Ось уже п’ять десятиліть підряд і 9 Травня, і шкільний випускний вечір, та й інші найбільші сільські урочистості, не обходяться без духової музики.
Юні музиканти обдаровують слухачів мелодіями – маршовими і танцювальними, врочистими і ліричними. А зводить докупи їхні зусилля, прищеплює хлопчакам любов до музики В’ячеслав Андрійович Клименко. За фахом він лікар, за посадою – головний лікар Рашівської лікарської амбулаторії, а музика – то його незмінне захоплення ще зі шкільної лави.
Свого часу В’ячеслав Клименко навчався в Гадяцькій школі-інтернаті, очолюваній відомим на всю Україну педагогом Михайлом Андрієвським, який умів ненав’язливо підтримати в дітях потяг до високого мистецтва і спорту, до змістовного дозвілля. Музичні гуртки в інтернаті вели кращі викладачі Гадяцького музучилища. Юний Славко був не тільки активним учасником, а ще й старостою двох гуртків – духового і домрового. Щороку вони посідали перші місця на районних оглядах художньої самодіяльності, не раз їздили виступати в Полтаву.
Давно колись, як був живий, кохався в музиці і В’ячеславів батько, Андрій Олексійович. Після війни він викладав музику і співи в Рашівській середній школі, керував учнівським і клубним хорами, оркестром народних інструментів. Музикальний ген передався у спадок синові, який із власної ініціативи опікується сільським духовим оркестром уже 30 років поспіль (до нього цій справі мало не 20 років самовіддано служив іще один сільський унікум – Іван Йосипович Кириченко, напрочуд доброзичливий, лагідної душі чоловік, було в кого В’ячеславові запозичувати досвід!).
У нинішньому складі колективу – 38 учасників. Часом їх набиралося і 60, всього ж, за підрахунками музичного наставника, через оркестр за ці три десятиліття “пройшло” приблизно 290 чоловік (незрідка траплялися серед них і дівчата, тримали в руках духові інструменти й обидва Клименкові сини – Тарас та Назар); багатьом із музикантів знадобилося їхнє вміння, коли вони пішли служити до війська чи навчалися у вишах, а дехто, як-от Костянтин Галушка, навіть обрав духову музику своєю професією – Костя закінчив музичне училище, консерваторію і нині успішно керує духовим оркестром військового інституту.
У сьогочасному репертуарі оркестру – аж 36 творів: Державний Гімн України, чимало маршів, стрілецькі пісні “Січ іде” та “Червона калина”, Петриненкова “Україна”, “Запорозький марш” Євгена Адамцевича, соната сі-бемоль мінор (“Туга за батьківщиною”) Шопена тощо.
Хтось мудрий сказав: не буває просто історії – є біографії. Іншими словами: істинна історія завжди олюднена. Тому, хто візьметься писати новітню історію Гадяцького району, можливо, цікаво буде дізнатися, що вперше в наш час гімн “Ще не вмерла Україна” пролунав у наших краях у живому виконанні на відкритті каменя, закладеного на місці майбутнього пам’ятника родині Драгоманових 1991 року в Гадячі, і виконував його духовий оркестр Рашівського будинку культури. Незадовго до того рашівські рухівці (серед них – і В’ячеслав Клименко) гостювали у своїх львівських однодумців, звідти, з українського П’ємонту, і привіз керівник юних духовиків слова і ноти “Славня” (так із любов’ю називали галичани тоді ще національний гімн), привіз і не ховався – роздав усім охочим колегам-музикантам.
Про творчі успіхи та почесні відзнаки сільських духових музик годі й говорити. Уже традиційно завойовують вони призові місця на щорічному обласному марш-параді, приуроченому до Дня Перемоги. На початку 1990-х брали участь навіть у Всеукраїнському марш-параді, крокували Хрещатиком до майдану Незалежності, три дні мешкали в столиці – незабутні спогади!.. Так само, як і про 45-денне перебування в таборі “Молода гвардія”, екскурсійні поїздки в Краснодон та інші міста країни. 1991 року Рашівському духовому оркестру було присвоєно звання народного самодіяльного колективу.
І все ж найбільшу радість має В’ячеслав Клименко, за його словами, не тоді, коли йому вручають нагороди чи коли зливою оплесків нагороджують оркестрантів зачаровані слухачі, а тоді, коли музичний твір звучить злагоджено, без жодної фальшивої ноти, на одному диханні. Тоді художній керівник не скупиться на похвалу. Засмучує його інше: що занепадає духова музика в незалежній Україні. Тримається, можна сказати, на самому ентузіазмі. Колись на території Союзу працювало чотири фабрики з виробництва духових інструментів, а тепер – жодної. Колись духовий оркестр був мало не в кожному великому селі, а тепер їх лише три на весь район, якщо не рахувати оркестру училища культури. Прагнемо в розвинену заможну Європу? Одначе там духовий оркестр плекають у кожному коледжі. Бо яке ж свято без нього? Ні, в жодному разі не можна за розмовами про економіку забувати про культуру, зокрема, нехтувати нехай і скромними нашими здобутками в царині найшляхетнішої з культур – музичної, бо позначиться це неминуче ой як недобре і на тій же економіці. Щоб цього не сталося, щоб не вмовкла музика над тривожно постарілим селом, щоб підносила вона чиїсь душі до самих небес, три рази на тиждень по півтори години тривають репетиції Рашівського духового оркестру.
