Деякі державні мужі, котрі формують сучасну державну політику України, новітня історія самостійності якої має майже 20 років, досі захищають статус “єдиної і неподільної”, хоча навіть провідні російські історики давно відмовилися від трактування історії за схемою: “що добре для Росії – корисно для всіх”. Декотрі наукові “обивателі” й далі обстоюють марксистський постулат про “справедливі та несправедливі війни”, згідно з яким справедливими вважаються лише війни, розв’язані імперським центром, а зрадниками і ворогами є ті, хто чинить їм опір. На цьому тлі виникають ідеї про спорудження в Україні пам’ятників цариці Катерині ІІ, котра зруйнувала Січ і фактично запровадила кріпацтво, а гетьмана Івана Мазепу, котрий стояв на захисті козацьких прав, проклинають, і то найбільше “свої” манкурти.
В українській історіографії і донині тривають дискусії дослідників козацької доби про роль Івана Мазепи в українській історії. Як правило, представники національної школи істориків говорять про виняткову державницьку діяльність гетьмана, представники колишньої радянської школи ще часто обстоюють її ідеологеми.
У західноєвропейському мистецтві Іван Мазепа представлений як романтичний герой. Англійський поет Байрон, французи – письменник і поет Гюго та живописець Верне, угорський композитор Ліст створили невмирущі твори, які піднесли героя легенди до рівня історичного символу. А сам Мазепа так змальовує ті часи:
Всі покою щиро прагнуть,
Та не в єдин гуж всі тягнуть.
Той направо, той наліво,
А все браття – тото диво!
Ще тоді Іван Мазепа прагнув об’єднання національної еліти навколо України, та, на жаль, слова його поезії залишаються актуальними і для сучасних політиків. У цій статті спинюся лише на деяких фактах біографії Івана Мазепи – видатного будівничого козацької держави, про які лжепатріоти майже не говорять.
Будучи сам високоосвіченою людиною, Іван Степанович Мазепа дбав про розвиток освіти, адже бачив майбутнє країни у високоосвіченій еліті й освіченому народі. На початку ХVІІІ століття, наприкінці Мазепинської доби, в Україні була одна школа на 1 000 мешканців, а вже за російського панування в 1875 р. – одна школа на майже 7 000 мешканців.
Певною мірою Мазепа розвивав традицію, закладену у першій чверті ХVІІ століття козацьким гетьманом Петром Сагайдачним, який свою полководницьку та державну діяльність поєднував з активною підтримкою освіти й науки. У Києві, Чернігові, Переяславі та інших містах і навіть селах Мазепа фундував школи, бурси й шпиталі, наділяв маєтностями українські монастирі, що на той час були осередками просвіти завдяки власним школам і друкарням. Мазепа взяв під опіку Києво-Могилянську академію, дбав про її розвиток, щедро обдаровував її маєтностями. У 1693 р. наново побудував братську церкву Богоявлення, поставив новий будинок для академії, щоб поліпшити умови “всякому з малоросійських дітей, хотящему вчитися”. За його часів (1708 р.) Києво-Могилянська академія нараховувала 2 000 студентів, які часто виїздили на стажування у європейські університети та школи. А вже в 1709 році (після Полтавської битви) їх стає 161, і тільки через століття їх кількість зростає до 800 – 1 000 осіб. До речі, в академії навчався і відомий російський вчений Ломоносов. Сьогодні відроджена академія знову має понад  2 000 студентів.
Недоглянутих дітей-сиріт не було, над ними обов’язково брали опіку або церква, або заможні родини й давали їм і освіту, і виховання, і статки. Майже всі українські жінки теж були освічені – навіть у заїжджих європейських мандрівників це викликало щирий подив.
