Сьогодні ми маємо чимало наукових праць, в яких неупереджено, із сучасних позицій висвітлюються знакові події нашої історії, зокрема української революції 1917–1921 рр., життєвий шлях її провідників. Але, незважаючи на значний опрацьований комплекс джерел, українськими істориками сказано ще далеко не все, у тому числі й щодо постаті Симона Петлюри.
У даній статті ми спробуємо відповісти на питання: які ж чинники впливали на формування світогляду Симона у дитячому та юнацькому віці; що сприяло становленню величі національного провідника у провінційному губернському місті.
За родовими переказами відомо, що Петлюри походили із полтавських козаків, які пізніше, після скасування гетьманського полкового устрою, записалися до міщан. Для істориків козацьке походження Петлюр не підлягає жодному сумніву. Отож багатодітна родина Василя й Ольги Петлюр відзначалася міцними українськими традиціями. Тут шанували працелюбство, гідність, любили українські пісні, підтримували релігійні обряди і свята. Зростаючи у цій атмосфері, Симон перейняв у спадок повагу до народних традицій, захоплювався минулим рідного краю.
До релігії Петлюра ставився з глибокою шаною. Таке ставлення було закладене навіть не стільки родинним вихованням, як глибинним розумінням самої сутності релігії в історії суспільства. Запам’яталися слова семінариста Петлюри, який одного разу на вечірці серед друзів промовив: “Наш народ хранив релігію, боронив завжди свої звичаї… В священики я не піду, але й розбивати віру українських людей не буду”.
Тож має рацію один із сучасних дослідників (О.Климчук), який сміливо називає Петлюру людиною “традиційно-полтавської грунтовності”.
Перший і, можливо, найголовніший чинник, який позначився на формуванні світогляду Симона-семінариста, – це глибоке козацьке коріння роду та християнські традиції, що плекалися у родині Петлюр як по лінії батька, так і по лінії матері.
Тепер щодо зовнішних чинників, офіційних і заборонених. Так склалася доля (а може, це було Боже провидіння), що Петлюра зростав неподалік від того місця, “где слава русскаго оружия взошла”. Про так звану Полтавську вікторію він чув із малих літ, і чув постійно. На вулицях Полтави під час занять у бурсі, а згодом – і в духовній семінарії, говорили головним чином про Петра та Росію, а полкового козацького міста зі своєю славною історією немов і не існувало. Крім того, в установах і навчальних закладах діяли жорсткі антиукраїнські циркуляри, головною метою яких була русифікація місцевого населення на усіх рівнях, починаючи з самого раннього віку.
Приміром, щоб примусити дітей розмовляти російською мовою, адміністрація Полтавського духовного училища 1894 року прийняла таке рішення: “Тих дітей, які будуть помічені частіше інших у розмовах на “малорусском наречии”, обмежувати у відпустках для відвідування рідних, які проживали у Полтаві, та сестер, які навчалися у Полтавському єпархіальному жіночому училищі”. Вимогу про те, щоб учні розмовляли російською мовою, наставники закладу застосовували у більшій мірі до учнів старших, ніж молодших класів.
Зрозуміло, що приниження національної гідності у навчальних закладах з раннього віку викликало природний опір і протидію дитячих душ. Незважаючи на ідеологічні зусилля офіційної влади, Полтава цієї доби продовжувала залишатися звичайним глухим містом, у якому повільно плинуло патріархальне і майже селянське життя. Тож і навчальні заклади скоріше залишалися українськими, бо ні вчителі-росіяни, ні офіційна викладацька мова, ні жорсткі інструкції не могли викорінити мову батьків, принесену з рідних осель.
З одного боку була офіційно-бюрократична Полтава, з численими нав’язаними тут пам’ятками, а з іншого – рідні батьки, рідні села, звичаї, сама Полтава, де ще відчувався вплив Котляревського. Все це підтримувало у хлопців отой самий, як тоді казали, “мазепинський дух”. До того ж майже кожен учень мав у себе зошит із піснями та віршами, що їх вписували “на добру пам’ять” чи “на вічну пам’ять”. Хлопці-семінаристи (і не тільки) пишалися тими пісенниками, знали з них все напам’ять і уміли співати. Це пробуджувало у молодих душах тепле, ніжне почуття до всього українського.
