– Григорію Івановичу, розкажіть про вибори до Верховної Ради Союзу РСР.
– Спочатку я був заступником комсорга батальйону в армії, другим, а потім – першим секретарем Чутівського райкому комсомолу. Люди обрали головою закріпленого колгоспу. В 1988 році, коли мені було 27, розпочалася кампанія по виборах народних депутатів СРСР. Довели квоти: 100 депутатів – від КПРС, 75 – від комсомолу, ще 100 – від профспілок із усього Радянського Союзу. Первинна комсомольська організація нашого колгоспу висунула мене кандидатом, пленум і бюро райкому ЛКСМУ підтримали. Нас було чоловік 30 від Полтавщини, кандидатури розглядали на розширеному бюро обкому комсомолу, ми виступали з передвиборними програмами. Від Полтавської області підтримали мене одного. Потім 24 претенденти від України затвердив пленум ЦК комсомолу республіки. І вже як союзні кандидати ми їздили по всій країні, виступали в університетах, на заводах. Побував я в Тбілісі, Мінську, Прибалтиці, Москві, Ленінграді, Середній Азії, в Сибіру. І був обраний. По кількості голосів “за” посів третє місце в країні серед кандидатів від комсомолу. Більше голосів отримали два воїни-інтернаціоналісти.
– Підготовка до союзного депутатства була принаймні цікавою, а сама робота? Що запам’яталося з того часу?
– Працював у комітеті по правах і зверненнях громадян. Запам’яталися випадки порушення таких прав у різних республіках. Тоді був налагоджений аналіз звернень і скарг, ми, наприклад, аналізували заяви по житлу. Найбільше скарг надходило від працівників металургійних комбінатів, котрі працювали на шкідливому виробництві і не могли одержати квартири. Була сформована комісія за участю правоохоронних органів, і ми справді виявили багато порушень, були звільнені з роботи керівники-порушники. Десятки різних справ вирішували. Прийом громадян вели в приймальні Верховної Ради СРСР, що називалася “калінінською приймальнею”. Було в мене 14 помічників-юристів. Доводилося виїздити в “гарячі точки” – Єреван, Баку, Абхазію, Узбекистан, Нагорний Карабах.
– Треба було постійно жити у Москві?
– Ні, жили вдома, працювали на своїх посадах, нас викликали на пленарні засідання сесій і на роботу в комітетах. Платили 200 рублів у місяць за виконання депутатських обов’язків. І ще був безплатний проїзд всією територією СРСР. Частина депутатів працювала на постійній основі. Але я так не зробив, тому що мене обрали другим секретарем Полтавського обкому комсомолу. 31 липня 1991 року став першим секретарем, а за 20 днів, 19 серпня, – путч, “ГКЧП”. Та комсомол працював, він не був замішаний у ці події. Ми одними з перших створили Спілку молоді Полтавщини.
– І чим відрізнялася нова Спілка від комсомолу?
– Була виключена політична складова, а на перший план вийшли проблеми працевлаштування, адаптації молодих спеціалістів, молодих сімей, соціальні питання, студентський, піонерський рухи, спортивна робота. Зберігалися всі значимі проекти, змагання, оборонно-спортивні клуби, патріотичне виховання, оздоровчі табори, науково-технічна, культурно-просвітницька творчість молоді тощо. Перші сільські молодіжні житлові кооперативи були у Чутівському районі, в селі Філенковому. За 2 роки побудували 37 будинків для молодих сімей. Займалися також студентськими будівельними загонами, які працювали по всій території колишнього Союзу, і на Полтавщині також багато всього спорудили – гуртожитки, дитсадки, сільськогосподарські об’єкти. Молодь була включена в громадський рух, а не віддана сама собі, як зараз. Полтавські студзагони по лінії бюро молодіжного туризму “Супутник” побували в багатьох республіках і країнах. Саме комсомол ініціював лікування хворих дітей-чорнобильців на Кубі, туди возили групи дітей і з Полтавщини. Загалом у нас було 230 напрямків роботи. Та держава на це не дуже звертала увагу. І ми ініціювали створення комітетів у справах молоді при виконкомах, центрів соціальних служб. Спілка молоді Полтавщини проіснувала майже до кінця 1990-х років, проте дієвих кроків назустріч молоді з боку влади в той час не було зроблено. Деякі спроби були: приміром, молодіжні парламенти, але ніякого масового молодіжного руху в Україні не створено.
– Саме про це хотіла спитати – чи є зараз у нинішніх молодих така потужна структура, хоч трохи подібна до комсомольської організації?
– Немає. Молодіжні крила партій надто заполітизовані й охоплюють незначну кількість молоді, маючи на меті залучити голоси виборців. Молодіжних соціальних програм я там не бачу. Комсомол, на мій погляд, на останньому етапі своєї роботи був політизований лише у назві, було стільки соціальних напрямків і програм, що на політику не залишалося часу. Зараз партії не допомагають молоді адаптуватися в житті. Молодіжне житлове кредитування, на мою думку, існує лише на папері, немає великих коштів на цю справу. Бюджет обкому комсомолу в ті часи по соціально значимих програмах становив 9 мільйонів рублів (це близько 11 мільйонів доларів). Хто зараз спроможний профінансувати обласні спортивні турніри чи відправити дітей на представницькі змагання? А у нас команда школярів із Біликів Кобеляцького району вигравала всесоюзний турнір “Шкіряний м’яч”, там і досі зберігається Кубок. У парашутному клубі в Полтаві було два власних літаки, переданих військовими, займалися більше 400 молодих людей… Тобто безліч напрямків, які охоплювали всі сфери інтересів молоді.
– Що б Ви побажали тим, кому зараз 15, 25, 30 років? Чого їм не вистачає, як діяти, щоб зробити своє життя кращим?
– Ставити перед собою такі завдання, які навіть вищі, ніж космічні. Немає завдань, які не можна було б осилити. Молоді під силу все. Тому треба об’єднуватися, створювати молодіжні, студентські чи неформальні спілки, організації, клуби, допомагати один одному, спільно відстоювати свої інтереси. Приміром, вимагати від влади ділянок для будівництва спортмайданчиків, допомоги у визнанні винаходів, кредитування своєї діяльності тощо. Молодь має брати участь у розподілі бюджету, аби щось доходило до молодої людини, а не було лише заходом “для галочки”. Повинен бути масовий характер молодіжного руху, і займатися цим треба на державному рівні. Сама наша держава теж молода, їй лише вісімнадцятий рік, вона щойно вступила у вуз. Згадувати минуле потрібно, але важливо дивитися і в майбутнє.