– Ні, я хотів стати військовим. Мені завжди подобалися порядок, дисципліна, організованість. У нашій родині військових не було. Мама працювала завідуючою бібліотекою, тато – бухгалтером. Хіба що дідусь по маминій лінії причетний до війська. Він був головою колгоспу, а коли почалася війна, очолив партизанський загін.
Але спроба стати курсантом Донецького військово-політичного училища закінчилась невдачею. Проте, як-то кажуть, що не трапляється – усе на краще… З п’ятого класу на літніх канікулах я працював у колгоспі, верхи на конях трамбував силос. Отож вибір зупинився на ветеринарній медицині.
– Та, проваливши вступні іспити в Українську сільськогосподарську академію, не гаяли часу…
– Вступив у Лазірківське СПТУ-6, отримав професію тракториста-машиніста. От правду люди кажуть – знання за спиною не носити. Бо абсолютно все, чому навчався, стало в нагоді. В цей час серйозно захворіла мама, і я знайшов роботу в Києві, у механоскладальному цеху об’єднання “Комуніст”. Допомогла рідна сестра, вона закінчила факультет кібернетики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Останнє прохання мами було звернене до мене: щоб я отримав вищу освіту. Маючи певний життєвий досвід, згодом я вступив на ветеринарний факультет Української сільськогосподарської академії.
– Як склалася доля після здобуття вищої освіти?
– Повернувся у рідне господарство – колгосп імені Димитрова. Спочатку працював ветеринарним фельдшером, хоч мав диплом ветлікаря. У роботі я багато приділяв уваги самовдосконаленню, може, тому незабаром призначили головним ветлікарем колгоспу.
– Полтава також чекала непідкореними вершинами?
– У 1987 році ми переїхали до Полтави. Але ніхто мене тут не чекав. Тоді без направлення не можна було влаштуватися. І я півтора місяця провів у пошуках роботи. На щастя, звільнилася посада ветлікаря-терапевта в обласній лікарні ветмедицини. Мені тут було цікаво працювати. Виявилося, що лазірківський досвід в області не всюди застосовувався. Тому нові методики лікування, профілактики сподобалися керівництву, і через деякий час мене призначили завідуючим відділом.
– А як потрапили на державну службу?
– Тодішній керівник ветвідділу обласного управління сільського господарства Василь Пилипович Ковпак запросив на роботу в цю установу. Спочатку заввідділом ветеринарної санітарії, потім до моїх обов’язків додали ще й терапію. А згодом призначили заступником начальника ветеринарного відділу. А коли у 1992 році Василь Пилипович пішов на заслужений відпочинок, мені запропонували очолити цей відділ. Я довго вагався. Але тодішні керівники області Микола Іванович Залудяк і, на жаль, нині покійний Василь Михайлович Шапран наполягли. Довелося погодитися. Повірте, в 33 роки стати керівником такої організації, де більше 2,5 тисячі працівників, десятки установ, дуже не просто. Але Василь Пилипович Ковпак залишався певний час заступником начальника відділу і багато в чому допомагав. З того часу колектив, який вдалося сформувати, працював разом зі мною увесь цей час і працює до сьогоднішнього дня.
– Які зміни відбулися в галузі ветмедицини за ці 17 років?
– Раніше державна ветмедицина була орієнтована на обслуговування великих колективних господарств, де утримували худобу, свиней, птицю. Сьогодні змінилася форма господарювання, ветспеціалісту треба йти у двір до власника, нести свою послугу.
Коли реформувалися й реорганізувалися колгоспи та радгоспи, багато ветлікарів залишилися без роботи. Щоб підвищити якість ветеринарного обслуговування, створити нові робочі місця, ми організували ветеринарні сервісні пункти. На сьогодні таких пунктів в області – 279. Відтак 700 спеціалістам дали можливість працювати. Раніше ветслужба не мала ніяких ліцензій, сьогодні ми їх видаємо, 230 чоловік в області мають ліцензії на відкриття ветаптек, на ведення приватної практики.