Тож, простежуючи навчання Симона Петлюри у полтавських духовних закладах, можна зробити ще один висновок: уже тоді на кожному кроці він бачив приклади приниження національної гідності українців з боку чільних представників російської імперії, прагнення влади русифікувати місцеве населення, і це викликало в чутливій душі юнака свідомий протест, породжувало прагнення осмислити ці непрості проблеми. Уже у цей період життя ідеї національного визволення глибоко хвилювали його, вони поступово входили у його серце…
Так склалося, що навчання Симона Петлюри у Полтавській духовній семінарії (1895–1901) співпало з початком розбудови політичного життя в імперії та національним пробудженням України. І Полтава у цих процесах не вважалася периферійною. Добрий вишкіл майбутніх українських кадрів на зламі ХІХ–ХХ століть тут проводило статистичне бюро Полтавського губернського земства (особливо за керівництва О.О.Русова), у навчальних закладах міста створювалися семінарська та гімназіяльна українофільські громади, починали діяти культурно-просвітницькі інституції, налагоджувалася напівлегальна співпраця із галичанами. Час від часу відбувалися й події, що мали значний резонанс поміж населення та далекосяжні наслідки (приміром, промова Миколи Міхновського у Полтаві від 19 лютого 1900 року; відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в 1903 році).
Тож сподвижницька праця українофілів на зламі ХІХ–ХХ століть не була марною. Зерно, посіяне ними, потрапляло на родючий полтавський грунт і швидко проростало; згодом ця благодатна земля виплекала вже ціле гроно державних та громадсько-політичних діячів найвищого калібру – Симона Петлюру, братів Шеметів, Андрія Лівицького, Бориса Мартоса, Миколу Порша, Івана Стешенка, Павла Чижевського, Кирила Осьмака…
Наш земляк прожив хоч і коротке, але насичене змістом, сповнене вищими ідеалами життя. Із 47 років Симона Петлюри 23 (а це майже половина) припадають саме на полтавський період. Звідси йде його родовід, у Полтаві він народився, тут пройшло дитинство, тут здобував духовну освіту і, нарешті, тут сформувався його світогляд. Тож, на нашу думку, саме полтавська земля з її могутніми духовними джерелами стала тією життєдайною основою, де він набирався сили і мужнів фізично й духовно. Не применшуючи ролі інших духовних центрів України, все ж зазначимо, що саме в Полтаві у Симона Петлюри зароджувалися і формувалися сміливі ідеї щодо національного пробудження народу та незалежності України, які згодом стали програмою усього його життя.
Зоря Полтавщини, 22 травня, 3 стор.
У даній статті ми спробуємо відповісти на питання: які ж чинники впливали на формування світогляду Симона у дитячому та юнацькому віці; що сприяло становленню величі національного провідника у провінційному губернському місті.
За родовими переказами відомо, що Петлюри походили із полтавських козаків, які пізніше, після скасування гетьманського полкового устрою, записалися до міщан. Для істориків козацьке походження Петлюр не підлягає жодному сумніву. Отож багатодітна родина Василя й Ольги Петлюр відзначалася міцними українськими традиціями. Тут шанували працелюбство, гідність, любили українські пісні, підтримували релігійні обряди і свята. Зростаючи у цій атмосфері, Симон перейняв у спадок повагу до народних традицій, захоплювався минулим рідного краю.
До релігії Петлюра ставився з глибокою шаною. Таке ставлення було закладене навіть не стільки родинним вихованням, як глибинним розумінням самої сутності релігії в історії суспільства. Запам’яталися слова семінариста Петлюри, який одного разу на вечірці серед друзів промовив: “Наш народ хранив релігію, боронив завжди свої звичаї… В священики я не піду, але й розбивати віру українських людей не буду”.
Тож має рацію один із сучасних дослідників (О.Климчук), який сміливо називає Петлюру людиною “традиційно-полтавської грунтовності”.
Перший і, можливо, найголовніший чинник, який позначився на формуванні світогляду Симона-семінариста, – це глибоке козацьке коріння роду та християнські традиції, що плекалися у родині Петлюр як по лінії батька, так і по лінії матері.
Тепер щодо зовнішних чинників, офіційних і заборонених. Так склалася доля (а може, це було Боже провидіння), що Петлюра зростав неподалік від того місця, “где слава русскаго оружия взошла”. Про так звану Полтавську вікторію він чув із малих літ, і чув постійно. На вулицях Полтави під час занять у бурсі, а згодом – і в духовній семінарії, говорили головним чином про Петра та Росію, а полкового козацького міста зі своєю славною історією немов і не існувало. Крім того, в установах і навчальних закладах діяли жорсткі антиукраїнські циркуляри, головною метою яких була русифікація місцевого населення на усіх рівнях, починаючи з самого раннього віку.
