провела сотні різноманітних заходів, працювала в журі конкурсів. Отак, здавалося б, просте комсомольське доручення допомогло дівчині стати активнішою. А енергійність, вміння спілкуватися, організаторські здібності допомагають у житті й понині.
На  екскурсії  заробляли  самі
Ветеран праці, фотокореспондент нашої газети Микола Безнос, котрий у 1960-ті роки працював у колгоспі ім. Шевченка Миргородського району, згадує, як сільська молодь готувалася до свят:
– У 1965–1966 роках був комсоргом колгоспу, де на той час налічувалося 76 членів ВЛКСМ. У молоді в селі розваг небагато, тому старалися придумати цікаві справи самі, залучати всіх хлопців і дівчат до спільних справ. Гроші для проведення свят заробляли самі у позаробочий час. Збиралися на суботники, взимку виїздили на поля ставити щити для затримання снігу, вивозили добрива, лагодили техніку. Літом заготовляли корми для громадської худоби, лікарські рослини, працювали на будовах. І на колективні кошти влаштовували вечори відпочинку, зустріч Нового року, інші свята. Багато хто любив самодіяльність, були серед нас музиканти, співаки, читці, гумористи. Складали сценарії з віршами, танцювали, співали. За ці ж зароблені кошти їздили на районні свята, на екскурсії до Полтави та Києва… Це не забувається, як і молодість.