Осередками української духовності, освіти та виховання творчої та наукової еліти вважалися церкви та монастирі. За часів гетьмана Мазепи найбільше будується кам’яних церков, відбудовуються монастирі як осередки науки, зокрема коштом гетьмана. “Собор Мазепин сяє, біліє”, – з гордістю писав Тарас Шевченко, відвідуючи ці споруди. Гетьман щедро фінансував розвиток мистецтва, зокрема архітектури й малярства, прикрасив українські міста спорудженими й відреставрованими чудовими храмами, розбудував в Україні власним коштом, а також використовуючи військову казну, близько 20 церков. Різні за виконанням, величні, розкішні споруди водночас мають і спільні риси, названі мистецтвознавцями Мазепиним бароко. Не тільки талант будівничого, а й витончений художній смак гетьмана втілилися в церквах, що були збудовані, реставровані або оздоблені коштом Івана Мазепи: Києво-Печерська лавра – Троїцька надбрамна церква, Успенський собор, Церква Всіх святих над Економічною брамою, Кам’яний мур, Церква Різдва Богородиці; Софійський собор – дзвіниця та мури Софійського монастиря у Києві; Мала трапезна церква Густинського монастиря; Храм Преображення Господня Лубенського Мгарського монастиря та Трапезна церква Лубенського Мгарського монастиря; Вознесенський собор у Переяславі; Колегіум та Борисо-Глібський кафедральний собор в Чернігові; Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві; Корпус Києво-Могилянської академії.
Ще більше культових споруд будувалося коштом гетьманської казни, серед них – і церква Хрестовоздвиженського монастиря у Полтаві.
Яке ж було господарське життя в часи гетьмана Івана Мазепи? Багато істориків визнають, що в цей період Гетьманщина була однією з найбільш розвинених територій Європи. Функціонування державних інститутів забезпечувалося податковою системою (натуральні та грошові збори, орендна плата – торгівля горілкою та оренда рангових маєтків, особливо млинів, митні збори). В Україні розвивалися ткацтво, ливарна справа, виробляли порох. За гетьмана Мазепи значно збільшено гарматний арсенал, що став найбільшим у Європі. Було відкрито багато рудень, ливарень, порохових заводів. Останні, до речі, за наказом Петра І дали для його армії 2 тис. пудів пороху. Гетьман опікувався розвитком сільського господарства, промислів, мануфактурного виробництва. Під проводом його уряду старшина й козаки розвивали промисловість України. Тільки в Стародубському полку за часів Мазепи існувало дванадцять буд для випалювання поташу, а на Чернігівщині одинадцять гут виробляли скло, діяло дванадцять паперових фабрик. По всій Гетьманщині поширилося керамічне виробництво, а ткацтво набуло характеру організованого фабричного виробництва полотна, сукна, шовку, козацьких пасів, плахт, килимів. Водяні млини, що були джерелом дешевої енергії, обслуговували паперні, гути, валюші-ступи для биття сукна, керамічні майстерні, лісопильні заводи.
Більш як 20 років гетьманування Івана Степановича Мазепи було часом соціального спокою. Селянин працював на орендованій у держави землі, а за це відбував “всякое послушество” за надану оренду та платив податок. Ця повинність не обмежувала рух селянства по Гетьманщині, а праця на власній землі давала достойні статки. І хоча селян не задовольняла тогочасна податкова система, однак потреба захисту від нападників і перспектива перетворитися на холопів чи невільників примушували їх утримувати козацьке військо, що закладало підмурівок державності. За 20 років гетьманування Мазепа здійснив 11 літніх та 10 зимових походів. Безпека вимагала плати від цивільних прошарків Гетьманщини. На одного середньостатистичного жителя припадало 0,5–1 золотий податку. Козацький стан (200 тис. чол.) податків не платив. Головними платниками були власники волів, коней, млинів, гуралень (виготовлення горілки), купці, орендарі. Система оподаткування становила в середньому 1/12 від потреби нормальної життєдіяльності людини, тобто лише 8 % від потреб людини.