Із 1996 року наша область вільна від туберкульозу великої рогатої худоби, в минулому році господарства Полтавщини повністю позбулися лейкозу ВРХ. Прагнемо, щоб на території кожної сільради був сервісний пункт. Щоб у ньому приймали молоко, були ветаптека, пункт штучного осіменіння корів. Усіма цими питаннями займається ветлікар. До речі, так організовано в Європі. Вперше в Україні на Полтавщині, крім сервісних пунктів, створили товариства, які об’єднують ці пункти в одну структуру.
Крім цього, вперше в Україні ми запровадили чимало інших починань. Коли розвалився тваринницький комплекс у господарствах, молоко почали заготовляти у приватному секторі. Та не всі домогосподарства виробляють якісну продукцію. Отож товариства сервісних пунктів ми зобов’язали раз на місяць досліджувати молоко від кожної корови. Ми першими в Україні ввели дворазову диспансеризацію – двічі на рік обстежуємо худобу, при потребі – лікуємо, консультуємо і надаємо гарантію, що сільськогосподарська тварина здорова, а її господар має право реалізовувати продукцію. Це фіксуємо у паспорті тварини. Потім наші фахівці виконують державне завдання – досліджують поголів’я на туберкульоз, лейкоз, інші хвороби. Тобто вони кілька разів на рік бувають у дворі приватного господарника. І в цьому комплексі заходів одночасно можемо проводити ідентифікацію. Сьогодні, я вважаю, нам вдалося зробити значний поступ у напрямку забезпечення якісного сервісного обслуговування на селі. Мінагрополітики попрацювало над цим питанням і запровадило таку систему по всій Україні.
– Нині обласна ветеринарна лабораторія вважається однією з найкращих в Україні…
– Мені вдалося завершити її будівництво, до цього її споруджували 12 років. Нині тут працює 16 відділів. Маємо європейського рівня обладнання, експрес-методики для визначення діагнозу, можливості для поглиблених досліджень в різних напрямках.
Уся продукція, що імпортується на територію області, яка підконтрольна державній ветслужбі, не розмитнюється доти, доки не пройде дослідження в нашій лабораторії. Досягти цього вдалося завдяки колективу спеціалістів лабораторії, тодішньому директору Олені Станіславівні Сагло.
У нас працювали фахівці галузевих структур Євросоюзу. Полтавській лабораторії в числі шести кращих лабораторій України надали статус референс-центру. Це лабораторія, яка у випадку ветеринарних колізій може давати висновки і приймати рішення як арбітражна, тобто мати право останнього слова.
Я хочу розповісти, як приходить це визнання. Із референс-центру Англії, який проводить світові дослідження, присилають запакований матеріал, що має тільки номер. Ми повинні визначити, що знаходиться у кожному зразку, скільки якої речовини. А потім відправити знову до Лондона для оцінки. Горджуся тим, що ми ні разу не помилилися.
– Ви – кандидат ветеринарних наук. Що спонукало до роботи над дисертацією?
– Моя кандидатська дисертація присвячена профілактиці та лікуванню лейкозу ВРХ. Коли вона готувалася – 1992–1993 роки, – лікування цього захворювання було проблемою номер один для вітчизняної ветмедицини.
Нашій землячці з Чутівського району, лікареві Любові Іллівні Нагаєвій, яка працювала у Прибалтиці, було доручено вести дослідження у цьому напрямку. Їй вдалося розробити вакцину для профілактики лейкозу. Але почався розпад Радянського Союзу, і Любов Іллівна повернулася в Полтаву. Ми виділили їй приміщення. Пошуки науковця нарешті увінчалися успіхом. Вакцина запрацювала і була єдиною у світі. Коли проходили всі експериментальні дослідження, до нас з’їжджалося чимало фахівців. Вони не вірили, що із захворюванням ВРХ на лейкоз можна боротися. В цей період і гуманна медицина зайняла відповідну позицію: мовляв, як це так, лікар винайшла вакцину проти лейкозу худоби, а в гуманній медицині таких препаратів немає? Таким чином я потрапив у епіцентр подій. За моєї участі проходили досліди. Я вдячний за сприяння Василю Івановичу Степенку. Коли ми оздоровили і приростили поголів’я, він як народний депутат на засіданні В
ерховної Ради України доповів, що є така вакцина, є така служба і є такі спеціалісти, що можуть це зробити. Отакий був поштовх.
