А ще ˜– розшифрувала більше 40 малюнків Тараса Шевченка, створених ним у 1843 – 1846 роках, і тим самим відкрила невідомі сторінки у біографіях двох геніальних синів України. Ці відкриття, всупереч усталеним запевненням дослідників про те, що Микола Гоголь і Тарас Шевченко не були знайомі особисто, доводять, що вони дружили і листувалися!
– Ренато Арсентіївно, Ви уже кілька років "потрясаєте" світ своїми сенсаціями, а – жодних потрясінь у відповідь! Що діється? Тут одне із двох: учені мали б або на своїх руках підкидати Вас до небес і натхненно долучатися до роботи, або хоч би спростувати усі Ваші відкриття. Чому ж у відповідь така незбагненна тиша? Вас що – ніхто, окрім журналістів, не почув? До того ж і в Україні, і в Росії?
– Матеріали, які свідчать про зустрічі та спілкування Гоголя і Шевченка, – це абсолютно нова сторінка в дослідженнях. Усім відомо, що Тарас Шевченко 1843 і 1845 року приїздив у Василівку – але не Хорольського повіту, як досі вважалося, а – Миргородського! І приїздив він саме в родовий маєток Гоголів-Яновських, щоби вклонитися матері Миколи Гоголя, поцілувати їй руку – це був візит ввічливості, обов'язковий на той час. І сьогодні це правило діє: коли приїздять у Полтаву чи в Москву видатні особистості – письменники, художники, – вони зустрічаються із високими чиновниками та з колегами.
– Коли і з чого починалися Ваші дослідження?
– У грудні 1982 року я поїхала в Київ, пішла у Спілку письменників України, щоб мене відправили у творче відрядження: я зібралась об'їздити усіх нащадків Гоголя, котрі жили в різних містах Росії. Бо знала, що приміщення, яке будують у Василівці, то не дім батьків письменника – він був без колон і стояв не на тому місці. Чоловіки в родині рано помирали, а тому молодша сестра Гоголя Ольга Василівна його й "пересунула" – і то її дім відновили. У Спілці я зустріла земляків – Олеся Гончара, Павла Загребельного, Бориса Олійника. Потім прийшли ще письменники. Мене відрекомендував поет Борис Чіп як землячку, котра "доводить, що Гоголь і Шевченко неодноразово зустрічалися в Санкт-Петербурзі і жваво листувалися". Олесь Терентійович міцно потис мені руку й сказав, що він і сам усе більше й більше переконується в тому, що Гоголь і Шевченко справді були особисто знайомі. Він побажав мені знайти документи, які це підтвердять. Павло Загребельний, голова Спілки письменників України, вручив мені відрядження у Москву.
Там вранці у фойє Спілки письменників СРСР побачила чи не весь цвіт радянської літератури. На нараду поспішали геніальний дагестанський поет Расул Гамзатов, класик киргизької літератури Чингіз Айтматов, відомий у Європі казахський письменник Олжас Сулейменов, білорус Василь Биков, поети Євгеній Євтушенко, Роберт Рождественський, Булат Окуджава, Белла Ахмадуліна, знамениті російські прозаїки Юрій Бондарєв і Володимир Солоухін. Вони відзначили мій полтавський діалект, а Солоухін занепокоєно запитав, чи правда, що церкву в Диканьці знищують? Почувши, що я збираюся відвідати могилу Гоголя, він запропонував поїхати туди разом, його машиною. Що цікаво – Гоголя у Спілці всі називали українським письменником, а визначення "російський" сприймали у значенні "загальнонаціональний, радянський". І того ж дня в редакції журналу "Огонёк" я зустрілася з його редактором Анатолієм Сафроновим та англійським письменником Джеймсом Олдриджем, у якого взяла автограф.