Але все-таки у 1694 р. на раді старшин ішлося про нелегкий стан селянства: “Поборы черному народу тягостные, потому что поборы берут и с того человека, который одним хлебом без промыслов довольствуется”. Тому майже кожного року гетьман за скаргами з місць видавав оборонні універсали на користь посполитих селян, карав винних старшин. Так, у 1691 р. у зверненні до старшини гетьман картає тих, хто “тяглих селя
н без міри обтяжують повинностями, а козаків приневолюють іти в селяни, або викидають їх з маєтків”, у 1692 році знову. Тоді ж був розісланий універсал, “дабы нихто из тех владетелей не дерзал работами великими и поборами вымышленными людей в селах, себе данных, … отягощати… в землях, полях, лесах, сеножатех и всяких угодьях чинити им обидь и насилля, и чтобы владели ими в меру, ничего вновь и выше меры не налагая”. У тих же, хто знехтує цими застереженнями, маєтності будуть відібрані, а “отягченным в подданстве людям будет учинена свобода”. Перебуваючи у Полтаві, Мазепа, “дабы поспольство пререкания не чинило”, відібрав у багатьох державців їхні володіння й передав у загальне користування.
Зловживання переяславського полковника Л.Полуботка стали причиною позбавлення його влади, позбулися влади кілька полтавських старшин. У листопаді 1701 р. гетьман знову видає універсал, який захищає селян від зловживань старшини, “аби не болшей, але толко два дне в тиждень роботу его панщизною отправовали, а иншидне на свои оборочалы потребы, и в рик по одной осмачкы от рабочей тварини давали…”. А під час бойових дій намагався полегшити участь селянства: гетьман наказав усім державцям із своїх маєтностей виділяти підводи для потреб перевезення. Своїми універсалами гетьман прагнув захистити інтереси посполитих селян і рядових козаків, стримати зажерливість старшини в межах тодішніх прав, законності щодо обтяження селян повинностями, а також боронив козаків, яких примушували переходити в посполиті. Ці та багато інших фактів гетьманування Мазепи свідчать про нього як державного мужа, котрий дбав не лише про свій інтерес, а й, на відміну від багатьох сучасних українських політиків, турбувався про селян, дбав про освіту й культуру.
У  зв'Язку з 300-річчям воєнно-політичного виступу гетьмана Івана Мазепи проти Москви, українсько-шведського союзу та Полтавської битви, як і колись у 1809, 1859, 1909 та 1959 роках, надзвичайно актуалізуються наукові, політологічні, ідеологічні та свідомісні оцінки цих історичних подій. Досліджуючи етнічну ієрархію Російської імперії у ХІХ ст., швейцарський історик Андреас Каппелер зробив несподіваний висновок: тогочасні українці з точки зору політичної лояльності до Центру поділялися на три групи – "мазепинців", "малоросів" та "хохлів". При цьому "мазепинцями" у Санкт-Петербурзі вважали сепаратистів, які прагнули до відновлення якщо й не власної держави, то хоча б самобутньої національної культури. Як бачимо, що й через 100 – 200 років від часу відмови (вмотивованої, на думку одних істориків, та невмотивованої – інших) Івана Мазепи від сюзернітету московського царя Петра І й переходу гетьмана під протекторат шведського короля Карла ХІІ Густава серед російського політикуму добре пам'ятали про підступний, на їхню думку, виступ козацької еліти за свої "права та вольності" у 1708 – 1709 рр.
На початку ХХ ст., в умовах короткочасного відновлення української державності 1917 – 1921 рр., розпочалися гострі дискусії наукового, а головним чином – політико-ідеологічного характеру щодо оцінки російсько-українських відносин за царювання Петра І і гетьманування Мазепи. Ці суперечки були актуалізовані й спричинені тим, що ні "монархічна", ні "більшовицька", ні "буржуазно-демократична" Росія не бажала відпускати від себе сепаратично налаштованих українців, яких знову ж таки у Петрограді, Москві, або ж Омську почали масово називати "мазепинцями-самостійниками".