А згодом я вийшов на захист, який був дуже важким, усіх цікавило, що це у Полтаві за “кулібіни”, які пропонують досі невідомий метод. Захист тривав чотири з половиною години. Половина членів комісії вирішила, що це не кандидатська, а докторська дисертація, тому ще на півтори години затяглися дебати.
Нині багато науковців працюють над проблемою лейкозу, хочуть удосконалити вакцину, але, на жаль, їм це не вдається. Єдина вакцина в Україні – це та, яку винайшли і виробляють у Полтаві.
– А як же докторська дисертація?
– А ось на вікні лежить, уже готова. Тут 787 сторінок. Щоб оформити її як належить, чесно кажучи, не доходять руки. Вона з історії ветмедицини області. Там багато архівного матеріалу. Згадуємо людей, які стояли біля витоків ветеринарії, повоєнні роки, сьогодення.
– Коли випадає вільний від роботи час, як його проводите?
– Люблю рибалити, ходити на полювання, трохи займаюся фізкультурою. У нас сформована команда волейболістів, ми кожну неділю зустрічаємося. Зараз знайшов собі ще й команду футболістів. Заняття спортом дає можливість тримати життєвий тонус.
– Ваші діти теж обрали батькову професію?
– Син Дмитро закінчив фінансовий факультет, працює над кандидатською. А донька Яна навчалася на ветфакультеті Полтавської аграрної академії, який нещодавно закінчила. Далі, можливо, займатиметься науковою роботою.
– Ваша дружина, Валентина Іванівна, також науковець, зайнята жінка, працює першим проректором Полтавської державної аграрної академії. Як уживаються дві ділові людини в одній родині?
– Ми вжилися давно, 27 років разом. Спершу довго листувалися, тоді навчалися, одружилися. Валя за розподілом мала працювати у місті, вона закінчила економічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, а мене направили у село. Тож ми поїхали разом у колгосп. Нелегко було. Але я всім говорю, що пожив у “комунізмі”. Спершу ми жили у тещі й тестя. Мені дуже пощастило із тещею, бо за всі ці роки ми ні разу не конфліктували. У мене на той час уже не було мами, тож теща замінила її. А згодом пішли у гуртожиток. По вулиці Київське шосе стояло три гуртожитки, на яких було написано – “Будущее принадлежит коммунизму”. От у тому гуртожитку, де був “комунізм”, ми жили. Потім кандидатські теж писали разом. День – я з дітьми, день – вона. Коли є велике бажання, можна всім займатися, якби тільки була впевненість, що ти комусь потрібен. Рішення ми завжди приймаємо разом і обов’язки ділимо майже порівну. А щоб дружина відпустила у неділю на волейбол, доводиться прибирати у квартирі.
– Сергію Васильовичу, полудень віку – це певний підсумок, рубіж. І, звичайно ж, привід для визначення планів…
– Планів багато. Аби вистачило часу і сил. І щоб люди підтримували. Я вдячний нашому колективу, який з розумінням поставився до того, що я намагався зробити. Бо, наприклад, тими коштами, які ми заробляємо на дослідженнях, можна було співробітників матеріально заохочувати. Однак гроші вкладалися у розвиток. І тепер, коли ми вийшли на якісно новий рівень роботи, колеги бачать, які перспективи відкриваються. Хотілося б, щоб з таким розумінням поставилися до нововведень і спеціалісти, які працюють у селах.
Сьогодні ми ламаємо голову над тим, як комп’ютеризувати дільничні лікарні. Нам треба купити понад 100 комп’ютерів. Ми намагаємося створювати комфортні умови для роботи ветпрацівників – газифікуємо приміщення, проводимо воду, реконструюємо. Створивши належні умови, вимагаємо високопрофесійної роботи.
– І, насамкінець, як почувається нереалізований військовий, який став фахівцем ветеринарної медицини?
– Я вважаю, що знайшов себе у цій галузі. Маю професію, про яку мріяв, та ще й звання генерал-майора ветмедицини. Практично мрії стати військовим і ветеринаром збулися…
Колектив “Зорі Полтавщини” приєднується до привітань, які у ці дні надходять на адресу Сергія Аранчія з нагоди 50-річчя, і зичить нових здобутків, міцного здоров’я, родинного затишку, успіхів у всіх добрих починаннях!