Я завжди носила із собою на такі зустрічі особисті речі Миколи Гоголя, їх мені давали його нащадки Галіни (по лінії Єлизавети Василівни), і того разу при мені були портрет письменника роботи Венеціанова та його натільна іконка Миколи Чудотворця, з якою він їздив у Єрусалим, щоб поклонитися Гробу Господньому. Такі речі були для мене перепусткою в усі установи, і завдяки їм я мала змогу спілкуватися з усіма, хто був потрібен у моїх пошуках. Увечері мене запросив у гості  90-літній російський письменник Леонід Леонов. Він подарував для експозиції музею-заповідника М.В.Гоголя книгу "Русский лес" з автографом, де, знову ж, назвав Гоголя українським письменником. А, до речі, у Києві жоден із письменників своїх книг для музею не дав. Загребельний сказав, що він ще не гідний такої честі, а його колеги почали питати мене, чому я не розмовляю українською мовою.
– Я теж збиралася про це запитати: Ви ж людина, сказати б, далека від української літератури, навіть не українка за національністю! Що ж змусило Вас зайнятися такими важливими для літератури, та й історії теж, дослідженнями?
– Моя мама – росіянка, батько – чуваш, і дитинство моє минало в Чувашії, хоч народилась я в Новосибірську. Бабуся й прабабуся по маминій лінії були чудовими оповідачами, любили мову. Були в родині художники й музиканти, один дядько – письменник, ще двоє дядьків – розвідники. Мабуть, усе це поєдналося і вкупі передалося мені, бо я маю дар шукати й знаходити, відчувати речі за епохою, якій вони належали, тут мені не треба судових експертиз, моє чуття ніколи мене не обманювало. Художник Віктор Батурін свого часу підтверджував це, він казав, що це дар від природи, і я допомагала йому в пошуках речей для садиби Гоголя. Ще з дитинства я інтуїтивно відчувала, що знайду невідомі речі Гоголя! І брати мої знали, що один буде льотчиком, другий – машиністом паровоза. Ми росли в сім'ї військового, нас виховували суворо, по-спартанськи. Але коли мама пекла пиріг, то ще гарячий шматок давала мені й казала: "Неси бабусі сталінградській". Я була впевнена, що то прізвище таке, а потім з'ясувалося, що та жінка мала єдиного сина, котрий загинув під Сталінградом. У неї вдома – ікона, лампадка горить: зовсім інша обстановка, ніж у нас! А першокласницею мене запросила до себе додому дівчинка. А там – власний будинок, мансарда, у передпокої на жердині сидить павич! Оці картинки на все життя залишилися в моїй пам'яті, вони щось розбудили в мені: потяг до творчості, до пошуків, якісь особливі відчуття – так буває. А ще до всього – батькова доброта, він дуже багатьом людям допомагав, чим тільки міг, у важкі післявоєнні часи. І мама не обминала жодного злиденного, останні копійки роздавала…
У школу я пішла в Полтаві, а наша вчителька Зоя Кузьмівна Стеценко дуже любила Пушкіна. Одного разу вона повела нас у гості до Софії Миколаївни Данилевської – онуки сестри Гоголя Єлизавети Василівни і правнучки Олександра Пушкіна. Згодом я сама пішла до неї, а вона сказала, що ждала мене! Сиділа на стільці Ганни Василівни Гоголь і чекала. Раділа, обіймала, і я почала частіше приходити, я любила слухати її розповіді.
– Ренато Арсентіївно, ліричні відступи доповнюють розповідь, але давайте спробуємо повернутися до початку Ваших пошуків.
– Повернемось до Києва. Мене засмутили письменники, які не дали своїх книг з автографами, і я пішла в музей Тараса Шевченка. Там тривали реставраційні роботи. Я попросила, щоб мені дали подивитися сьомий том малюнків Кобзаря, і наукові співробітники дуже люб'язно мене зустріли, дали матеріали. Гортаю малюнки, і що я бачу? На одному з них бачу матір Гоголя! Читаю підпис: "Портрет літньої жінки з хлопчиком. Олівець, 1845 – 1846 рік". Марія Іванівна й одинадцятирічний Микола Трушковський. А далі що я бачу?! "Портрет невідомої в коричневому вбранні". А це ж – Єлизавета Василівна, сестра Миколи Гоголя! І підпис власноручний Тараса Шевченка: "Т.Шевченко, 1845 рік". Я мусила замовити судову експертизу, яка підтвердила мої відкриття. Тарас Григорович ще у 1843 році створив портрети усіх родичів Гоголя, і вони посилали їх письменникові за кордон, і він подякував Тарасові Григоровичу за візит до його матері! Софія Миколаївна мені розповідала, що Шевченко жив у Василівці у флігелі біля ставка, в будиночку бабусі Гоголя, Тетяни Семенівни Лизогуб.
