…Навколо рвалися снаряди, свистіли кулі, але Наталя вперто повзла вперед, міцно стискаючи рукою санітарну сумку, неначе та мала магічну силу – захищала дівчину від смерті. Втім, про це вона не думала, з поля бою їй треба було винести пораненого командира. Нарешті дісталася до пагорба, де лежав непритомний офіцер. Скільки тих сил у тендітної дівчини! Але вони наче потроїлися, щоб нести пораненого… Все, ось поруч і однополчани, які поспішають на поміч. “Врятовані, врятовані!” – радісно калатає у грудях серце. Аж раптом пронизливий свист, враз обпекло живіт, а потім і спину, занудило, в очах замерехтіли вогники. “Хлопці, кінець. Більше мене немає. Кров уже в чоботі”, – втрачаючи свідомість, ледве вимовила Наталя…
Медсанбат, операція. “У сорочці народилася, – радісно констатував хірург. – Куля пройшла навиліт, не зачепивши життєво важливих органів”. А після госпіталів – знову фронт.  
Наталії Токар довелося воювати на Карельському, 2-му Українському, 2-му Білоруському фронтах. У 1945 році опинилася у Східній Пруссії…

“…Війна закінчиться, віддамо нашу красуню заміж. Ото погуляємо на весіллі”, – жартома і всерйоз говорили бійці, відчуваючи, що вже зовсім скоро почнуться дні мирного життя. І кожен мріяв, фантазував, ділився із товаришами своїми планами, як житиме після війни. Вдома їх чекали матері, дружини, наречені… Все це буде в майбутньому, а зараз прагнули наблизити мирне життя, щастя-долю своїй медсестрі. А тут ще й пригледіли крамницю для наречених, яка дивом вціліла у німецькому місті. “Наталю, ходімо сукню й фату вибирати”. “Та годі вам жартувати, – сором’язливо відповідала дівчина, – нареченого знайду, тоді й вибиратимемо”. “Е, ні, сукню вибирати треба тут і зараз. Де ж ти у Полтаві роздобудеш європейське вбрання? Скоріше ходімо”. Уже погодилася і зібралася йти. Думала: піду хоч подивлюся, які ж то плаття носять у Європі. В останній момент покликав лікар, треба було заступати на позачергову зміну. “Не сумуй, Наталю, виберемо на свій смак”, – заспокоювали хлопці.
Через якихось кільканадцять хвилин у напрямку, куди вони пішли, просвистіла міна. Вона вкоротила віку молодим бійцям. На бруківці лежала біла фата з плямами крові. Підняти її так ніхто й не наважився…
А наступного дня радісна звістка облетіла весь світ – війні кінець.
Пе-ре-мо-га!!!