“Зоря Полтавщини”, 2 стор., 30_04_09
Але спроба стати курсантом Донецького військово-політичного училища закінчилась невдачею. Проте, як-то кажуть, що не трапляється – усе на краще… З п’ятого класу на літніх канікулах я працював у колгоспі, верхи на конях трамбував силос. Отож вибір зупинився на ветеринарній медицині.
– Та, проваливши вступні іспити в Українську сільськогосподарську академію, не гаяли часу…
– Вступив у Лазірківське СПТУ-6, отримав професію тракториста-машиніста. От правду люди кажуть – знання за спиною не носити. Бо абсолютно все, чому навчався, стало в нагоді. В цей час серйозно захворіла мама, і я знайшов роботу в Києві, у механоскладальному цеху об’єднання “Комуніст”. Допомогла рідна сестра, вона закінчила факультет кібернетики Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Останнє прохання мами було звернене до мене: щоб я отримав вищу освіту. Маючи певний життєвий досвід, згодом я вступив на ветеринарний факультет Української сільськогосподарської академії.
– Як склалася доля після здобуття вищої освіти?
– Повернувся у рідне господарство – колгосп імені Димитрова. Спочатку працював ветеринарним фельдшером, хоч мав диплом ветлікаря. У роботі я багато приділяв уваги самовдосконаленню, може, тому незабаром призначили головним ветлікарем колгоспу.
– Полтава також чекала непідкореними вершинами?
– У 1987 році ми переїхали до Полтави. Але ніхто мене тут не чекав. Тоді без направлення не можна було влаштуватися. І я півтора місяця провів у пошуках роботи. На щастя, звільнилася посада ветлікаря-терапевта в обласній лікарні ветмедицини. Мені тут було цікаво працювати. Виявилося, що лазірківський досвід в області не всюди застосовувався. Тому нові методики лікування, профілактики сподобалися керівництву, і через деякий час мене призначили завідуючим відділом.
– А як потрапили на державну службу?
– Тодішній керівник ветвідділу обласного управління сільського господарства Василь Пилипович Ковпак запросив на роботу в цю установу. Спочатку заввідділом ветеринарної санітарії, потім до моїх обов’язків додали ще й терапію. А згодом призначили заступником начальника ветеринарного відділу. А коли у 1992 році Василь Пилипович пішов на заслужений відпочинок, мені запропонували очолити цей відділ. Я довго вагався. Але тодішні керівники області Микола Іванович Залудяк і, на жаль, нині покійний Василь Михайлович Шапран наполягли. Довелося погодитися. Повірте, в 33 роки стати керівником такої організації, де більше 2,5 тисячі працівників, десятки установ, дуже не просто. Але Василь Пилипович Ковпак залишався певний час заступником начальника відділу і багато в чому допомагав. З того часу колектив, який вдалося сформувати, працював разом зі мною увесь цей час і працює до сьогоднішнього дня.
– Які зміни відбулися в галузі ветмедицини за ці 17 років?
– Раніше державна ветмедицина була орієнтована на обслуговування великих колективних господарств, де утримували худобу, свиней, птицю. Сьогодні змінилася форма господарювання, ветспеціалісту треба йти у двір до власника, нести свою послугу.
Коли реформувалися й реорганізувалися колгоспи та радгоспи, багато ветлікарів залишилися без роботи. Щоб підвищити якість ветеринарного обслуговування, створити нові робочі місця, ми організували ветеринарні сервісні пункти. На сьогодні таких пунктів в області – 279. Відтак 700 спеціалістам дали можливість працювати. Раніше ветслужба не мала ніяких ліцензій, сьогодні ми їх видаємо, 230 чоловік в області мають ліцензії на відкриття ветаптек, на ведення приватної практики.
Із 1996 року наша область вільна від туберкульозу великої рогатої худоби, в минулому році господарства Полтавщини повністю позбулися лейкозу ВРХ. Прагнемо, щоб на території кожної сільради був сервісний пункт. Щоб у ньому приймали молоко, були ветаптека, пункт штучного осіменіння корів. Усіма цими питаннями займається ветлікар. До речі, так організовано в Європі. Вперше в Україні на Полтавщині, крім сервісних пунктів, створили товариства, які об’єднують ці пункти в одну структуру.