Дивлюся малюнки 1843 року – "Невідомий", "Невідомий", "Портр
ет невідомого. 1845 рік". А я напам'ять знаю зміст фотоальбому Йозефа Хмелевського "Гоголь на батьківщині" (Полтава, 1902 рік). Софія Миколаївна завжди відкривала його, коли я приходила. Тож бачу, що це – Павло Петрович Косяровський, він управляв маєтком Яновських у 1843 – 1846 роках. Тут я також замовила експертизу, хоч і так усе зрозуміло. Які ж вони, родичі письменника, схожі між собою! Праправнука матері Марія Сергіївна Данилевська – одне обличчя з Марією Іванівною!
– Що сказали Вам на те наукові працівники музею Шевченка?
– Я показала їм портрети, які привезла з собою, але справа в тому, що науковці просто не знали нащадків Гоголя в обличчя. Достатньо було б їм хоч альбом Хмелевського вивчити. "У нас його немає", – пояснив один доктор наук із Інституту української літератури імені Т.Г.Шевченка. До речі, Софії Миколаївні Данилевській у спадок дісталася Стінка – маєток, де віковий ліс стоїть стіною біля річки Говтви. Малюнок Шевченка так і підписано – "Стінка". І в Хмелевського є фото в такому ж ракурсі. І в Нікоші Яновського є малюнок "Стінка" за 1826 рік. І є дзвіниця Яновських, змальована Шевченком і підписана "У Василівці", – малюнок ідентичний із фотографією цієї дзвіниці в фотоальбомі Йозефа Хмелевського. Я подарувала альбоми розшифрованих мною малюнків поета музеєві Тараса Шевченка й Інституту української літератури імені Т.Г. Шевченка в Києві. Нині готується до видання восьмий том малюнків Тараса Шевченка в Інституті етнографії, але моїх розшифровок ніхто не бере до уваги, хоч усе офіційно підтверджено, й не раз, судовою експертизою та оприлюднено в пресі. Більше того – на картах поїздок Шевченка Полтавщиною село Василівку вилучено з маршруту!
– Тож повертаємося до найпершого і найголовнішого запитання: ЧОМУ? Чому ніхто з учених не використовує й не спростовує Ваших відкриттів?
– А тому, що в науці панує одностайно прийнята теорія, що Шевченко не відвідував Василівку Яновських, не малював матір і сестер російського письменника! І ніхто не сперечається із шевченкознавцями! Не відвідував – значить, не відвідував! А він що – у Полтаві був, у Решетилівці був, а родове помістя свого геніального учителя обминув?
– Якщо Ваші докази знову проігнорують…
– Готується до друку моя книга з усіма розшифровками малюнків Шевченка. Свого часу Віктор Батурін, головний художник міста Полтави, котрий відновлював садибу в Гоголевому, мене застерігав: "Усе, що ви знайдете, розшифруєте, ніколи не буде подано за вашим іменем. Бо чиновники від культури все припишуть собі, не виходячи із своїх кабінетів. І не напишуть, що ви привезли обручку з волоссям Гоголя в Полтаву і його невідомі портрети"… Я ж привезла не тільки авторський екземпляр унікального першого портрета Гоголя роботи Венеціанова, 1834 року, я знайшла і невідомий портрет генія роботи італійського художника Антоніо Зона, створений 1842 року у Венеції. Мені його подарував син видатного гоголезнавця Василя Гіппіуса – Никодим Васильович. І написав, що його батько одержав це фото перед війною, а від кого – він не знає. Але я відразу зрозуміла, що його міг передати лише Всеволод Чаговець. Цей портрет експонувався у Києві, в музеї російського мистецтва, до 1943 року. В Німеччину його вивіз друг Всеволода Андрійовича Чаговця з окупованої столиці у вересні 43-го.
– Як же можна не помічати очевидного?