Зоря Полтавщини, Вівторок, 26 травня 2009 р., 6 стор.
Юні музиканти обдаровують слухачів мелодіями – маршовими і танцювальними, врочистими і ліричними. А зводить докупи їхні зусилля, прищеплює хлопчакам любов до музики В’ячеслав Андрійович Клименко. За фахом він лікар, за посадою – головний лікар Рашівської лікарської амбулаторії, а музика – то його незмінне захоплення ще зі шкільної лави.
Свого часу В’ячеслав Клименко навчався в Гадяцькій школі-інтернаті, очолюваній відомим на всю Україну педагогом Михайлом Андрієвським, який умів ненав’язливо підтримати в дітях потяг до високого мистецтва і спорту, до змістовного дозвілля. Музичні гуртки в інтернаті вели кращі викладачі Гадяцького музучилища. Юний Славко був не тільки активним учасником, а ще й старостою двох гуртків – духового і домрового. Щороку вони посідали перші місця на районних оглядах художньої самодіяльності, не раз їздили виступати в Полтаву.
Давно колись, як був живий, кохався в музиці і В’ячеславів батько, Андрій Олексійович. Після війни він викладав музику і співи в Рашівській середній школі, керував учнівським і клубним хорами, оркестром народних інструментів. Музикальний ген передався у спадок синові, який із власної ініціативи опікується сільським духовим оркестром уже 30 років поспіль (до нього цій справі мало не 20 років самовіддано служив іще один сільський унікум – Іван Йосипович Кириченко, напрочуд доброзичливий, лагідної душі чоловік, було в кого В’ячеславові запозичувати досвід!).
У нинішньому складі колективу – 38 учасників. Часом їх набиралося і 60, всього ж, за підрахунками музичного наставника, через оркестр за ці три десятиліття “пройшло” приблизно 290 чоловік (незрідка траплялися серед них і дівчата, тримали в руках духові інструменти й обидва Клименкові сини – Тарас та Назар); багатьом із музикантів знадобилося їхнє вміння, коли вони пішли служити до війська чи навчалися у вишах, а дехто, як-от Костянтин Галушка, навіть обрав духову музику своєю професією – Костя закінчив музичне училище, консерваторію і нині успішно керує духовим оркестром військового інституту.
У сьогочасному репертуарі оркестру – аж 36 творів: Державний Гімн України, чимало маршів, стрілецькі пісні “Січ іде” та “Червона калина”, Петриненкова “Україна”, “Запорозький марш” Євгена Адамцевича, соната сі-бемоль мінор (“Туга за батьківщиною”) Шопена тощо.
Хтось мудрий сказав: не буває просто історії – є біографії. Іншими словами: істинна історія завжди олюднена. Тому, хто візьметься писати новітню історію Гадяцького району, можливо, цікаво буде дізнатися, що вперше в наш час гімн “Ще не вмерла Україна” пролунав у наших краях у живому виконанні на відкритті каменя, закладеного на місці майбутнього пам’ятника родині Драгоманових 1991 року в Гадячі, і виконував його духовий оркестр Рашівського будинку культури. Незадовго до того рашівські рухівці (серед них – і В’ячеслав Клименко) гостювали у своїх львівських однодумців, звідти, з українського П’ємонту, і привіз керівник юних духовиків слова і ноти “Славня” (так із любов’ю називали галичани тоді ще національний гімн), привіз і не ховався – роздав усім охочим колегам-музикантам.
Про творчі успіхи та почесні відзнаки сільських духових музик годі й говорити. Уже традиційно завойовують вони призові місця на щорічному обласному марш-параді, приуроченому до Дня Перемоги. На початку 1990-х брали участь навіть у Всеукраїнському марш-параді, крокували Хрещатиком до майдану Незалежності, три дні мешкали в столиці – незабутні спогади!.. Так само, як і про 45-денне перебування в таборі “Молода гвардія”, екскурсійні поїздки в Краснодон та інші міста країни. 1991 року Рашівському духовому оркестру було присвоєно звання народного самодіяльного колективу.
І все ж найбільшу радість має В’ячеслав Клименко, за його словами, не тоді, коли йому вручають нагороди чи коли зливою оплесків нагороджують оркестрантів зачаровані слухачі, а тоді, коли музичний твір звучить злагоджено, без жодної фальшивої ноти, на одному диханні. Тоді художній керівник не скупиться на похвалу. Засмучує його інше: що занепадає духова музика в незалежній Україні. Тримається, можна сказати, на самому ентузіазмі. Колись на території Союзу працювало чотири фабрики з виробництва духових інструментів, а тепер – жодної. Колись духовий оркестр був мало не в кожному великому селі, а тепер їх лише три на весь район, якщо не рахувати оркестру училища культури. Прагнемо в розвинену заможну Європу? Одначе там духовий оркестр плекають у кожному коледжі. Бо яке ж свято без нього? Ні, в жодному разі не можна за розмовами про економіку забувати про культуру, зокрема, нехтувати нехай і скромними нашими здобутками в царині найшляхетнішої з культур – музичної, бо позначиться це неминуче ой як недобре і на тій же економіці. Щоб цього не сталося, щоб не вмовкла музика над тривожно постарілим селом, щоб підносила вона чиїсь душі до самих небес, три рази на тиждень по півтори години тривають репетиції Рашівського духового оркестру.
Зоря Полтавщини, Вівторок, 26 травня 2009 р., 6 стор.
Рубрика: 