Крім цього, вперше в Україні ми запровадили чимало інших починань. Коли розвалився тваринницький комплекс у господарствах, молоко почали заготовляти у приватному секторі. Та не всі домогосподарства виробляють якісну продукцію. Отож товариства сервісних пунктів ми зобов’язали раз на місяць досліджувати молоко від кожної корови. Ми першими в Україні ввели дворазову диспансеризацію – двічі на рік обстежуємо худобу, при потребі – лікуємо, консультуємо і надаємо гарантію, що сільськогосподарська тварина здорова, а її господар має право реалізовувати продукцію. Це фіксуємо у паспорті тварини. Потім наші фахівці виконують державне завдання – досліджують поголів’я на туберкульоз, лейкоз, інші хвороби. Тобто вони кілька разів на рік бувають у дворі приватного господарника. І в цьому комплексі заходів одночасно можемо проводити ідентифікацію. Сьогодні, я вважаю, нам вдалося зробити значний поступ у напрямку забезпечення якісного сервісного обслуговування на селі. Мінагрополітики попрацювало над цим питанням і запровадило таку систему по всій Україні.
– Нині обласна ветеринарна лабораторія вважається однією з найкращих в Україні…
– Мені вдалося завершити її будівництво, до цього її споруджували 12 років. Нині тут працює 16 відділів. Маємо європейського рівня обладнання, експрес-методики для визначення діагнозу, можливості для поглиблених досліджень в різних напрямках.
Уся продукція, що імпортується на територію області, яка підконтрольна державній ветслужбі, не розмитнюється доти, доки не пройде дослідження в нашій лабораторії. Досягти цього вдалося завдяки колективу спеціалістів лабораторії, тодішньому директору Олені Станіславівні Сагло.
У нас працювали фахівці галузевих структур Євросоюзу. Полтавській лабораторії в числі шести кращих лабораторій України надали статус референс-центру. Це лабораторія, яка у випадку ветеринарних колізій може давати висновки і приймати рішення як арбітражна, тобто мати право останнього слова.
Я хочу розповісти, як приходить це визнання. Із референс-центру Англії, який проводить світові дослідження, присилають запакований матеріал, що має тільки номер. Ми повинні визначити, що знаходиться у кожному зразку, скільки якої речовини. А потім відправити знову до Лондона для оцінки. Горджуся тим, що ми ні разу не помилилися.
– Ви – кандидат ветеринарних наук. Що спонукало до роботи над дисертацією?
– Моя кандидатська дисертація присвячена профілактиці та лікуванню лейкозу ВРХ. Коли вона готувалася – 1992–1993 роки, – лікування цього захворювання було проблемою номер один для вітчизняної ветмедицини.
Нашій землячці з Чутівського району, лікареві Любові Іллівні Нагаєвій, яка працювала у Прибалтиці, було доручено вести дослідження у цьому напрямку. Їй вдалося розробити вакцину для профілактики лейкозу. Але почався розпад Радянського Союзу, і Любов Іллівна повернулася в Полтаву. Ми виділили їй приміщення. Пошуки науковця нарешті увінчалися успіхом. Вакцина запрацювала і була єдиною у світі. Коли проходили всі експериментальні дослідження, до нас з’їжджалося чимало фахівців. Вони не вірили, що із захворюванням ВРХ на лейкоз можна боротися. В цей період і гуманна медицина зайняла відповідну позицію: мовляв, як це так, лікар винайшла вакцину проти лейкозу худоби, а в гуманній медицині таких препаратів немає? Таким чином я потрапив у епіцентр подій. За моєї участі проходили досліди. Я вдячний за сприяння Василю Івановичу Степенку. Коли ми оздоровили і приростили поголів’я, він як народний депутат на засіданні В
ерховної Ради України доповів, що є така вакцина, є така служба і є такі спеціалісти, що можуть це зробити. Отакий був поштовх.
А згодом я вийшов на захист, який був дуже важким, усіх цікавило, що це у Полтаві за “кулібіни”, які пропонують досі невідомий метод. Захист тривав чотири з половиною години. Половина членів комісії вирішила, що це не кандидатська, а докторська дисертація, тому ще на півтори години затяглися дебати.