– Ви знаєте, шістдесят років – я наголошую: шістдесят! – в експозиції музею Тараса Григоровича Шевченка в Києві можна було бачити портрет Миколи Гоголя роботи Тараса Шевченка. Він навіть підписаний поетом, друкувався у повному зібранні творів Кобзаря у 1949 та 1961 роках.
– Підписаний саме так: "М.В.Гоголь. Портрет роботи Т.Г.Шевченка. Експозиція державного музею Т.Г.Шевченка в Києві"?
– Саме так! Він висів шість десятиліть у музеї поета! У 1950-і роки була проведена судова експертиза, яка підтвердила, що під ним – власноручний підпис Тараса Шевченка, зроблений білою олійною фарбою. А науковці доводять, що два генії не знали й не бачили один одного, не листувалися, не спілкувалися. То що тоді – Тарас Григорович підписав портрет чужої роботи? Три роки тому під цим портретом з'явився інший підпис: "Невідомий художник". А далі дрібнесенькими буквами: "Портрет Миколи Васильовича Гоголя". Нещодавно я приїхала в Київ і побачила, що портрет взагалі вилучили з експозиції й заховали в запасниках. Бо він суперечить усім мертвонародженим теоріям, гіпотезам, міфам. Як Гоголь і Шевченко могли не знати один одного, коли ось я приїхала в Київ і в Москву і за один день побачила усіх класиків сучасної літератури? А два геніальні сини України жили в одному місті, у Санкт-Петербурзі, з 1831 до 6 червня 1836 року, я підрахувала: 1800 днів! Бували в одних і тих же літературних салонах, в одних і тих же місцях!
 – Виходить, все просто: Ваші дослідження перекреслюють сотні наукових дисертацій, здобутих на них звань, посад?
– Вони знищують усі псевдо-дослідження. Тому я й далі шукала неспростовних підтверджень, що два українські генії були знайомі особисто. Треба бути наполегливою, аби щось знайти, відкрити. Я без поспіху, без суєти вивчала сьомий том книги "Тарас Шевченко. Живопис, графіка 1830 – 1847 років". Одного разу розглядала малюнок, який учені назвали "На лекції з анатомії". №195. 1841 рік. Санкт-Петербург. Я відразу побачила там Гоголя – його профіль, посадка голови, його поза. А потім зрозуміла, що на тому аркуші не один, а три малюнки! Учені там побачили лише Буяльського, викладача Академії мистецтв, кістку та череп…
– І це знайдено в Полтаві, хоч ці матеріали є і в Києві.
– Є, але ніхто нічого не побачив. Я ж була впевнена, що знайду документальне підтвердження того, що Гоголь і Шевченко зустрічалися в Санкт-Петербурзі у 1836, 1839 і 1842 роках і листувалися.
– У грудні 1844 року Тарас Шевченко присвячує Гоголю  вірш – "За думою дума роєм вилітає…"
– Так, його всі знають, він надрукований, але в оригіналі, в рукописному збірнику Шевченка "Три літа", цей вірш перекреслено.
– Ким?
– Тими, кому невигідно було, щоб знали про їхню дружбу та зустрічі. Хоч ясно, що до незнайомої людини ніхто так не звертатиметься – "Ти смієшся, а я плачу, Великий мій друже…". Тоді так не було прийнято, та й зараз не прийнято…
– Чому тоді у листі до Варвари Рєпніної Шевченко написав, що він не знайомий із Гоголем?
– Усі забувають, що десять років за особистою вказівкою царя Миколи І Шевченко був безправною людиною. Коли його відправили в заслання, у Києві, в Полтаві, в Одесі поліцейські одержали наказ заарештовувати всіх, у кого знайдуть малюнки чи твори Шевченка. Навіть великий колекціонер Василь Тарнавський, котрий навчався разом із Гоголем у Ніжинській гімназії, був попереджений. Люди боялися жандармів Третього відділення і свідомо знищували документи. Тарас Григорович не міг накликати гнів на Гоголя, котрий не мав ні копійки і через Жуковського просив у царя пансіон, – Шевченко знав про це. Гоголь у 1848 році відвідав Рєпніних, зустрічався з ними в Одесі, вони українських пісень співали. В 1850 році письменник збирався приїхати до Одеси ще на півроку, його запросив брат княжни Варвари Василь Рєпнін.