Приміром, щоб примусити дітей розмовляти російською мовою, адміністрація Полтавського духовного училища 1894 року прийняла таке рішення: “Тих дітей, які будуть помічені частіше інших у розмовах на “малорусском наречии”, обмежувати у відпустках для відвідування рідних, які проживали у Полтаві, та сестер, які навчалися у Полтавському єпархіальному жіночому училищі”. Вимогу про те, щоб учні розмовляли російською мовою, наставники закладу застосовували у більшій мірі до учнів старших, ніж молодших класів.
Зрозуміло, що приниження національної гідності у навчальних закладах з раннього віку викликало природний опір і протидію дитячих душ. Незважаючи на ідеологічні зусилля офіційної влади, Полтава цієї доби продовжувала залишатися звичайним глухим містом, у якому повільно плинуло патріархальне і майже селянське життя. Тож і навчальні заклади скоріше залишалися українськими, бо ні вчителі-росіяни, ні офіційна викладацька мова, ні жорсткі інструкції не могли викорінити мову батьків, принесену з рідних осель.
З одного боку була офіційно-бюрократична Полтава, з численими нав’язаними тут пам’ятками, а з іншого – рідні батьки, рідні села, звичаї, сама Полтава, де ще відчувався вплив Котляревського. Все це підтримувало у хлопців отой самий, як тоді казали, “мазепинський дух”. До того ж майже кожен учень мав у себе зошит із піснями та віршами, що їх вписували “на добру пам’ять” чи “на вічну пам’ять”. Хлопці-семінаристи (і не тільки) пишалися тими пісенниками, знали з них все напам’ять і уміли співати. Це пробуджувало у молодих душах тепле, ніжне почуття до всього українського.
Тож, простежуючи навчання Симона Петлюри у полтавських духовних закладах, можна зробити ще один висновок: уже тоді на кожному кроці він бачив приклади приниження національної гідності українців з боку чільних представників російської імперії, прагнення влади русифікувати місцеве населення, і це викликало в чутливій душі юнака свідомий протест, породжувало прагнення осмислити ці непрості проблеми. Уже у цей період життя ідеї національного визволення глибоко хвилювали його, вони поступово входили у його серце…
Так склалося, що навчання Симона Петлюри у Полтавській духовній семінарії (1895–1901) співпало з початком розбудови політичного життя в імперії та національним пробудженням України. І Полтава у цих процесах не вважалася периферійною. Добрий вишкіл майбутніх українських кадрів на зламі ХІХ–ХХ століть тут проводило статистичне бюро Полтавського губернського земства (особливо за керівництва О.О.Русова), у навчальних закладах міста створювалися семінарська та гімназіяльна українофільські громади, починали діяти культурно-просвітницькі інституції, налагоджувалася напівлегальна співпраця із галичанами. Час від часу відбувалися й події, що мали значний резонанс поміж населення та далекосяжні наслідки (приміром, промова Миколи Міхновського у Полтаві від 19 лютого 1900 року; відкриття пам’ятника І.П.Котляревському в 1903 році).
Тож сподвижницька праця українофілів на зламі ХІХ–ХХ століть не була марною. Зерно, посіяне ними, потрапляло на родючий полтавський грунт і швидко проростало; згодом ця благодатна земля виплекала вже ціле гроно державних та громадсько-політичних діячів найвищого калібру – Симона Петлюру, братів Шеметів, Андрія Лівицького, Бориса Мартоса, Миколу Порша, Івана Стешенка, Павла Чижевського, Кирила Осьмака…
Наш земляк прожив хоч і коротке, але насичене змістом, сповнене вищими ідеалами життя. Із 47 років Симона Петлюри 23 (а це майже половина) припадають саме на полтавський період. Звідси йде його родовід, у Полтаві він народився, тут пройшло дитинство, тут здобував духовну освіту і, нарешті, тут сформувався його світогляд. Тож, на нашу думку, саме полтавська земля з її могутніми духовними джерелами стала тією життєдайною основою, де він набирався сили і мужнів фізично й духовно. Не применшуючи ролі інших духовних центрів України, все ж зазначимо, що саме в Полтаві у Симона Петлюри зароджувалися і формувалися сміливі ідеї щодо національного пробудження народу та незалежності України, які згодом стали програмою усього його життя.
Зоря Полтавщини, 22 травня, 3 стор.
Рубрика: 