Нині багато науковців працюють над проблемою лейкозу, хочуть удосконалити вакцину, але, на жаль, їм це не вдається. Єдина вакцина в Україні – це та, яку винайшли і виробляють у Полтаві.
– А як же докторська дисертація?
– А ось на вікні лежить, уже готова. Тут 787 сторінок. Щоб оформити її як належить, чесно кажучи, не доходять руки. Вона з історії ветмедицини області. Там багато архівного матеріалу. Згадуємо людей, які стояли біля витоків ветеринарії, повоєнні роки, сьогодення.
– Коли випадає вільний від роботи час, як його проводите?
– Люблю рибалити, ходити на полювання, трохи займаюся фізкультурою. У нас сформована команда волейболістів, ми кожну неділю зустрічаємося. Зараз знайшов собі ще й команду футболістів. Заняття спортом дає можливість тримати життєвий тонус.
– Ваші діти теж обрали батькову професію?
– Син Дмитро закінчив фінансовий факультет, працює над кандидатською. А донька Яна навчалася на ветфакультеті Полтавської аграрної академії, який нещодавно закінчила. Далі, можливо, займатиметься науковою роботою.
– Ваша дружина, Валентина Іванівна, також науковець, зайнята жінка, працює першим проректором Полтавської державної аграрної академії. Як уживаються дві ділові людини в одній родині?
– Ми вжилися давно, 27 років разом. Спершу довго листувалися, тоді навчалися, одружилися. Валя за розподілом мала працювати у місті, вона закінчила економічний факультет Полтавського сільськогосподарського інституту, а мене направили у село. Тож ми поїхали разом у колгосп. Нелегко було. Але я всім говорю, що пожив у “комунізмі”. Спершу ми жили у тещі й тестя. Мені дуже пощастило із тещею, бо за всі ці роки ми ні разу не конфліктували. У мене на той час уже не було мами, тож теща замінила її. А згодом пішли у гуртожиток. По вулиці Київське шосе стояло три гуртожитки, на яких було написано – “Будущее принадлежит коммунизму”. От у тому гуртожитку, де був “комунізм”, ми жили. Потім кандидатські теж писали разом. День – я з дітьми, день – вона. Коли є велике бажання, можна всім займатися, якби тільки була впевненість, що ти комусь потрібен. Рішення ми завжди приймаємо разом і обов’язки ділимо майже порівну. А щоб дружина відпустила у неділю на волейбол, доводиться прибирати у квартирі.
– Сергію Васильовичу, полудень віку – це певний підсумок, рубіж. І, звичайно ж, привід для визначення планів…
– Планів багато. Аби вистачило часу і сил. І щоб люди підтримували. Я вдячний нашому колективу, який з розумінням поставився до того, що я намагався зробити. Бо, наприклад, тими коштами, які ми заробляємо на дослідженнях, можна було співробітників матеріально заохочувати. Однак гроші вкладалися у розвиток. І тепер, коли ми вийшли на якісно новий рівень роботи, колеги бачать, які перспективи відкриваються. Хотілося б, щоб з таким розумінням поставилися до нововведень і спеціалісти, які працюють у селах.
Сьогодні ми ламаємо голову над тим, як комп’ютеризувати дільничні лікарні. Нам треба купити понад 100 комп’ютерів. Ми намагаємося створювати комфортні умови для роботи ветпрацівників – газифікуємо приміщення, проводимо воду, реконструюємо. Створивши належні умови, вимагаємо високопрофесійної роботи.
– І, насамкінець, як почувається нереалізований військовий, який став фахівцем ветеринарної медицини?
– Я вважаю, що знайшов себе у цій галузі. Маю професію, про яку мріяв, та ще й звання генерал-майора ветмедицини. Практично мрії стати військовим і ветеринаром збулися…
Колектив “Зорі Полтавщини” приєднується до привітань, які у ці дні надходять на адресу Сергія Аранчія з нагоди 50-річчя, і зичить нових здобутків, міцного здоров’я, родинного затишку, успіхів у всіх добрих починаннях!
“Зоря Полтавщини”, 2 стор., 30_04_09
Рубрика: 