 – Наші читачі з Ваших розповідей знають, що серед найцінніших знахідок є й невідомі портрети Тараса Шевченка. Маєте нові відкриття?
– Виходячи з того, що Шевченко сім років навчався у великого російського художника, я розуміла, що обов'язково треба шукати портрет поета серед малюнків Карла Брюллова. У Москві в Третьяковській галереї знаходяться робочі зошити з малюнками Брюллова. В 1988 році вперше було опубліковано один із них, підписаний як "Малюнок російського художника, котрий робить замальовки в альбомі". Звичайно, там зображено Ш
евченка! Ще я знайшла невідомий автограф Тараса Григоровича – на його гравюрі "Вірсавія", подарованій Григорію Гагаріну, президенту Академії мистецтв у 1860 році.
– Можна підсумувати, що Ви документально довели: Шевченко і Гоголь були знайомі особисто і листувалися. Цікаво, що Ви не обминули і ще одну постать: Івана Петровича Котляревського. За логікою – ну як могли Гоголь і Котляревський не зустрітися в Полтаві?!
– Іван Петрович і батько Миколи Гоголя, Василь Опанасович Гоголь-Яновський, разом навчалися в семінарії – уже цього достатньо, щоб спілкуватися, якщо не почуватися рідними людьми. А діти завжди знають тих, із ким їхні батьки дружать. Чомусь усі, хто звертається до біографії Гоголя, забувають про те, що він навчався у 1818–1819 роках у Полтавському повітовому училищі, 1820 року жив у домі учителя Сорочинського. Мало того – в документах училища зберігся список учнів, де перед прізвищами Миколи Яновського та Івана Яновського стоять прізвища двох Жуковських. А це – племінники Котляревського! Місто було маленьке – сім із половиною тисяч населення…
– І відомо, що Котляревського усі знали особисто – вся Полтава з ним віталася.
– Так, лише Гоголь "не вітався"… І батьки його "не віталися". Я в своїй книзі "Маловідомі сторінки біографії М.В. Гоголя" називаю Миколу Васильовича геніальним літературним сином Котляревського. Він у "Сорочинському ярмарку" цитує рядки з "Енеїди", які на той час ще не були надруковані! І в своїй "Книге всякой всячины, или Подручной энциклопедии" часто цитує Котляревського, але не його твори, а живу мову.
– І ще Ви цитували Гоголя, котрий у Полтаві "пив чай у Котляревського".
– Це було надруковано в "Отечественных записках" у 1852 році, у другому номері журналу.
– Але знову ж – все так приховано…
– Учені спеціально все замовчують! До Івана Петровича постійно у 1835 – 1838 роках приїздили письменники й журналісти. Він був дуже відомим поетом. Портрети усіх його гостей представлені в будинку і в музеї письменника. Лише портретів Гоголя та його батька немає.
– Дивно – адже тим дослідникам, котрі доводять, що Гоголь – український письменник, варто лише витягти на світ усі ці речі – як аргумент! Та ще до двохсотріччя письменника!
– 1830 року Гоголь у листі просив матір вказувати точно всі українські назви, повідомляючи, що він писатиме свої твори "на иностранном языке", тобто російською мовою, яка не була йому рідною. Не треба нічого доводити: Гоголь – геніальний письменник, який належить всьому світові. А себе він називав українцем.
– Ренато Арсентіївно, Ви справді знаєте, де знаходиться другий том "Мертвих душ"?
– Знаю, але я не розповідаю таких речей, доки не опублікую.
– А звідки Ви це знаєте?
– Лише я і Віктор Батурін працювали у рукописних відділах архівів Києва, Москви, Ленінграда. Коли я натрапила на слід, за яким можна шукати другий том, Віктор Миколайович сказав, що також знає про нього.
– І Ви не шукали?
– Мені просто потрібні кошти, щоб доїхати.
– І Ви впевнені, що Вам його віддадуть – хоч би на експертизу?
– Мені віддадуть. Усі знають, що я перстень золотий із волоссям Гоголя знайшла. Привезла його на своїх грудях.
– Звідки Ви дізналися про нього?
– Кузина Миколи Гоголя Марія Синельникова писала Шевирьову, що замовила траурне порожнисте колечко, яке відкривається діамантом, а в ньому – пасмо волосся Брата (вона писала з великої букви). Це єдина жінка, котра освідчилася Гоголю в коханні. Я знайшла обручку у нащадків Синельникової в Ленінграді, у Сошальських. Взагалі це подвиг: усі нащадки Гоголя – Савельєви з Петрозаводська і з Полтави, Софія Данилевська з Полтави – в роки воєн і революцій зберегли унікальні речі генія і не продали, а передали в музей. Хоч досі в музеї не підписано, ким ті реліквії подаровані.
– Де нині зберігається траурний перстень?
– В експозиції Полтавського краєзнавчого музею, на другому поверсі.
– Ще, як на мене, логічне запитання: чому ж люди, які тримають у себе другий том "Мертвих душ", самі не прагнуть сенсації, чому мовчать?
– Колекціонери знають, яку ціну мають такі речі. Це – копія другого тому, зроблена за особистою вказівкою великого князя (його поки що не називатиму). І там кілька глав написано рукою Гоголя. Ще мені відомо, у кого ненадруковані листи Гоголя – мені пропонували їх купити, але ж ціна – захмарна. Ці люди швидше помруть, але не віддадуть цих унікальних речей. Одному з колекціонерів, до речі, 95 років.
– Досі залишається заплутаною ситуація і щодо поховання, перепоховання тіла письменника, і ці чутки про череп, який викрали… Вам щось про це все відомо?
– Череп викрали 1909 року, вночі, після того, як поставили склеп над могилою Гоголя. А 31 травня 1931 року, при перепохованні, з'ясувалося: останки Гоголя починалися із шийних хребців. У мене є документ – свідчення мого викладача, письменника Володимира Лідіна.
– Виходить, попереду ще чимало знахідок і сенсацій… Ви, до речі, підсумовували зроблене Вами?
– Я знайшла більше п'ятисот експонатів, які нині знаходяться в експозиції музею-заповідника Миколи Васильовича Гоголя. Всі найцінніші привезла з Києва, Москви, Ленінграда, Петрозаводська. Я дружила з усіма нащадками Гоголя по лінії Ольги Василівни, Єлизавети Василівни, із Ольгою Сошальською. Не лише дружила – допомагала, чим могла, в їхніх проблемах, часто це стосувалося житла. Завдяки публікаціям у журналі "Огонёк", підтримці Анатолія Сафронова їх вдавалося вирішувати. А пам'ятаєте, Микола Гоголь наголошував, що молитва без добрих справ – порожнє заняття? Тому всі ми мусимо робити добрі справи. Я ні до кого не йшла просити речі, я шукала нащадків Миколи Гоголя. А вони чекали, що хтось прийде, хтось поцікавиться його речами, знайде, що збереглося, і вони радо віддавали те, що має залишатися навіки в музеї.
– Ренато Арсентіївно, скажіть нашим читачам, які нові дослідження запропонуєте їм найближчим часом.
– Я вже передала "Зорі Полтавщини" статтю "Невідомий портрет Гоголя роботи Шевченка", з ілюстрацією моїх розшифровок. Сподіваюсь, що незабаром вона буде надрукована. Будуть і нові дослідження.
Моя співрозмовниця може годинами розповідати про двох своїх кумирів, двох улюбленців, двох, як любить наголошувати, геніальних синів України – Миколу Гоголя і Тараса Шевченка, а також про їхніх друзів, родичів, дослідників. Здається, вона уже спокійно сприймає те, що вітчизняні науковці її за багато років начебто так і не почули. Вона готує до друку власну книгу, де зібрані всі її відкриття. Але питання залишається відкритим: чому мовчать наші гоголезнавці та шевченкознавці? Їхнє мовчання – знак тихої підтримки? Якщо ж ні – то де їхні спростування? Йдеться ж не про буденні речі, яких можна не помітити, – мова ж про двох наших національних пророків!
Зоря Полтавщини, Вівторок, 19 травня 2009 р., 6 стор.